(no subject)
У середу на Політклабі Vitaly Portnikov говорили про наступну проблему - прості люди не читають "Українську правду", канал ТВі може дивитися лише невелика купка людей.
Моя відповідь до болі проста - треба йти в народ. Про що і написав колонку на Інфопорні.
За останній тиждень по всій країні пройшли акції протесту на захист свободи слова і телеканалу ТВі. Незалежне журналістське середовище не може дати собі ради у питанні, як діяти і жити в умовах контролю і постійних перешкод незалежним ЗМІ з боку “Партії регіонів” і провладних олігархів. Насправді, відповідь проста і банальна як Божий день: йдіть, нарешті, в народ.
Кожного разу, коли я приїжджаю до бабусі, що живе в рідному Херсоні, то чую одне й те саме запитання: що відбувається у вас в Києві? Я їй починаю розповідати прочитане мною і вже неодноразово обговорене у блогосфері, а також новини піврічної і навіть трирічної давнини. Для неї це - ексклюзивна інформація, про яку ні сном, ні духом не чула.
Годі дивуватися, бо у моєї бабусі є всього-навсього декілька каналів отримання інформації: телевізор з двома-трьома кнопками і місцева газета “Гривня”, яка продається, немов повія, кожній “перехожій” партії.
В Україні цілком достатньо незалежних ЗМІ для того, аби “підтримувати у тонусі” громадянське суспільство і бути “четвертою владою”. Проте проблема полягає в іншому - їхня аудиторія занадто вузька. До речі, треба додати наступне: часто спілкування незалежних медіа зі своєю аудиторією нагадує проповідь священика вже віруючим людям на недільному богослужінні про те, що Господь існує. Вони і так це знають, інакше провели б недільний ранок в якомусь іншому місці. Отже, обмеженість і замкненість аудиторії - бич незалежної журналістики.
Тут мені спадає на думку приклад, знову ж таки, з рідного Херсону. У 2011 році я вирішив поставити експеримент - придбати у газетних кіосках “Дзеркало тижня”. Я обійшов вісім точок у центрі міста, і в жодному не те що не було цього видання - продавці вперше почули таку назву. Лише у дев'ятому місці продажу свіжої преси я знайшов жадану газету. Проте повідомили, що я її придбати не можу, бо треба за місяць замовляти і “передплачувати” видання. Загалом, у продавця лише 8 людей щотижня брали одну із найповажніших газет України.
В мене цей випадок викликав подив: як люди, які випускають чудове і глибоке аналітичне видання, проявляють повну нездатність і примітивність у дистрибуції свого інтелектуального продукту. Сьогодні ми чуємо про системне виключення з кабельних мереж і податковий тиск на телеканал ТВі, порушення кримінальної справи проти головного редактора видання “Лівий берег”, цілеспрямований викуп всього накладу невідомими особами журналу “Український тиждень”.
Подібні зловживання проти свободи слова викликають безпорадність і апатію серед професійного медійного середовища. Всі ставлять вічне запитання: що робити? Методи дії водночас креативні і прості. В умовах, коли узурпатори при владі намагаються обірвати канал комунікації між споживачем і виробником контенту, журналіст сам повинен перекваліфікуватися в канал комунікації. Ні, це не означає, що він зобов'язаний постити всі свої матеріали у соціальних мережах (хоча це давно стало обов'язковою умовою для більшості західних журналістів). Їм треба вийти на вулиці і розширити власну аудиторію, яка, мабуть, і гадки не мала про існування їхнього видання/телеканалу.
Наприклад, Віталію Портнікову перенести засідання “Політклубу” з телестудії на центральну площу Харкова, Донецька, Миколаєва або Одеси. Нехай поставлять невеликий екран, роздадуть всім мікрофони і налаштують мовлення з місця подій. Їм вдасться зібрати аудиторію в декалька тисяч - це у десятки-сотні разів більше, ніж акції протесту в цих містах на захист їхнього телеканалу.
Тут мені пригадується один вдалий досвід залучення аудиторії до створення контенту американської газети New York Times. У 2008 році московське бюро готувало статтю про релігійну свободу в Росії і монопольне становище Російської православної церкви на релігійному “ринку”. Заздалегідь, до публікації англомовного варіанту статті, редакція опублікувала матеріал у блог-спільноті на платформі “Живий журнал” і запросила активних блогерів висловити думку з приводу написаного. Потім вони переклали пару десятків (з 1200) найкращих коментарів і додали до свого тексту. Їхня ідея полягала в тому, щоб не лише познайомити американського читача з проблемою дотримання свободи совісті в Росії, але й проілюструвати ставлення росіян до специфічної російської проблеми.
ЧИТАТИ ВЕСЬ ТЕКСТ