Стосунки зі спортом
Став явно накриватись мідним тазом мій футбол. Значно більше людей, виходить пограти від сили півгодини з двох годин тренування, Техніка моя сильно не покращується і команди не сильно б’ються за мене, як доленосного голеадора. Але останнє все одно не сильно важливо, на відміну від першого. І я став відчувати, що навантаження фізичного стало не вистачати. Коли відкрився мій спортклуб на Теремках, я туди з задоволенням ходив з лютого по серпень з невеличкими перервами на Крим влітку. А з Нового Року (який у мене починається у вересні, а не в січні, як у більшості людей. Меншість знає, про що я) якось стало багато роботи, виникла пауза, а після паузи питання з мотивацією до спорту стало гостро. Чому?
Тіло вимагає спорту, це очевидно. З 1го по 5 клас - плавання, в 6-8 - футбол з невеличкими перервами, потім пару місяців волейболу в 9 класі, і знову басейн з 1 по 5 курс. Спорт завжди був поруч. Після університету - сальса в Києві та два роки в Нетішині, включно з сальсатеками. Після переїзду назад в Київ - футбол по суботам. Вже в Хотові, здавалося, склалась ідеальна ситуація - в тиждень два рази по вечорам футбол, один раз - футбол в суботу, куплений абонемент в Спортленд на Теремках манив щотижневим басейном і щотижневим тренажерним залом для підтримки тіла в тонусі. Разом - 6 разів на тиждень і тілу, власне, взагалі немає приводів для бурчання. Навпаки - лише пищати від задоволення. Але не так склалося, як гадалося. Клуб вчетверте переносить терміни відкриття басейну (що непогано, адже поки що ми ходимо туди безкоштовно, а судячи з динаміки їх розвитку та кількості обіцянок, зможемо продовжувати це робити на тих же засадах ще й в 2050-му), на футбол сильно не кличуть, тіло почало скрипіти, плакати і пищати вже не від задоволення.
«А Іванов - айронмен».
Що ж робити? З рік тому я дуже надихнувся тріатлоном на великі дистанції. Мій давнішній міні кумир Михайло Іванов (один з засновників видавництва Ман, Іванов і Фербер, з життям якого я дистанційно пересікаюсь ще з 2005 року, коли прочитав його книжку про консалтинг та їздив до Москви на співбесіду в компанію, де він працював) написав про плани участі в тріатлоні АйронМен або Залізна Людина (3.8 км плавання + 180 км велосипед + 42 км біг - така собі дистанція). Я надихнувся ідеєю і став про це багато читати і думати і приміряти на себе. Але таки не примірив. Певно, з-за того, що на футбол ще брали. Але вже тоді прочитав Біблію триатлета та ще декілька спортивних книжок. Ще через рік-півтора, прочитав, що «Іванов - АйронМен»… Ок, думав собі я, насолоджуючись футболом, куди мене все ще брали і де було місце, щоб побігати вволю. Потім мене там, певно, розкусили, що мені бігати подобається значно більше, ніж кричати на партнерів та матюкатись, коли тобі забивають гол, або коли забиваєш не ти. Ну, для певних товаришів, викричаться вволю, головне, здається (певно, їх вдома дружина "травить"). І футбола стало менше, на жаль, якось.
І я знову став читати про тріатлон. Мало того, почав займатись. Знайшов спринтерську дистанцію в тріатлоні (750м плавання + 20 км велосипед + 5 км біг). І в спортзалі став опробувати її частинки. Обливаючись потом, проїхав на тренажерів ці 20 км та вибіг на доріжці 5км. І не питайте нашо. Сенсу в цьому як не було, так і немає. Я довго шукав собі мотивацію. На жаль, так і не знайшов. Трагедія! Але все одно хожу в зал, кручу педалі на велосипеді, роблю силове тренування, купив окуляри в басейн та бігові кросівки, зробив довідку в басейн (де мені спитали, я ще живий з пульсом в стані спокою 46 ударів - я відповів, що у марафонців і 40 буває) і теж став плавати ці метро-кілометри, читаю про спортивні часи-пульсометри-спідометри, дивлюсь на шосейні велосипеди і думаю, що це все дорого, дивлюсь на велостанки, щоб займатися в гаражі, поки погана погода. НАВІЩО???? Роблю це все і сам собі дивуюсь. І все одно роблю. Розповідаю друзям та батькам, і, в залежності від ступеню близькості, отримую у відповідь від м’яких співчуваючих поглядів до легеньких моральних затріщин з нотаціями про те, що «треба влаштовувати своє життя краще, ніж дурницями займатись». І не можу сказати, що я з ними не погоджуюсь. Погоджуюсь і продовжую крутити педалі, погоджуючись. І ругаюсь про себе, на чому світ стояв, тому що крутити педалі на більш-менш високих оборотах - дуже тяжко. І обіцяю собі тонни нутелли і золоті гори, якщо тільки не зупинюсь і закінчу дистанцію, ті 5 чи 10 чи 20 км. І бігати під горку теж, блін, важко. Нашо?... Єдине, що радує, це те, що організм, схоже, вже махнув на мене рукою і зрозумів, що відповіді від мене на це запитання так і не дочекатися. Тепер просто топає в спортзал чи басейн. 4-5 тренувань на тиждень… Ну і добре.
Я вже собі й перші змагання поставив у план. Останні свої я пам’ятаю, коли в 4му класі зайняв третє місце з плавання на дистанції 50 м брасом. Результат десь біля 1 хвилини. І диплом був. І на сходинках п’єдесталу пошани стояв. Пам’ятаю. Пройшло 20 років…. І 12-14 квітня планую їхати на відкритий чемпіонат України по тріатлону на спринтерській дистанції в приміщеннях, якщо візьмуть…. Ще й ціль собі поставив - виконати норматив 2го дорослого розряду по тріатлону. Ніколи не було в мене розрядів…
Тако от чуднА спортивна історія. Хоч до повісті Харукі Муракамі додавай. До речі, він років 10 тому, теж спортом зайнявся - бігом. І книжку написав «Про що я думаю, коли я біжу», здається.
Якісь плюси, до речі, в реальному житті з’явились. Явно стало більше жаги до життя та енергії. Є сенс прокидатися зранку, хочеться це робити. Ввечері я ще повний сил, а зранку став прокидатись і часто вставати вже о пів на восьму. Проходиит онлайн-курс "Дизайн міст" чи "Практична етика" на Курсері.
«В здоровому тілі - здоровий дух!» Хоча часто, трішки дурнуватий.
Тіло вимагає спорту, це очевидно. З 1го по 5 клас - плавання, в 6-8 - футбол з невеличкими перервами, потім пару місяців волейболу в 9 класі, і знову басейн з 1 по 5 курс. Спорт завжди був поруч. Після університету - сальса в Києві та два роки в Нетішині, включно з сальсатеками. Після переїзду назад в Київ - футбол по суботам. Вже в Хотові, здавалося, склалась ідеальна ситуація - в тиждень два рази по вечорам футбол, один раз - футбол в суботу, куплений абонемент в Спортленд на Теремках манив щотижневим басейном і щотижневим тренажерним залом для підтримки тіла в тонусі. Разом - 6 разів на тиждень і тілу, власне, взагалі немає приводів для бурчання. Навпаки - лише пищати від задоволення. Але не так склалося, як гадалося. Клуб вчетверте переносить терміни відкриття басейну (що непогано, адже поки що ми ходимо туди безкоштовно, а судячи з динаміки їх розвитку та кількості обіцянок, зможемо продовжувати це робити на тих же засадах ще й в 2050-му), на футбол сильно не кличуть, тіло почало скрипіти, плакати і пищати вже не від задоволення.
«А Іванов - айронмен».
Що ж робити? З рік тому я дуже надихнувся тріатлоном на великі дистанції. Мій давнішній міні кумир Михайло Іванов (один з засновників видавництва Ман, Іванов і Фербер, з життям якого я дистанційно пересікаюсь ще з 2005 року, коли прочитав його книжку про консалтинг та їздив до Москви на співбесіду в компанію, де він працював) написав про плани участі в тріатлоні АйронМен або Залізна Людина (3.8 км плавання + 180 км велосипед + 42 км біг - така собі дистанція). Я надихнувся ідеєю і став про це багато читати і думати і приміряти на себе. Але таки не примірив. Певно, з-за того, що на футбол ще брали. Але вже тоді прочитав Біблію триатлета та ще декілька спортивних книжок. Ще через рік-півтора, прочитав, що «Іванов - АйронМен»… Ок, думав собі я, насолоджуючись футболом, куди мене все ще брали і де було місце, щоб побігати вволю. Потім мене там, певно, розкусили, що мені бігати подобається значно більше, ніж кричати на партнерів та матюкатись, коли тобі забивають гол, або коли забиваєш не ти. Ну, для певних товаришів, викричаться вволю, головне, здається (певно, їх вдома дружина "травить"). І футбола стало менше, на жаль, якось.
І я знову став читати про тріатлон. Мало того, почав займатись. Знайшов спринтерську дистанцію в тріатлоні (750м плавання + 20 км велосипед + 5 км біг). І в спортзалі став опробувати її частинки. Обливаючись потом, проїхав на тренажерів ці 20 км та вибіг на доріжці 5км. І не питайте нашо. Сенсу в цьому як не було, так і немає. Я довго шукав собі мотивацію. На жаль, так і не знайшов. Трагедія! Але все одно хожу в зал, кручу педалі на велосипеді, роблю силове тренування, купив окуляри в басейн та бігові кросівки, зробив довідку в басейн (де мені спитали, я ще живий з пульсом в стані спокою 46 ударів - я відповів, що у марафонців і 40 буває) і теж став плавати ці метро-кілометри, читаю про спортивні часи-пульсометри-спідометри, дивлюсь на шосейні велосипеди і думаю, що це все дорого, дивлюсь на велостанки, щоб займатися в гаражі, поки погана погода. НАВІЩО???? Роблю це все і сам собі дивуюсь. І все одно роблю. Розповідаю друзям та батькам, і, в залежності від ступеню близькості, отримую у відповідь від м’яких співчуваючих поглядів до легеньких моральних затріщин з нотаціями про те, що «треба влаштовувати своє життя краще, ніж дурницями займатись». І не можу сказати, що я з ними не погоджуюсь. Погоджуюсь і продовжую крутити педалі, погоджуючись. І ругаюсь про себе, на чому світ стояв, тому що крутити педалі на більш-менш високих оборотах - дуже тяжко. І обіцяю собі тонни нутелли і золоті гори, якщо тільки не зупинюсь і закінчу дистанцію, ті 5 чи 10 чи 20 км. І бігати під горку теж, блін, важко. Нашо?... Єдине, що радує, це те, що організм, схоже, вже махнув на мене рукою і зрозумів, що відповіді від мене на це запитання так і не дочекатися. Тепер просто топає в спортзал чи басейн. 4-5 тренувань на тиждень… Ну і добре.
Я вже собі й перші змагання поставив у план. Останні свої я пам’ятаю, коли в 4му класі зайняв третє місце з плавання на дистанції 50 м брасом. Результат десь біля 1 хвилини. І диплом був. І на сходинках п’єдесталу пошани стояв. Пам’ятаю. Пройшло 20 років…. І 12-14 квітня планую їхати на відкритий чемпіонат України по тріатлону на спринтерській дистанції в приміщеннях, якщо візьмуть…. Ще й ціль собі поставив - виконати норматив 2го дорослого розряду по тріатлону. Ніколи не було в мене розрядів…
Тако от чуднА спортивна історія. Хоч до повісті Харукі Муракамі додавай. До речі, він років 10 тому, теж спортом зайнявся - бігом. І книжку написав «Про що я думаю, коли я біжу», здається.
Якісь плюси, до речі, в реальному житті з’явились. Явно стало більше жаги до життя та енергії. Є сенс прокидатися зранку, хочеться це робити. Ввечері я ще повний сил, а зранку став прокидатись і часто вставати вже о пів на восьму. Проходиит онлайн-курс "Дизайн міст" чи "Практична етика" на Курсері.
«В здоровому тілі - здоровий дух!» Хоча часто, трішки дурнуватий.