Дайнерз
В продовження теми закладів харчування і того, чого мені бракує).
Поки писала і читала коментарі, то нагадала собі ще одну прикольну концепцію, яка правда не є нашою, навіть не європейською, але свого часу вона мені дуже подобалася в Америкі , а кілька тижнів тому я потрапила у такий заклад в Берліні.
Я говорю про дайнерз.
Отже це такі "обідні"
Харектерні для Північної Америки, а особливо для середнього заходу, Нью Йорку, Пенсильванії, Нью Джерсі, а також інших частин північно-східної частини США заклади харчування. Також вони зустрічаються по усій території США, Канади та Західої Європи. Характеризуються різноманітністю достатньо простої їжі, переважно американської, простою атмосферою, пізніми годинами закриття. "Класичні американські дайнерз" характеризуються зовнішніми вставками з нержавіючої сталі.
Перший такий ресторан виник у 1872 році людиною на ім"я Walter Scott (Witzel). Він працював друкарем. Але вирішив продавати їжу з такого от вагончика, якого тягнула кінська упряжка. Покупцями були працівники нічних змін та чоловічим клубам (як я зрозуміла))). Перша зареєстрована закусочна був кінним вагонрм обладнаним для подачі гарячої їжі.
Комерційне виробництво вагонів для обідів почав у Вустері, штат Массачусетс, в 1887 році, Томас Баклі.
От так десь виглядала історія виникнення таких закладів. Тобто все від самого початку було просто, але таки креативно і потрібно.
Вперше я попбувала в такому закладі харчування як Дайнерз в Канаді в 1990 році. Нагадувало воно мені американські фільми і дуже подобалося. Хоча я і не любитель таких от неонів чи нержавійки, але саме там воно таке органічне, що... там зауважень не було). А та вся випічка, ті всі омлети... ті всі стейки ітд... - яке ж воно було добре! Ну і ще , переважно, прикольні офіціантки та дуже швидке обслуговування. Ну і ти практично бачиш, як готується твоя страва.
Далі вже в середині 90-х в США часто відвідувала Дайнерз. Любили з друзями в неділю собі піти туди поснідати. Класно!
Так як американський континент з того часу я не відвідувала, то більше в них відповідно і не була. А тут... в Берліні...
Вирішили ми піти повечеряти. Гарна дільниця, Західний Берлін. Вчора були в одному гарному ресторані, то шукаємо інший. І так виглядає, що або місця нема, або нам не дуже подобається. Для мене був критерій: тільки щоб не турецький!!! Окрема історія про відвідини турецького ресторану у Копенгагені колись напишеться...
Отже бачимо гарні столики. Сідаємо. Хлопчина виносить нам меню та воду. Ціни досить високі у порівнянні з іншими поруч, людей трохи є. Читаю меню і розумію... що ми таки в турецькому місці. Приходить інший офіціант, розпитуємо... Так і є: анатолійський. З того всього замовили тільки закуски і пішли на подальші пошуки. Вже стемніло ... а тут... щось світиться вдалені! Підходимо, американська Дайнерс "Route 66". Враховуючи мої приємні спогаді з давніх часів, а ще те, що мрія мого чоловіка, щоб ми з ними колись проїхали усю цю Рут на мотоциклі... ясно, що ми залишилися.
І це було дуже правильно!!! Червоно-білі крісла, вінтажні кока-колівські пострери, великі ТВ на який саме була гра бундес ліги і грав наш Тимощук за Баєр, класне меню, величезні порції і дуже прекрасні ціни. Ну а пиво, ясно що, німецьке))).
Не люблю крилець, але там... в такому соусі класному... а вони ще були такі гострі... але такі смачні...
От зараз пишу і подумала, що такі крильця класно готувати з кока-колою. Перший ліпший рецепт тут. Так все і вийде, бо знаю людину, яка так готую. Сама планую зготувати на ім"янини малої на дачі (звіт буде))).
І хоча це було в Берліні...я зовсім не жалію, що мала вечір у закладі з американською кухнею.
У Львові досить консерватично відносяться до створення нових закладів харчування. Чомусь от така прив"язка до Австро-Угорського минулого є настільки сильною, що решта ресторанів сприймаються "іншими" і не такими.
Хоча я таки прихильніше ставлюся до традиційних ресторанів, проте хотіла би бачити у Львові ресторани національні. І не бачу нічого страшного у тому, як десь в центральній частині буде Дайнер, а десь ще поруч якийсь мароканський ресторан. Вже не говорю про італійські, китайські чи японські. В цілому бракує ще такого, як "взяти зі собою", проте це все ринок поки такого нам, напевно, не треба. Люди звикли снідати вдома, там і каву пити ранкому, а на туристів також поки не треба розраховувати, бо їх не так і багато. Всьому свій час.
Так от, я це все до того, що я б ходила у Дайнерз, якщо б вони у нас були б).
Поки писала і читала коментарі, то нагадала собі ще одну прикольну концепцію, яка правда не є нашою, навіть не європейською, але свого часу вона мені дуже подобалася в Америкі , а кілька тижнів тому я потрапила у такий заклад в Берліні.
Я говорю про дайнерз.
Отже це такі "обідні"
Харектерні для Північної Америки, а особливо для середнього заходу, Нью Йорку, Пенсильванії, Нью Джерсі, а також інших частин північно-східної частини США заклади харчування. Також вони зустрічаються по усій території США, Канади та Західої Європи. Характеризуються різноманітністю достатньо простої їжі, переважно американської, простою атмосферою, пізніми годинами закриття. "Класичні американські дайнерз" характеризуються зовнішніми вставками з нержавіючої сталі.
Перший такий ресторан виник у 1872 році людиною на ім"я Walter Scott (Witzel). Він працював друкарем. Але вирішив продавати їжу з такого от вагончика, якого тягнула кінська упряжка. Покупцями були працівники нічних змін та чоловічим клубам (як я зрозуміла))). Перша зареєстрована закусочна був кінним вагонрм обладнаним для подачі гарячої їжі.
Комерційне виробництво вагонів для обідів почав у Вустері, штат Массачусетс, в 1887 році, Томас Баклі.
От так десь виглядала історія виникнення таких закладів. Тобто все від самого початку було просто, але таки креативно і потрібно.
Вперше я попбувала в такому закладі харчування як Дайнерз в Канаді в 1990 році. Нагадувало воно мені американські фільми і дуже подобалося. Хоча я і не любитель таких от неонів чи нержавійки, але саме там воно таке органічне, що... там зауважень не було). А та вся випічка, ті всі омлети... ті всі стейки ітд... - яке ж воно було добре! Ну і ще , переважно, прикольні офіціантки та дуже швидке обслуговування. Ну і ти практично бачиш, як готується твоя страва.
Далі вже в середині 90-х в США часто відвідувала Дайнерз. Любили з друзями в неділю собі піти туди поснідати. Класно!
Так як американський континент з того часу я не відвідувала, то більше в них відповідно і не була. А тут... в Берліні...
Вирішили ми піти повечеряти. Гарна дільниця, Західний Берлін. Вчора були в одному гарному ресторані, то шукаємо інший. І так виглядає, що або місця нема, або нам не дуже подобається. Для мене був критерій: тільки щоб не турецький!!! Окрема історія про відвідини турецького ресторану у Копенгагені колись напишеться...
Отже бачимо гарні столики. Сідаємо. Хлопчина виносить нам меню та воду. Ціни досить високі у порівнянні з іншими поруч, людей трохи є. Читаю меню і розумію... що ми таки в турецькому місці. Приходить інший офіціант, розпитуємо... Так і є: анатолійський. З того всього замовили тільки закуски і пішли на подальші пошуки. Вже стемніло ... а тут... щось світиться вдалені! Підходимо, американська Дайнерс "Route 66". Враховуючи мої приємні спогаді з давніх часів, а ще те, що мрія мого чоловіка, щоб ми з ними колись проїхали усю цю Рут на мотоциклі... ясно, що ми залишилися.
І це було дуже правильно!!! Червоно-білі крісла, вінтажні кока-колівські пострери, великі ТВ на який саме була гра бундес ліги і грав наш Тимощук за Баєр, класне меню, величезні порції і дуже прекрасні ціни. Ну а пиво, ясно що, німецьке))).
Не люблю крилець, але там... в такому соусі класному... а вони ще були такі гострі... але такі смачні...
От зараз пишу і подумала, що такі крильця класно готувати з кока-колою. Перший ліпший рецепт тут. Так все і вийде, бо знаю людину, яка так готую. Сама планую зготувати на ім"янини малої на дачі (звіт буде))).
І хоча це було в Берліні...я зовсім не жалію, що мала вечір у закладі з американською кухнею.
У Львові досить консерватично відносяться до створення нових закладів харчування. Чомусь от така прив"язка до Австро-Угорського минулого є настільки сильною, що решта ресторанів сприймаються "іншими" і не такими.
Хоча я таки прихильніше ставлюся до традиційних ресторанів, проте хотіла би бачити у Львові ресторани національні. І не бачу нічого страшного у тому, як десь в центральній частині буде Дайнер, а десь ще поруч якийсь мароканський ресторан. Вже не говорю про італійські, китайські чи японські. В цілому бракує ще такого, як "взяти зі собою", проте це все ринок поки такого нам, напевно, не треба. Люди звикли снідати вдома, там і каву пити ранкому, а на туристів також поки не треба розраховувати, бо їх не так і багато. Всьому свій час.
Так от, я це все до того, що я б ходила у Дайнерз, якщо б вони у нас були б).