Ігор Римарук
Ігор Римарук
(4 липня 1958 - 3 жовтня 2008)
***
Сріблястий вітрячок, де сміху - що плачу,
кульбабка, що зросла, щоб тишу відчиняти!..
Твої малі слова прудкі, мов зайченята,-
щоднини їх лічу й ніяк не полічу.
Такий знайомий світ - од мами і до тата,
така чужа сльоза, яку тобі мовчу,-
куди ж летиш, немов метелик на свічу,
мов знаєш те, чого мені повік не знати?..
Так, донечко, вогні. Так, дівчинко, пісні.
Так, тисячі імен засипано роками,
це їх, напевно, ти розказуєш мені.
Колись і ти торкнеш безмовними руками
той дивовижний світ, що звався в давнині
колискою, стеблом, піснями, вітряками.
***
У підземному світлі, в скляному тремтінні
раптом вилущить з мармуру око сова,
закричить - і поляже юрба, мов трава,
і в тунелі хитнуться розкошлані тіні.
З надр побите череп’я, немов мурашва
на осоння, сповзеться о тій же хвилині.
Сплеск води - й ворухнеться в оживленій глині
глека постать шовкова... І крикне сова
знов - і, глиняне гілля розсунувши тихо,
вийде жінка, твоє божевілля і лихо,-
по яких лиш огромах її не шукав!..
Втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись
і - нікого ніде... Лиш віки, що зімкнулись,
ніби двері метро, защемили рукав.
***
Я - край дороги. А далі, в гніздів’ї смерек,
вивірка щезла, не втямивши крику німого.
Випаде голос із вуст і затулиться мохом,
і підійду - вже не Ігор, а лиш ім’ярек.
Клятви якої, аби упізнав мене ліс?
Як пролетіти мені понад яром чужиння?
Може, отак - навпростець? - і тікає ожина,
може, навскіс? - і крило, ніби рана, навскіс.
Смеркнуть смереки, і буде це дуже давно:
те, що знайдеш край дороги мене однокрилим
ти - геніально вторинна, як косівський килим,
і простодушно первинна, як хліб і вино,
ти - так задивлена в ліс, що й тобі не назвусь,
лиш забоюся, що ніжна така і множинна...
Буде це дуже давно, і тоді, як ожина,
клятва відбудеться тихим затемненням уст.
ПІСЕНЬКА ПРИ КАМІНІ
Коли шукав пропащу душу
в порожніх склепах перемін -
я знав, що повернутись мушу,
допоки догорить камін,
до імені, в якому глиця,
ялина й галактичний плин...
Нехай воно мені присниться,
допоки догорить камін.
Я буду в нім, як у щедрівці
повтор, як у хлібині тмін, -
лише б домчали білогривці,
допоки догорить камін,
лише б недобрий зір, як постріл,
не вихлюпнув на сніг кармін
і не затис у цівку простір,
допоки догорить камін!
Гула снігів нічних навала,
личини падали зі стін,
а доля в очі цілувала,
допоки догорав камін...
(4 липня 1958 - 3 жовтня 2008)
***
Сріблястий вітрячок, де сміху - що плачу,
кульбабка, що зросла, щоб тишу відчиняти!..
Твої малі слова прудкі, мов зайченята,-
щоднини їх лічу й ніяк не полічу.
Такий знайомий світ - од мами і до тата,
така чужа сльоза, яку тобі мовчу,-
куди ж летиш, немов метелик на свічу,
мов знаєш те, чого мені повік не знати?..
Так, донечко, вогні. Так, дівчинко, пісні.
Так, тисячі імен засипано роками,
це їх, напевно, ти розказуєш мені.
Колись і ти торкнеш безмовними руками
той дивовижний світ, що звався в давнині
колискою, стеблом, піснями, вітряками.
***
У підземному світлі, в скляному тремтінні
раптом вилущить з мармуру око сова,
закричить - і поляже юрба, мов трава,
і в тунелі хитнуться розкошлані тіні.
З надр побите череп’я, немов мурашва
на осоння, сповзеться о тій же хвилині.
Сплеск води - й ворухнеться в оживленій глині
глека постать шовкова... І крикне сова
знов - і, глиняне гілля розсунувши тихо,
вийде жінка, твоє божевілля і лихо,-
по яких лиш огромах її не шукав!..
Втретє крикне сова. Ваші руки зітнулись
і - нікого ніде... Лиш віки, що зімкнулись,
ніби двері метро, защемили рукав.
***
Я - край дороги. А далі, в гніздів’ї смерек,
вивірка щезла, не втямивши крику німого.
Випаде голос із вуст і затулиться мохом,
і підійду - вже не Ігор, а лиш ім’ярек.
Клятви якої, аби упізнав мене ліс?
Як пролетіти мені понад яром чужиння?
Може, отак - навпростець? - і тікає ожина,
може, навскіс? - і крило, ніби рана, навскіс.
Смеркнуть смереки, і буде це дуже давно:
те, що знайдеш край дороги мене однокрилим
ти - геніально вторинна, як косівський килим,
і простодушно первинна, як хліб і вино,
ти - так задивлена в ліс, що й тобі не назвусь,
лиш забоюся, що ніжна така і множинна...
Буде це дуже давно, і тоді, як ожина,
клятва відбудеться тихим затемненням уст.
ПІСЕНЬКА ПРИ КАМІНІ
Коли шукав пропащу душу
в порожніх склепах перемін -
я знав, що повернутись мушу,
допоки догорить камін,
до імені, в якому глиця,
ялина й галактичний плин...
Нехай воно мені присниться,
допоки догорить камін.
Я буду в нім, як у щедрівці
повтор, як у хлібині тмін, -
лише б домчали білогривці,
допоки догорить камін,
лише б недобрий зір, як постріл,
не вихлюпнув на сніг кармін
і не затис у цівку простір,
допоки догорить камін!
Гула снігів нічних навала,
личини падали зі стін,
а доля в очі цілувала,
допоки догорав камін...