Депресуєш? Сідай роби звіти...
3:04. А я на складі.Грає інструментальна музика. Я нарешті вперше за останні дні спокійна. Чорна діра всередині просто нєрвно курить бамбук всторонці, бо я натхненно роблю звіти. Нарешті дійшли руки повикладати на сайт частину сфотографованого на Логістичному складі допомоги бійцям АТО в Тернополі.
Проте всеодно те, що виставляю, то лише крапля в морі серед усіх тих мегабайтів фотографій-звітів із загрузок, надання допомоги тернополянами, розгрузки на Сході, поїздок наших експедиторів.
Якби хто тільки знав, як важко все це звести докупи... Зібрати інформацію з усіх фотоапаратів, телефонів, комп'ютерів, флешок, особистих сторінок в найрізноманітніших соцмережах наших волонтерів...
Я би краще якого буса загрузила, аніж ці фотозвіти робила.
Но нада, Фєдя, нада. Бо як люди можуть нам довіряти, якщо ми переробимо тонни роботи, передамо центнери їхньої допомоги, але ніде це не висвітлимо?
Плечі стерпли, але як ви помітили, я вперше за останні дні не жаліюся в пості. І не кажу, шо так мрію про якогось дбайливого комочка енергії збоку, який би не сварячись, що я так довго сижу без руху за компом, просто зробив би масаж... Бо навряд чи наші бійці мають масажистів і навряд чи в них не печуть плечі, коли лежать на пузі, приклавши снайперську гвинтівку до плеча. Чи коли сплять в тісному окопі, калачиком. Чи коли просто на підлозі в якомусь спортзалі якоїсь сільської школи, чи стайні(((
Нема коли мріяти про особисті блага і потакання плотським пристарастям чи банальним фізіологічним потребам. Нема коли, бо на Сході зараз дуже дуже дуже тяжко.
Повикладаю звіти, люди побачать, що ми недарма тут з ранку до ночі, довірятимуть більше, допомогатимуть більше і дивись-дивись, ми тепловізори зможемо возити на Схід хлопцям, як зараз можемо собі дозволити возити картоплю чи макарони тоннами...
Ах та, якусь частину інфи ми викидаємо на наш сайт. А якусь частину в соцмережі: Фейсбук, КантаХти.
І та, самій на складі трохи страшнувато. Але ж нас береже вівчарка Лінда... І Божа воля...
Проте всеодно те, що виставляю, то лише крапля в морі серед усіх тих мегабайтів фотографій-звітів із загрузок, надання допомоги тернополянами, розгрузки на Сході, поїздок наших експедиторів.
Якби хто тільки знав, як важко все це звести докупи... Зібрати інформацію з усіх фотоапаратів, телефонів, комп'ютерів, флешок, особистих сторінок в найрізноманітніших соцмережах наших волонтерів...
Я би краще якого буса загрузила, аніж ці фотозвіти робила.
Но нада, Фєдя, нада. Бо як люди можуть нам довіряти, якщо ми переробимо тонни роботи, передамо центнери їхньої допомоги, але ніде це не висвітлимо?
Плечі стерпли, але як ви помітили, я вперше за останні дні не жаліюся в пості. І не кажу, шо так мрію про якогось дбайливого комочка енергії збоку, який би не сварячись, що я так довго сижу без руху за компом, просто зробив би масаж... Бо навряд чи наші бійці мають масажистів і навряд чи в них не печуть плечі, коли лежать на пузі, приклавши снайперську гвинтівку до плеча. Чи коли сплять в тісному окопі, калачиком. Чи коли просто на підлозі в якомусь спортзалі якоїсь сільської школи, чи стайні(((
Нема коли мріяти про особисті блага і потакання плотським пристарастям чи банальним фізіологічним потребам. Нема коли, бо на Сході зараз дуже дуже дуже тяжко.
Повикладаю звіти, люди побачать, що ми недарма тут з ранку до ночі, довірятимуть більше, допомогатимуть більше і дивись-дивись, ми тепловізори зможемо возити на Схід хлопцям, як зараз можемо собі дозволити возити картоплю чи макарони тоннами...
Ах та, якусь частину інфи ми викидаємо на наш сайт. А якусь частину в соцмережі: Фейсбук, КантаХти.
І та, самій на складі трохи страшнувато. Але ж нас береже вівчарка Лінда... І Божа воля...