Я не знаю...
... що робити, я не знаю, що казати...
Діти. Я знову думаю про них. Про те, що вони без мене, а я без них. Скучаю дико. Мені їх бракує.
Потрапила нині в спортивну школу, де батьки забирали своїх діточок після занять з гімнастики... Стояла, ковтала сльози, підперши стіну, заздрячи кожному доторку матерів до своїх донечок-синочків.Маленькі пташенята щебетали батькам, розповідали, як минуло тренування. А я думала про те, яка з мене мама-мачуха, бо діти бачать мене лише якусь годинку зранку і інколи ще кілька годин у вихідні.
Тати з мамами стараються дати своїм дітлахам радість, хочуть розвинути в них якісь таланти... А моїх виховує вулиця, або вони просто сидять в чотирьох стінах. Я не вожу їх ні на танці, ні на англійську мову. Я не маю їм батька, який би міг робити це замість мене, поки я живу таким життям, яким зараз живу. Я не дбаю про них і не розвиваю.
Я живу на складі.
Я бавлю солдатів, які повертаються з ротації і приходять до нас по бушлат чи спаьник чи банально - по теплий светр, бо їхній згорів піся обстрілів. Я бавлю дбайливих пенсіонерок, які в шапку-вушанку кладуть два яблучка для бійців і лист, написаний практично наосліп через втрату зору. Я бавлю щедрих тернополян, які приходять до нас не з пустими руками, і тішуся як дитина кожній передачі з-за кордону...
На секунду зупинила життя і подумала, що в моїй ситуації є правильнішим? Дбати про дітей, чи дбати про тих, хто відстоює і захищає краще майбутнє моїх дітей?
Поверталася на склад, думаючи про те, що діти наших (моїх і ваших) захисників, теж ростуть зараз не в повних сім'ях. У них немає батька, дядька, діда, сусіда... Вони гартуються, чекаючи. Бо знають, чому чекають.
Очевидно, мої діти теж гартуються?..
Я дуже сподіваються, що й мої знають, чому мене чекають...
Діти. Я знову думаю про них. Про те, що вони без мене, а я без них. Скучаю дико. Мені їх бракує.
Потрапила нині в спортивну школу, де батьки забирали своїх діточок після занять з гімнастики... Стояла, ковтала сльози, підперши стіну, заздрячи кожному доторку матерів до своїх донечок-синочків.Маленькі пташенята щебетали батькам, розповідали, як минуло тренування. А я думала про те, яка з мене мама-мачуха, бо діти бачать мене лише якусь годинку зранку і інколи ще кілька годин у вихідні.
Тати з мамами стараються дати своїм дітлахам радість, хочуть розвинути в них якісь таланти... А моїх виховує вулиця, або вони просто сидять в чотирьох стінах. Я не вожу їх ні на танці, ні на англійську мову. Я не маю їм батька, який би міг робити це замість мене, поки я живу таким життям, яким зараз живу. Я не дбаю про них і не розвиваю.
Я живу на складі.
Я бавлю солдатів, які повертаються з ротації і приходять до нас по бушлат чи спаьник чи банально - по теплий светр, бо їхній згорів піся обстрілів. Я бавлю дбайливих пенсіонерок, які в шапку-вушанку кладуть два яблучка для бійців і лист, написаний практично наосліп через втрату зору. Я бавлю щедрих тернополян, які приходять до нас не з пустими руками, і тішуся як дитина кожній передачі з-за кордону...
На секунду зупинила життя і подумала, що в моїй ситуації є правильнішим? Дбати про дітей, чи дбати про тих, хто відстоює і захищає краще майбутнє моїх дітей?
Поверталася на склад, думаючи про те, що діти наших (моїх і ваших) захисників, теж ростуть зараз не в повних сім'ях. У них немає батька, дядька, діда, сусіда... Вони гартуються, чекаючи. Бо знають, чому чекають.
Очевидно, мої діти теж гартуються?..
Я дуже сподіваються, що й мої знають, чому мене чекають...