немає тебе
Останні дні - дуже втомливі. Хоча це свідчить лише про те, що в наших бійців буде багато чого потрібного. І що багато чого потрібного уже навіть поїхало на Схід. І от, коли здавалося б зробив діло - спи вбито, нападає глобальне безсоння. Вірніше - воно нікуди від мене і не зникало - це ж рідний і невиліковний очевидно діагноз. Але ж після трьох днів жорсткого неприсідання-за-комп, неходіння-навіть-до-туалету, я мала би вирубатися при доторку до м'якої омріяної подушки. Но нєтушкі. Во, сижу. Думаю. Думки просто "градами" накривають мозг. Бомблять жорстко. В основному щодо gartikа...
Дуже близький фейсбучнй пост Petro Zadorozhnyy:
"Можна усміхатись, жартувати, далі намагатись робити свою роботу, але усвідомлення, що Віктора нема з нами, починає приходити до мене тільки зараз. От так раптово у вагоні метро при західному сонці, між двома берегами Дніпра... Хочу назавжди зберегти у пам'яті наше останнє чаювання на кухні, ті розмови і плани, які у нас були"
Бо я живу зараз так, як жила раніше. Я вже перестала плакати вечорами та зранку. Що, я вже, мабуть звиклася з думкою, що Віті немає??? Думаю, я живу думаючи, що він зараз десь там далеко, в зоні АТО. І лише в ті моменти, коли є можливість спинитися в житті і усвідомити, що його немає уже й ТАМ, ток гуляє по хребту. Усвідомлення стискає серце залізною зимною рукою, аж паморочиться в голові.
У дорослому віці я не втрачала дорогих серцю людей. Тому просто не знаю, як люди переживають цей біль. Просто не знаю, як правильно. Тому й виписуюся тут, а не у ФБ. Там чомусь мене дратують усміхнені фото тих, хто ще півмісяця тому постив "Герої не вмирають". Там мене дратують мої жарти і безтурботність, коли ЙОГО НЕМА.
Хочу назавжди зберегти у пам'яті нашу останню зустріч на складі, ті останні обійми, які були в рази сильніші, аніж усі сім попередніх років. Тоді, в останній день літа, дуже кинулося в очі, що Гартік так виважено, майже втомлено усміхався, як уже не хлопчисько, а дорослий чоловік, воїн, захисник. Змінився.
Попросила не йти у добровольці. Усміхався... Обіймав. Багато. Міцно. Наче не просто знайому, а близьку подругу...
Ех, Вітя, а ти ще обіцяв, пам'ятаєш?...
Слабачка. Не вмію терпіти якщо мені важко. Намагаюся заліковувати усі ті мегабайти спогадів роботою і музикою. Але ж коли боліти перестане, га?