(no subject)
Скучаю, але, швидше, не за людиною - бо її вже нема. Фізичне тіло є, а людини - нема. За спогадами, почуттями, думками і світосприйняттям, за синіми трояндами і відчуттям срібла.
Чомусь восени у мене загострюється нюх і вмирає сприйняття. Майже все відключається, крім болю. Його відчуваю особливо гостро. Решта якось проходить повз. Ніби я, і ніби - ні. Як на межі світів, звідки видно усе в обох, але однаково далеко і, зазвичай, байдуже до всього. Спілкуюсь із друзями, знайомлюсь із новими людьми, вчуся, працюю, пишу - але нічого не відчуваю. Люди - як безкінечний потік "привіт", "до побачення", "до зв"язку", "приємно познайомитись", "nice to meet you" , "ненавиджу тебе", "самовпевнене стерво" (але приємно, що мені вдається грати таку роль, my aggressive self-defence). Знову ж таки безкінечно надходить інформація, яку треба опрацьовувати. Історичні й культурні факти, які треба подати так, аби зрозуміла цільова аудиторія. Чергове "повчання зануди Orchid юним неформальним сцикунцям". Все йде одне за одним, поступово, так, як, мабуть, має бути. Але я не бачу. Не відчуваю. Найбільше лякає те, що не відчуваю нічого, коли пишу. Намагаюсь повірити у те, що це просто тимчасове виліковне захворювання якихось органів сприйняття, але, на жаль, надії з кожним наступним текстом усе менше.
Малюю на собі настрій, але він теж несправжній. Такий, який я хотіла б мати цього дня, наступного, за 2 дні, через тиждень... Здається, що навіть фізично відчуваю, як усе проходить повз, але самого цього "усе" не відчуваю. Щось минає, а я не встигаю зрозуміти, що. Щось десь відбувається. З кимось познайомилась. З кимось ходила на каву, а у когось брала інтерв"ю. Десь була. Писала про щось. Конспектувала щось, а викладач казав іще щось. Сподобалось і було цікаво. Треба буде щось робити. Аби хоча б щось із цього вийшло. Хтось дзвонив. Завтра знову побачусь із кимось №1,а за годину - із кимось №2, 3,4...
Проїхала машина, зверху якої випхались молоді. Знову весілля... І подруга сьогодні також так попала. Співчуваю їй - бо не та людина, навіть мені видно звідси, і беру на себе сміливість так стверджувати, є докази, факти і висновки. Але змінити нічого не можу.
Притуплене навіть відчуття страху. На жаль, не болю.
Чому кросівки не вміють далеко літати?
Ті люди роздерли на частини щось у мені хвилею свого настрою.
Чомусь восени у мене загострюється нюх і вмирає сприйняття. Майже все відключається, крім болю. Його відчуваю особливо гостро. Решта якось проходить повз. Ніби я, і ніби - ні. Як на межі світів, звідки видно усе в обох, але однаково далеко і, зазвичай, байдуже до всього. Спілкуюсь із друзями, знайомлюсь із новими людьми, вчуся, працюю, пишу - але нічого не відчуваю. Люди - як безкінечний потік "привіт", "до побачення", "до зв"язку", "приємно познайомитись", "nice to meet you" , "ненавиджу тебе", "самовпевнене стерво" (але приємно, що мені вдається грати таку роль, my aggressive self-defence). Знову ж таки безкінечно надходить інформація, яку треба опрацьовувати. Історичні й культурні факти, які треба подати так, аби зрозуміла цільова аудиторія. Чергове "повчання зануди Orchid юним неформальним сцикунцям". Все йде одне за одним, поступово, так, як, мабуть, має бути. Але я не бачу. Не відчуваю. Найбільше лякає те, що не відчуваю нічого, коли пишу. Намагаюсь повірити у те, що це просто тимчасове виліковне захворювання якихось органів сприйняття, але, на жаль, надії з кожним наступним текстом усе менше.
Малюю на собі настрій, але він теж несправжній. Такий, який я хотіла б мати цього дня, наступного, за 2 дні, через тиждень... Здається, що навіть фізично відчуваю, як усе проходить повз, але самого цього "усе" не відчуваю. Щось минає, а я не встигаю зрозуміти, що. Щось десь відбувається. З кимось познайомилась. З кимось ходила на каву, а у когось брала інтерв"ю. Десь була. Писала про щось. Конспектувала щось, а викладач казав іще щось. Сподобалось і було цікаво. Треба буде щось робити. Аби хоча б щось із цього вийшло. Хтось дзвонив. Завтра знову побачусь із кимось №1,а за годину - із кимось №2, 3,4...
Проїхала машина, зверху якої випхались молоді. Знову весілля... І подруга сьогодні також так попала. Співчуваю їй - бо не та людина, навіть мені видно звідси, і беру на себе сміливість так стверджувати, є докази, факти і висновки. Але змінити нічого не можу.
Притуплене навіть відчуття страху. На жаль, не болю.
Чому кросівки не вміють далеко літати?
Ті люди роздерли на частини щось у мені хвилею свого настрою.