Напівтони напівсказаного
Днями до нас приїжджала моя мама - посидіти кілька годин із дітьми, поки ми їздили відзначати найнезвичніший день народження. Коли ми повернулися, вона якось крадькома поцікавилася, як мої справи. Я відповів, що в мене все гаразд. Вона усміхнулася й дуже точно зауважила: «Якби було не все гаразд, ти все одно не сказав би».
Здавалося б, навіщо ставити запитання, якщо ти наперед знаєш, якою буде відповідь? Очевидно, що у наперед відомій відповіді вона шукала інтонацій, напівтонів і ще чогось, що підказало б їй, як є насправді. Адже батьки залишаються батьками, скільки б тобі не було. Їм важко змиритися з тим, що вони крайні в списку тих, з ким їхній «дорослий хлопчик» може поділитися своїми проблемами. Їм необхідно для когось жити, комусь допомагати, з кимось радитися, навіть якщо ці поради їм зовсім не потрібні.
От нещодавно посварився з татом. Привід був не вартий виїденого яйця, але суть не в тім. Спалахнувши, він випалив мені у слухавку, що більше не дзвонитиме до мене за порадою. А десь за годину передзвонив і вибачився. Визнав, що був неправий. Вперше на моїй пам’яті визнав, що був неправий!
Це вразило, бо для нього це був справжні вчинок. І я розумію, що за ним стоїть татове відчуття, що зі своїм здоров’ям він довго не протягне. І йому вже не треба доводити, хто в хаті господар, а просто хочеться, щоб відведений йому час не затьмарювали якісь тупі образи, що виникли на порожньому місці.
Здавалося б, навіщо ставити запитання, якщо ти наперед знаєш, якою буде відповідь? Очевидно, що у наперед відомій відповіді вона шукала інтонацій, напівтонів і ще чогось, що підказало б їй, як є насправді. Адже батьки залишаються батьками, скільки б тобі не було. Їм важко змиритися з тим, що вони крайні в списку тих, з ким їхній «дорослий хлопчик» може поділитися своїми проблемами. Їм необхідно для когось жити, комусь допомагати, з кимось радитися, навіть якщо ці поради їм зовсім не потрібні.
От нещодавно посварився з татом. Привід був не вартий виїденого яйця, але суть не в тім. Спалахнувши, він випалив мені у слухавку, що більше не дзвонитиме до мене за порадою. А десь за годину передзвонив і вибачився. Визнав, що був неправий. Вперше на моїй пам’яті визнав, що був неправий!
Це вразило, бо для нього це був справжні вчинок. І я розумію, що за ним стоїть татове відчуття, що зі своїм здоров’ям він довго не протягне. І йому вже не треба доводити, хто в хаті господар, а просто хочеться, щоб відведений йому час не затьмарювали якісь тупі образи, що виникли на порожньому місці.