І знову - до війська
У середу цілий день провів у 17-й окремій Криворізькій орденів Червоного прапору та Суворова ІІ ступеню танковій бригаді. Свого часу український миротворчий контингент в Іраку був майже на 70% укомплектований саме з військовослужбовців цієї частити. Тому і командир бригади, і багато хто з його підлеглих - це люди, які знають, що таке війна не тільки з книжок. І, до речі, вважають цей досвід безцінним…
Не візьмуся судити про всю армію, але ситуація в 17-й танковій бригаді мені видалася дуже навіть непоганою. І це - враховуючи 30-відсотковий кадровий некомплект внаслідок доволі скромної винагороди за службу. За словами комбрига, під його керівництвом сьогодні служить близько тисячі військових, 25% з яких є контрактниками. При цьому жоден із них вже не займається вирощуванням картоплі або
свиней у підсобному господарстві - цій традиції радянської армії наказав довго жити Анатолій Гриценко, якого тут військові дуже поважають. Окрім цього, в сучасній українській армії немає онуч, їдять не алюмінієвими, а стальними ложками, сплять на одноярусних ліжках і говорять українською. Поганенькою, але таки українською.
Саме тут і саме цього дня я нарешті зрозумів, чому ніхто з наших крутіїв не їздить за хлібом на танку чи БТРі. Виявляється, на 100 кілометрів шляху ці військові монстри зжирають 430 літрів дизпалива. Ви уявляєте, яким божевільним олігархом треба бути, щоби погодитися на такі витрати?! А якщо серйозно, то цей факт із життя залізних коней нашої армії - одна із складових відповіді на запитання: «Чому польові навчання в наших збройних силах скорочують до мінімуму?»
Менше з тим, розкрию вам невеличку таємницю: в задоволенні покататися на танку та БТРі нам не відмовили. Для цього дехто з нас (а от хто саме - мовчатиму, як справжній партизан) подбав про те, щоб цей наш досвід уможливився не за рахунок коштів платників податків. Тож міць 40-тонного танку і трохи легшого БТРу ми відчували під собою, не підриваючи боєздатності нашої армії.
А ще ми від душі настрілялися. Як і в славні часи служби в спецназі, у мене нічого путнього не вийшло з пістолетом Макарова (з 50 метрів я не збив жодної пляшки). Натомість із Калашникова відстрелявся бездоганно. Бачили б це вороги України - здалися б без бою.
Не візьмуся судити про всю армію, але ситуація в 17-й танковій бригаді мені видалася дуже навіть непоганою. І це - враховуючи 30-відсотковий кадровий некомплект внаслідок доволі скромної винагороди за службу. За словами комбрига, під його керівництвом сьогодні служить близько тисячі військових, 25% з яких є контрактниками. При цьому жоден із них вже не займається вирощуванням картоплі або
свиней у підсобному господарстві - цій традиції радянської армії наказав довго жити Анатолій Гриценко, якого тут військові дуже поважають. Окрім цього, в сучасній українській армії немає онуч, їдять не алюмінієвими, а стальними ложками, сплять на одноярусних ліжках і говорять українською. Поганенькою, але таки українською.
Саме тут і саме цього дня я нарешті зрозумів, чому ніхто з наших крутіїв не їздить за хлібом на танку чи БТРі. Виявляється, на 100 кілометрів шляху ці військові монстри зжирають 430 літрів дизпалива. Ви уявляєте, яким божевільним олігархом треба бути, щоби погодитися на такі витрати?! А якщо серйозно, то цей факт із життя залізних коней нашої армії - одна із складових відповіді на запитання: «Чому польові навчання в наших збройних силах скорочують до мінімуму?»
Менше з тим, розкрию вам невеличку таємницю: в задоволенні покататися на танку та БТРі нам не відмовили. Для цього дехто з нас (а от хто саме - мовчатиму, як справжній партизан) подбав про те, щоб цей наш досвід уможливився не за рахунок коштів платників податків. Тож міць 40-тонного танку і трохи легшого БТРу ми відчували під собою, не підриваючи боєздатності нашої армії.
А ще ми від душі настрілялися. Як і в славні часи служби в спецназі, у мене нічого путнього не вийшло з пістолетом Макарова (з 50 метрів я не збив жодної пляшки). Натомість із Калашникова відстрелявся бездоганно. Бачили б це вороги України - здалися б без бою.