Останній бастіон
Неділя, вечір. Я 214-ою маршруткою повертаюся з роботи додому. Поруч зі мною сидить чоловік із дівчинкою 3-4 років, яка всю дорогу питає у свого тата, повз що ми проїжджаємо. Тато сумлінно відповідає, демонструючи свою обізнаність із місцевістю.
Маршрутка зрівнялася зі Спасо-Преображенським собором. Погляд дівчинки зупинився на ньому.
- Це велика церква, яка називається собором, - задовольняє цікавість малої тато.
- А хто там? - розвиває тему дівчинка.
- А там сидять попи в чорних рясах.
- Тато, а вони там сплять?
- Ні, зараз вони вже пішли додому пити пиво.
Дівчинку відповідь задовольнила. Тому чоловік, вловивши усмішку на моєму обличчі, вирішив, що має пояснити, чому він їй так відповів.
- Знаєте, - звертається він до мене, - поруч з нами живе один піп. Я щовечора бачу, як він купує в нашому магазині пиво і слабоалкоголку. Якось я не витримав і запитую: «Отче, а як же це поєднується зі Святим Письмом?» А він мені каже: «А в Біблії написано: пийте, та не напивайтеся. Я ж не напиваюся!»…
Я кивнув головою, засвідчивши, що прийняв інформацію до відома. Втім, чоловік вважав, що в цій темі рано ставити крапку.
- Знаєте, ми оце їдемо з поховання. На відспівування покійника приїхав піп із такою ряхою, як дві мої, - пом’ятий увесь, очі злипаються, ніби з великого бодуна… Але знаєте, що найбільше мене вразило? За відспівування покійника треба заплатити 500 гривень! Я в шоці! Хіба так можна?! Треба ж і милість до людей проявляти. У нас шахтарі одержують 2-3 тисячі гривень зарплати на місяць, а тут тільки за те, що піп кадилом помахає й поспіває над труною, треба півтисячі викласти. Це ж рекет, церква перетворилася на підприємство, яке на людському горі заробляє грубі гроші!
Я і далі мовчав, як партизан, хоча підтримати розмову або навести подібні приклади міг би легко. Навіть не знаю, що мене так зціпило… Може, підсвідоме відчуття, як рушиться останній бастіон людської віри у вічні цінності?
Маршрутка зрівнялася зі Спасо-Преображенським собором. Погляд дівчинки зупинився на ньому.
- Це велика церква, яка називається собором, - задовольняє цікавість малої тато.
- А хто там? - розвиває тему дівчинка.
- А там сидять попи в чорних рясах.
- Тато, а вони там сплять?
- Ні, зараз вони вже пішли додому пити пиво.
Дівчинку відповідь задовольнила. Тому чоловік, вловивши усмішку на моєму обличчі, вирішив, що має пояснити, чому він їй так відповів.
- Знаєте, - звертається він до мене, - поруч з нами живе один піп. Я щовечора бачу, як він купує в нашому магазині пиво і слабоалкоголку. Якось я не витримав і запитую: «Отче, а як же це поєднується зі Святим Письмом?» А він мені каже: «А в Біблії написано: пийте, та не напивайтеся. Я ж не напиваюся!»…
Я кивнув головою, засвідчивши, що прийняв інформацію до відома. Втім, чоловік вважав, що в цій темі рано ставити крапку.
- Знаєте, ми оце їдемо з поховання. На відспівування покійника приїхав піп із такою ряхою, як дві мої, - пом’ятий увесь, очі злипаються, ніби з великого бодуна… Але знаєте, що найбільше мене вразило? За відспівування покійника треба заплатити 500 гривень! Я в шоці! Хіба так можна?! Треба ж і милість до людей проявляти. У нас шахтарі одержують 2-3 тисячі гривень зарплати на місяць, а тут тільки за те, що піп кадилом помахає й поспіває над труною, треба півтисячі викласти. Це ж рекет, церква перетворилася на підприємство, яке на людському горі заробляє грубі гроші!
Я і далі мовчав, як партизан, хоча підтримати розмову або навести подібні приклади міг би легко. Навіть не знаю, що мене так зціпило… Може, підсвідоме відчуття, як рушиться останній бастіон людської віри у вічні цінності?