Країна між вулканами
- Гватемала - це як Мексика 20 років назад, до того часу, як туди прийшли всілякі міжнародні організації та «окультурили» мексиканську культуру. А Гватемала досі жива, справжня! - захоплено розповідає сусідка по автобусу пані Катаріна Усач, мешканка Штатів із українським корінням.
Катаріна уже не перший рік шерстить Гватемалу на предмет народного текстилю, якого має вже велику і цінну колекцію. Гватемала входить до регіону «Мезоамерики», де у доколумбівські часи мешкали досить розвинуті індіанські суспільства. І мистецтво текстилю (техніка ткання, барвники, символіка візерунків) у Гватемалі збереглося ще з тих середньовічних часів і зараз є візитною карткою країни.
Текстиль і народний костюм стають «кодом» кожної спільноти, кожного окремого племені майя. Гватемалка Венді, із якою я познайомилася у школі іспанської мови, розповідає про те, як виходила заміж за індіанця. Мама того чоловіка буквально вимагала, аби наречена була у традиційному одязі на весіллі. «А звідки у мене гроші на це вбрання? Воно коштує близько 7 тисяч кецалів. Тоді як звичайне біле плаття обійдеться до тисячі». Також у індіанців є традиція: наречена тче для своєї свекрухи спеціальну коштовну накидку, яку дарує на весілля. Чим більшою і багатшою є ця накидка - тим краще. Свекруха одягає накидку і вже не знімає впродовж всього свята: день, два, три… Якщо ж свекрусі не сподобалася накидка або невістка, то вона може відмовитися одягати подарунок. І тоді все - ганьба нареченій і війна між домами… «Воно мені треба? - питає Венді. - Я виросла в місті, я хочу носити джинси! Ми з свекрухою розсварилися з першого дня. Тепер живемо окремо і я її, слава Богу, і не бачу».
Спершу Гватемала захоплює. Правду про неї кажуть: це одна з найгарніших країн Центральної Америки. Гватемалу славлять її вулкани. Практично у будь-якій точці країни можна вирушити у трек до кратера. І якщо у Мексиці при вулканічній активності туристичні маршрути завбачливо закривають, то у Гватемалі все значно простіше - плати гроші та іди собі куди хоч. Ото і йдеш попри цівки диму, ковзаючись на чорному вулканічному сипуні - краса!
Гори прикрашені зеленню лісів, часом між ними втискаються іскристі озера. Але, попри таку ідилію природи, Гватемалі все-таки чогось бракує. У сусідній Мексиці життя тече своїм ритмом: люди працюють у полях, ходять на роботу, підкорюються циклічності природи. А у Гватемалі складається враження, що якщо забрати туристів - там все розвалиться, як картковий будиночок. Буває, що все містечко гуртується довкола центральної вулиці, перетвореної на суцільний базар з сувенірами і текстилем. Крок вбік від вулички - все, життя припиняється.
У Гватемалі цікаво бути туристом при грошах. Який з певної відправної точки за певну суму вирушає підкорювати джунглі, чи плавати на каяку, чи сходити на вулкан, чи милуватися метеликами. Самотужки зробити вилазку, не купляючи «тур» - практично нереально. Тож туристу-«економному» лишається ходити туди-сюди по вулиці-базару…
Попри красу природи і колоритність місцевих мешканців, у Гватемалі не покидає почуття напруженості. Тут нехороша криміногенна обстановка. І якщо у таких туристичних місцях, як от у місті Антиґва, панує відносний спокій, то у решті Гватемали стає лячно ходити самій по вулиці, особливо ввечері.
Йду столицею із телефоном в руках, за українською звичкою не бачу нічого дивного, аби дзвонити просто на ходу. Мене миттєво перепиняє охоронець установи, повз яку я йду, і просить заховати телефон. «У тебе його зараз вирвуть з рук! Тут їздять такі на мопедах і виривають телефони…». Реакція моєї гватемальської знайомої Марти-Лідії на мою розповідь про поїздку у Гватемала-сіті: «Як?! Ти їздила сама?! Зовсім сама? Це дуже небезпечно! Тебе могли пограбувати!». Загалом майже всі гватемальці радять не носити із собою багато грошей і цінних речей. «Бери лиш необхідний мінімум» - кажуть вони. І хоч у Гватемалі мене ніхто не пробував грабувати, але випадки, коли пасажири автобуса присвоювали собі передані гроші на проїзд, були.
Містечко Лівінгстон лежить недалеко від Белізу і зазвичай є крайньою точкою у Гватемалі, де зупиняються мандрівники перед перетином кордону.
Лівінгстон за антропологічним складом населення та культурою дуже відрізняється від Гватемали: по суті, тут ніщо про Гватемалу не нагадує. Населяють Лівінгстон в основному гарифуна - народ, який походить від вцілілих після кораблетрощі чорношкірих рабів та місцевих південноамериканських племен араваків. Культура гарифуна яскрава і самобутня: на вулицях лунає реггі, люди ходять танцюючи, грають на барабанах, співають. Не побачила б на власні очі, що таке може бути - не повірила б! І це у будній день. Вечорами Лівінгстон занурюється у хвилі гучної африканської музики, яка лунає із магазинів, розчинених дверей будинків, майданчиків для танців. Барабанні ритми обертають Лівінгстон на місто постійного свята. У інших містах, де живуть гарифуна - у Пунта-горді та Дангрізі - такої атмосфери вже чомусь нема. Тож, певно, Лівінгстон все-таки унікальне місце.
Ще у Гватемалу варто їхати за кавою. Запашний напій має тут унікальний м’який смак завдяки тому, що виріс на особливих вулканічних ґрунтах. Тож Гватемала є чудовим вибором для гірських туристів, небайдужих до кави.
Катаріна уже не перший рік шерстить Гватемалу на предмет народного текстилю, якого має вже велику і цінну колекцію. Гватемала входить до регіону «Мезоамерики», де у доколумбівські часи мешкали досить розвинуті індіанські суспільства. І мистецтво текстилю (техніка ткання, барвники, символіка візерунків) у Гватемалі збереглося ще з тих середньовічних часів і зараз є візитною карткою країни.
Текстиль і народний костюм стають «кодом» кожної спільноти, кожного окремого племені майя. Гватемалка Венді, із якою я познайомилася у школі іспанської мови, розповідає про те, як виходила заміж за індіанця. Мама того чоловіка буквально вимагала, аби наречена була у традиційному одязі на весіллі. «А звідки у мене гроші на це вбрання? Воно коштує близько 7 тисяч кецалів. Тоді як звичайне біле плаття обійдеться до тисячі». Також у індіанців є традиція: наречена тче для своєї свекрухи спеціальну коштовну накидку, яку дарує на весілля. Чим більшою і багатшою є ця накидка - тим краще. Свекруха одягає накидку і вже не знімає впродовж всього свята: день, два, три… Якщо ж свекрусі не сподобалася накидка або невістка, то вона може відмовитися одягати подарунок. І тоді все - ганьба нареченій і війна між домами… «Воно мені треба? - питає Венді. - Я виросла в місті, я хочу носити джинси! Ми з свекрухою розсварилися з першого дня. Тепер живемо окремо і я її, слава Богу, і не бачу».
Спершу Гватемала захоплює. Правду про неї кажуть: це одна з найгарніших країн Центральної Америки. Гватемалу славлять її вулкани. Практично у будь-якій точці країни можна вирушити у трек до кратера. І якщо у Мексиці при вулканічній активності туристичні маршрути завбачливо закривають, то у Гватемалі все значно простіше - плати гроші та іди собі куди хоч. Ото і йдеш попри цівки диму, ковзаючись на чорному вулканічному сипуні - краса!
Гори прикрашені зеленню лісів, часом між ними втискаються іскристі озера. Але, попри таку ідилію природи, Гватемалі все-таки чогось бракує. У сусідній Мексиці життя тече своїм ритмом: люди працюють у полях, ходять на роботу, підкорюються циклічності природи. А у Гватемалі складається враження, що якщо забрати туристів - там все розвалиться, як картковий будиночок. Буває, що все містечко гуртується довкола центральної вулиці, перетвореної на суцільний базар з сувенірами і текстилем. Крок вбік від вулички - все, життя припиняється.
У Гватемалі цікаво бути туристом при грошах. Який з певної відправної точки за певну суму вирушає підкорювати джунглі, чи плавати на каяку, чи сходити на вулкан, чи милуватися метеликами. Самотужки зробити вилазку, не купляючи «тур» - практично нереально. Тож туристу-«економному» лишається ходити туди-сюди по вулиці-базару…
Попри красу природи і колоритність місцевих мешканців, у Гватемалі не покидає почуття напруженості. Тут нехороша криміногенна обстановка. І якщо у таких туристичних місцях, як от у місті Антиґва, панує відносний спокій, то у решті Гватемали стає лячно ходити самій по вулиці, особливо ввечері.
Йду столицею із телефоном в руках, за українською звичкою не бачу нічого дивного, аби дзвонити просто на ходу. Мене миттєво перепиняє охоронець установи, повз яку я йду, і просить заховати телефон. «У тебе його зараз вирвуть з рук! Тут їздять такі на мопедах і виривають телефони…». Реакція моєї гватемальської знайомої Марти-Лідії на мою розповідь про поїздку у Гватемала-сіті: «Як?! Ти їздила сама?! Зовсім сама? Це дуже небезпечно! Тебе могли пограбувати!». Загалом майже всі гватемальці радять не носити із собою багато грошей і цінних речей. «Бери лиш необхідний мінімум» - кажуть вони. І хоч у Гватемалі мене ніхто не пробував грабувати, але випадки, коли пасажири автобуса присвоювали собі передані гроші на проїзд, були.
Містечко Лівінгстон лежить недалеко від Белізу і зазвичай є крайньою точкою у Гватемалі, де зупиняються мандрівники перед перетином кордону.
Лівінгстон за антропологічним складом населення та культурою дуже відрізняється від Гватемали: по суті, тут ніщо про Гватемалу не нагадує. Населяють Лівінгстон в основному гарифуна - народ, який походить від вцілілих після кораблетрощі чорношкірих рабів та місцевих південноамериканських племен араваків. Культура гарифуна яскрава і самобутня: на вулицях лунає реггі, люди ходять танцюючи, грають на барабанах, співають. Не побачила б на власні очі, що таке може бути - не повірила б! І це у будній день. Вечорами Лівінгстон занурюється у хвилі гучної африканської музики, яка лунає із магазинів, розчинених дверей будинків, майданчиків для танців. Барабанні ритми обертають Лівінгстон на місто постійного свята. У інших містах, де живуть гарифуна - у Пунта-горді та Дангрізі - такої атмосфери вже чомусь нема. Тож, певно, Лівінгстон все-таки унікальне місце.
Ще у Гватемалу варто їхати за кавою. Запашний напій має тут унікальний м’який смак завдяки тому, що виріс на особливих вулканічних ґрунтах. Тож Гватемала є чудовим вибором для гірських туристів, небайдужих до кави.