Дорога як вчитель толерантності
Автостоп - це бездоганний вчитель толерантності. Терпимості. Розуміння. Ти хочеш-не-хочеш, а мусиш вислухати людину, посміхатися їй, піддакувати. Раніше, коли мені було 17-22, мені всередині геть усе переверталося. Я не піднімала теми політики чи релігії, мовні питання. Бо коли ці теми поставали, а мій "драйвер" не розділяв моєї думки, то я горіла полум'ям від того, що хотілося розповісти йому, наскільки він не правий. Але мусила піддакувати, що поробиш.
Це особливо загострилося у 2005 році, коли про політику говорили всі. Це було важко. Але потім я враз зрозуміла, що схід і захід дуже подібні. Їм болить одне, вони переживаються через одне... Хоч і перекидаються какашками понад умовною лінією поділу.
Коли ми їхали довгу і важку ніч крізь монгольські степи, затиснуті між монголами і євреями, я бачила, як горять очі у Тая, коли він починав говорити про Ізарїль. Ми говорили про війну, про збройні конфлікти. До того я не розуміла Ізраїль. Я була у Лівані, говорила із бейрутцями. Вони показували макети міста: "Подивіться, ми відбудували місто тут, тут, тут...Дивіться, яке воно гарне стало! Ще лишилося зробити це і це, і воно буде таким прекрасним!". Скільки любові було до цього міста, скільки суму було стосовно війни і розрухи. Я виїхала з Лівану, і там буквально за тиждень почалася війна з Ізраїлем. І тому я була на боці далеко не євреїв. Але тепер цей так розгортав карту і казав: Подивися, подивися, де наша країна! Вона така крихітна! Глянь на наших сусідів: Саудіавська Аравія, Ліван, Єгипет, Сирія... Ми оточені мусульманами, ми їм заважаємо, вони ненавидять нас, вони не можуть заспокоїтися, що ми маємо цей клаптик землі і живемо, як в Європі, не маючи ніяких ресурсів, маючи ті самі ресурси, що й вони. Якщо ти не патріот - твоя країна загине, не буде майбутнього. Ми не хочемо воювати, але ми хочемо жити". І я слухаю це, я дивлюся на його щирість - і я йому вірю. Я починаю розуміти дії Ізраїлю.
А потім слухаю про дагестанських екстремістів у горах. І слова дагестанки: "Все знают, что это организовывают евреи, потому что Израиль хочет уничтожить весь мусульманский мир!" і ти знову бачиш ще одну точку зору, але ти вже бачив попередні дві і ти перестаєш сприймати все односторонньо. Ти бачиш різних людей, які хочуть миру. Які хочуть життя, і тому чомусь воюють.
Росіяни роблять круглі очі: Эти кавказцы! Они же озабоченые! Это очень опасно! Они к тебе приставали? Предлагали любовь? Там сплошь бандиты и маниаки!
Кавказці: На Кавказі тебе ніхто не скривдить! А ось росіяни...Вони черстві люди, як таким можна бути? Та і по телевізору показують, що ловлять то того маньяка, то того. І там жодного кавказця!
Росіяни: Чеченці... Головне не нарватися на чеченця!
Чеченець, єдиний, хто зупинився мені на донецьких дорогах (а ми вже годину як мерзли з Северином)...красивий, інтелігентний чоловік, політтехнолог, займається одуплянням Донбасу стосовно демократичних політичних сил.
І ти оце їдеш, і ти відмовляєшся від принципів, від позицій. Ти починаєш слухати. Ти перестаєш дивитися вузьколобо. Бо ти маєш, з чим порівняти. Всі ми одним миром мазані... Що тут скажеш.
Це особливо загострилося у 2005 році, коли про політику говорили всі. Це було важко. Але потім я враз зрозуміла, що схід і захід дуже подібні. Їм болить одне, вони переживаються через одне... Хоч і перекидаються какашками понад умовною лінією поділу.
Коли ми їхали довгу і важку ніч крізь монгольські степи, затиснуті між монголами і євреями, я бачила, як горять очі у Тая, коли він починав говорити про Ізарїль. Ми говорили про війну, про збройні конфлікти. До того я не розуміла Ізраїль. Я була у Лівані, говорила із бейрутцями. Вони показували макети міста: "Подивіться, ми відбудували місто тут, тут, тут...Дивіться, яке воно гарне стало! Ще лишилося зробити це і це, і воно буде таким прекрасним!". Скільки любові було до цього міста, скільки суму було стосовно війни і розрухи. Я виїхала з Лівану, і там буквально за тиждень почалася війна з Ізраїлем. І тому я була на боці далеко не євреїв. Але тепер цей так розгортав карту і казав: Подивися, подивися, де наша країна! Вона така крихітна! Глянь на наших сусідів: Саудіавська Аравія, Ліван, Єгипет, Сирія... Ми оточені мусульманами, ми їм заважаємо, вони ненавидять нас, вони не можуть заспокоїтися, що ми маємо цей клаптик землі і живемо, як в Європі, не маючи ніяких ресурсів, маючи ті самі ресурси, що й вони. Якщо ти не патріот - твоя країна загине, не буде майбутнього. Ми не хочемо воювати, але ми хочемо жити". І я слухаю це, я дивлюся на його щирість - і я йому вірю. Я починаю розуміти дії Ізраїлю.
А потім слухаю про дагестанських екстремістів у горах. І слова дагестанки: "Все знают, что это организовывают евреи, потому что Израиль хочет уничтожить весь мусульманский мир!" і ти знову бачиш ще одну точку зору, але ти вже бачив попередні дві і ти перестаєш сприймати все односторонньо. Ти бачиш різних людей, які хочуть миру. Які хочуть життя, і тому чомусь воюють.
Росіяни роблять круглі очі: Эти кавказцы! Они же озабоченые! Это очень опасно! Они к тебе приставали? Предлагали любовь? Там сплошь бандиты и маниаки!
Кавказці: На Кавказі тебе ніхто не скривдить! А ось росіяни...Вони черстві люди, як таким можна бути? Та і по телевізору показують, що ловлять то того маньяка, то того. І там жодного кавказця!
Росіяни: Чеченці... Головне не нарватися на чеченця!
Чеченець, єдиний, хто зупинився мені на донецьких дорогах (а ми вже годину як мерзли з Северином)...красивий, інтелігентний чоловік, політтехнолог, займається одуплянням Донбасу стосовно демократичних політичних сил.
І ти оце їдеш, і ти відмовляєшся від принципів, від позицій. Ти починаєш слухати. Ти перестаєш дивитися вузьколобо. Бо ти маєш, з чим порівняти. Всі ми одним миром мазані... Що тут скажеш.