Другий день полтавської подорожі
Отож, настав ранок другого дня полтавської подорожі. Після першого дня ми повернулися додому десь о першій ночі, і не стільки через гуляння, скільки через таксі. Полтава - невелике місто (300 тис. населення), але таксі ти можеш чекати і 40 хвилин. До того ж нам було «далеко» їхати, хвилин 15. Тож таксисти вередували, нікому не хочеться їхати опівночі до чорта на кулічкі.
Зранку ми з Кобі відправилися на ревізію в її фітнес-клуб на тренажери під назвою джампінг. Це такі невеликі батутіки (так би мовити індивідуальні) з ручкою, на яких ти стрибаєш і робиш різні вправи. Дуже інтенсивно, ми так наскакалися, що я думала, що після того тренування вже ніколи не буду їсти (щоб не наїдати втрачені калорії).
Це ми після тренування і тут видно, що нам капец.
Але вже за годину після фітнесу ми сиділи в кафе, пили каву з печивом і розглядали місцевих жителів. Ось сидить молодий хлопець, навчається. І такий в цьому шарм, ви знаєте.
Кобі мене навчила, як відрізняти круте і модне полтавське кафе від інших, некрутих і немодних. Так ось: там має біти сукулєнт на столі. Є сукулєнт на столі=модне кафе.
Ще в Полтаві дуже модні альтернативні способи заварювання кави. Наприклад, ми пили ось таку каву, приготовану у кеміксі.
Смак ну так, на любітеля. Хотілось міцнішої наче. Мене питали, чи є у нас таке в Дніпрі. Але я не ходок по подібним місцям у рідному місті, отож не змогла нічим корисним поділитися.
Далі ми зібралися всією компанією і поїхали по місцям не столь отдаленнім. Хоч і машина під попою, але все ж таки ввечері ми мали повертатися у Дніпро - по світлому, отож не від’їжджали далеко. Перша наша зупинка - сучасне язичницьке святилище.
Вважається місцем сили. Вид звідси просто шикарний відкривається.
А ще ростуть сосни, як у Криму. Для Полтави такі дерева нонсенс.
Потім Сампсонівська церква, побудована на честь перемоги над шведами, фактично на полі бою знаменитої Полтавської битви. Досить похмуро.
Далі - Диканька.
Взагалі на Полтавщині я не могла позбавитися трохи сумного почуття. Моя бабуся мріяла побувати в місцевості, де виросла, і я обіцяла її звозити, але ми не встигли. Вона росла на Полтавщині, на хуторі біля Великих Сорочинців, де зараз проходить відомий ярмарок.
Будь ласка, робіть усе вчасно, щоб потім не шкодувати про те, що ви не встигли зробити. Зробіть якнайшвидше.
В’їзд у Диканьку. Селище, яке Гоголь закарбував у віках. Тепер це село - туристичний об’єкт. Всі думають, що тут скрізь літають відьми і в кожному кольодязі сидить чорт. Звичайно, це неправда. Відьом ми бачили тільки двох, а чортів - жодного. Може, на роботі були, не знаю, наче ж неділя.
Церква Святого Миколая, де хрестили Гоголя. Кажуть, у його мами один за одним помирали дітки, і вона саме у цій церкві попросила живу, здорову дитинку. І коли хлопчик народився, вона назвала його Миколою, на честь святого Миколая, на честь якого названа церква. Тут же й похрестила маленького.
Справжній старий дерев’яний млин, йому вже більше 100 років. Дивно, як він зберігся, бо дерев’яна архітектура через пожежі взагалі нетривка.
А це Кочубеївські дуби. Їм уже по 600-800 років, а може й по 1000, точно ніхто не знає. Виглядають дуже серйозно. Охороняються законом і парканом від любителів пофотографуватися в обіймах з велетнем.
Про Кочубеївськи дуби писав Пушкін, тут гуляв Гоголь, Мазепа і ще багато відомих людей.
Паркан будувався на пожертви, і імена меценатів тут викарбувані у дереві. Поруч може бути і Донецьк, і Київ, і Львів, і Лисичанськ, і Москва, і Диканька. Шкода, що в житті вже все не так.
Потім ми гуляли повз бузкового гаю, який посадив Кочубей, щоб полегшити своїй дочці Марії сухоти. Може й полегшало, але не врятувало. Дочка померла, а унікальний бузковий гай залишився, перехрестився і переродився. Кажуть, коли він цвіте, пахне таким солодким, що паморочиться голова і неможливо дихати.
Ми обговорювали хвороби. Що тоді, років 100-150 тому сухоти - це було дуже модне захворювання. Бо з сухотами ти робився одразу таким ефемерним, блідим, замученим, всі одразу тебе жаліють і хочуть полегшити тобі життя.
Ось теперішня аналогія - депресія. Щоб хоч трошечки, але якийсь невроз має бути, інакше ти нікому не будеш цікавим.
Диканьківські ставки. В них раніше охолоджували пиво, і досі водолази знаходять пляшки з фірмовими печатками. Колекціонери дуже цінують їх!
Загалом тут дуже крута природа і свіже повітря. Багато дубів й іншої зелені. Взагалі вся Полтава, здається, побудована у лісі. Тиха, зелена, затишна.
Наприкінці подорожі ми відправилися на обід на хутір Проні (наголос на і). Він обставлений так, як уявляє собі полтавський хутір (за мотивами вечорів на хуторі біля Диканьки) зальотний турист.
Тут є водойма, і прямо посеред води стоять альтанки для відпочинку і обідньої перерви. Думаю, ввечері це перетворюється на годівничку для комарів.
Ще тут є віслюк та кінь, можна на них покататися чи просто сфоткаться з ними.
До Дніпра назад навігатор повіз нас новою дорогою. Ми долетіли за 2 години 20 хвилин (відстань десь 200 км), але по таким хащам, що дорогою нам майже не зустрічалися машини.
Це була чудова пригода. Вдома нас чекав Вовка, який дуже сильно за нами скучив. Він гуляв у дворі, і був забрьоханий у грязюку по самі вуха, бо бабуся дозволяє робити йому на вулиці все, і хоч я теж дозволяю робити все, я його періодично протираю, а бабуся не париться з цього приводу, хай ходить, який є. Ми його півгодини потім відмивали.
Перед сном я лягла до нього в ліжечко, а він почав дрібно цілувати мене в носик, а ручкою притримував за шию. І це було приємним закінченням чудових вихідних.
Любі kobieta_mon та jalynchenja, дякую вам за них.
Зранку ми з Кобі відправилися на ревізію в її фітнес-клуб на тренажери під назвою джампінг. Це такі невеликі батутіки (так би мовити індивідуальні) з ручкою, на яких ти стрибаєш і робиш різні вправи. Дуже інтенсивно, ми так наскакалися, що я думала, що після того тренування вже ніколи не буду їсти (щоб не наїдати втрачені калорії).
Це ми після тренування і тут видно, що нам капец.
Але вже за годину після фітнесу ми сиділи в кафе, пили каву з печивом і розглядали місцевих жителів. Ось сидить молодий хлопець, навчається. І такий в цьому шарм, ви знаєте.
Кобі мене навчила, як відрізняти круте і модне полтавське кафе від інших, некрутих і немодних. Так ось: там має біти сукулєнт на столі. Є сукулєнт на столі=модне кафе.
Ще в Полтаві дуже модні альтернативні способи заварювання кави. Наприклад, ми пили ось таку каву, приготовану у кеміксі.
Смак ну так, на любітеля. Хотілось міцнішої наче. Мене питали, чи є у нас таке в Дніпрі. Але я не ходок по подібним місцям у рідному місті, отож не змогла нічим корисним поділитися.
Далі ми зібралися всією компанією і поїхали по місцям не столь отдаленнім. Хоч і машина під попою, але все ж таки ввечері ми мали повертатися у Дніпро - по світлому, отож не від’їжджали далеко. Перша наша зупинка - сучасне язичницьке святилище.
Вважається місцем сили. Вид звідси просто шикарний відкривається.
А ще ростуть сосни, як у Криму. Для Полтави такі дерева нонсенс.
Потім Сампсонівська церква, побудована на честь перемоги над шведами, фактично на полі бою знаменитої Полтавської битви. Досить похмуро.
Далі - Диканька.
Взагалі на Полтавщині я не могла позбавитися трохи сумного почуття. Моя бабуся мріяла побувати в місцевості, де виросла, і я обіцяла її звозити, але ми не встигли. Вона росла на Полтавщині, на хуторі біля Великих Сорочинців, де зараз проходить відомий ярмарок.
Будь ласка, робіть усе вчасно, щоб потім не шкодувати про те, що ви не встигли зробити. Зробіть якнайшвидше.
В’їзд у Диканьку. Селище, яке Гоголь закарбував у віках. Тепер це село - туристичний об’єкт. Всі думають, що тут скрізь літають відьми і в кожному кольодязі сидить чорт. Звичайно, це неправда. Відьом ми бачили тільки двох, а чортів - жодного. Може, на роботі були, не знаю, наче ж неділя.
Церква Святого Миколая, де хрестили Гоголя. Кажуть, у його мами один за одним помирали дітки, і вона саме у цій церкві попросила живу, здорову дитинку. І коли хлопчик народився, вона назвала його Миколою, на честь святого Миколая, на честь якого названа церква. Тут же й похрестила маленького.
Справжній старий дерев’яний млин, йому вже більше 100 років. Дивно, як він зберігся, бо дерев’яна архітектура через пожежі взагалі нетривка.
А це Кочубеївські дуби. Їм уже по 600-800 років, а може й по 1000, точно ніхто не знає. Виглядають дуже серйозно. Охороняються законом і парканом від любителів пофотографуватися в обіймах з велетнем.
Про Кочубеївськи дуби писав Пушкін, тут гуляв Гоголь, Мазепа і ще багато відомих людей.
Паркан будувався на пожертви, і імена меценатів тут викарбувані у дереві. Поруч може бути і Донецьк, і Київ, і Львів, і Лисичанськ, і Москва, і Диканька. Шкода, що в житті вже все не так.
Потім ми гуляли повз бузкового гаю, який посадив Кочубей, щоб полегшити своїй дочці Марії сухоти. Може й полегшало, але не врятувало. Дочка померла, а унікальний бузковий гай залишився, перехрестився і переродився. Кажуть, коли він цвіте, пахне таким солодким, що паморочиться голова і неможливо дихати.
Ми обговорювали хвороби. Що тоді, років 100-150 тому сухоти - це було дуже модне захворювання. Бо з сухотами ти робився одразу таким ефемерним, блідим, замученим, всі одразу тебе жаліють і хочуть полегшити тобі життя.
Ось теперішня аналогія - депресія. Щоб хоч трошечки, але якийсь невроз має бути, інакше ти нікому не будеш цікавим.
Диканьківські ставки. В них раніше охолоджували пиво, і досі водолази знаходять пляшки з фірмовими печатками. Колекціонери дуже цінують їх!
Загалом тут дуже крута природа і свіже повітря. Багато дубів й іншої зелені. Взагалі вся Полтава, здається, побудована у лісі. Тиха, зелена, затишна.
Наприкінці подорожі ми відправилися на обід на хутір Проні (наголос на і). Він обставлений так, як уявляє собі полтавський хутір (за мотивами вечорів на хуторі біля Диканьки) зальотний турист.
Тут є водойма, і прямо посеред води стоять альтанки для відпочинку і обідньої перерви. Думаю, ввечері це перетворюється на годівничку для комарів.
Ще тут є віслюк та кінь, можна на них покататися чи просто сфоткаться з ними.
До Дніпра назад навігатор повіз нас новою дорогою. Ми долетіли за 2 години 20 хвилин (відстань десь 200 км), але по таким хащам, що дорогою нам майже не зустрічалися машини.
Це була чудова пригода. Вдома нас чекав Вовка, який дуже сильно за нами скучив. Він гуляв у дворі, і був забрьоханий у грязюку по самі вуха, бо бабуся дозволяє робити йому на вулиці все, і хоч я теж дозволяю робити все, я його періодично протираю, а бабуся не париться з цього приводу, хай ходить, який є. Ми його півгодини потім відмивали.
Перед сном я лягла до нього в ліжечко, а він почав дрібно цілувати мене в носик, а ручкою притримував за шию. І це було приємним закінченням чудових вихідних.
Любі kobieta_mon та jalynchenja, дякую вам за них.