Подорож до Полтави (частина перша і день перший)
Прошу прощения у всех, кто не сможет прочитать этот текст на языке оригинала. Но про Полтаву нельзя рассказывать иначе.
Отож.
Подорож від 10-11 червня 2017 року.
Ми з Женєю давно мріяли потрапити до Полтави (я там була сама років 12 тому, тож не рахується). Ми у цьому році буквально вписали її у річний план «Що зробимо у 2017». І оце я вам скажу стопроцентно: якщо ти щось записав, то вірогідність, що воно станеться, зростає в п’ятсот разів.
Ми заздалегідь домовилися зі знайомими, що вони будуть нас більше доби развлікать, проводити екскурсійну програму і водити по смачним місцям (дякую ЖЖ, ФБ і всім соцсєтям світу, що ви даєте можливість знайомитися в людьми з будь-яких міст не виходячи з дому!). Володю лишили з бабусею вдома.
Від Дніпра до Полтави близько 200 км, тож ми навіть не зарано вставали, аби приїхати сюди по обіді. Про погоду треба розказати. Ми з Женєю оптимісти. Я усвідомила це ще тоді, як зрозуміла, що ми методично перемо по 5 кг шмаття в режимі «делікатне прання», який розрахований на 2 кг білизни. От і тепер. Дивимося прогноз, бачимо, що в Полтаві буде +16. А в Дніпрі-то плюс 25! Тож ми вдягаємося по погоді Дніпра, налєгке. Нічого теплого не беремо, світер - для слабаков! Їдемо. Дивимось температуру за бортом: +23, за півгодини +21, ще пізніше +19… І чим ближче до Полтави, тим плюсшістнадцятіше.
Тож по приїзді полтавчани збираються для нас одягом, шо у кого є, і ми такі модні, з чужого плеча, як капусти, но в теплі. Хороші люди, а могли б і не дать нічого.
У мене в багатьох містах є така проблема: першу добу-дві я там почуваю себе дуже «чужою», боюся зробити щось не так, заблукати, встрять кудись. Але тут цього відчуття не було ані секунди, навіть коли ми з чоловіком гуляли там вдвох, поки до нас не приєдналися друзі. Самі знайшли хостел, транспорт, магазини.
Для початку ми пішли їсти. Ялина jalynchenja і Кобі kobieta_mon з ходу розказали нам про Полтаву страшну річ: можна пити воду з-під крана. Ми не повірили. Ми купуємо воду для пиття, варіння компоту, чаю і даже макарон по 1 грн за літр. Коли ми їдемо у бідь-яке місто, ми там теж купуємо воду. А вони кажуть: не купуйте, пийте так! Так буває в Україні?
Ще нас хотіли здивувати варениками, які готуються на пару. Дивіться, вони великі, пухнасті, а не такі ото сині і слизькі, як ми звикли їсти. Але моя бабуся з Полтавщини, і ми теж вдома готуємо парові вареники. Нас так просто не удивить!
А далі почалася екскурсія. Я знаю, що краще гуляти будь-яким містом разом з місцевими, але це тільки частково правда. Якби МИ вигулювали гостей по Дніпру, то водили б по Набережній мовчки, показували, як там чи там красіво, а отут, зверніть увагу, купа сміття набагато менша, ніж ми могли очікувати.
Натомість в Полтаві ми отримали справжню екскурсію з історичними фактами, смачно переплетеними сучасними сплєтнями, містифікаціями і доповненнями. Надалі буду розповідати словами Ялини, але так, наче розповідаю сама.
Кадетський корпус
З 1840 до 1918 це був найкрутіший навчальний кадетський заклад на території України. Тільки дворяни, тільки офіцери, тільки хардкор.
З 1919 року будівля вже не функціонує як навчальний заклад, а з 1995 року потихеньку розвалюється. Періодично вона горить, бо знаходиться в самому центрі міста і є жирним шматком під сучасний супермаркет.
Громадські активісти влаштовують тут суботніки і різні круті арт-проекти, але будівля вже небезпечна для прогулянок. Реставрувати нереально дорого, розламать жалко, використовувати без ремонту страшно. В общєм, що робити з ним - не ясно.
Але тут дуже круто, кажуть, знімають навіть кліпи.
Тут Женя в образі режисера, який оглядає локацію перед зйомками.
Поруч з корпусом є зупинка, про яку теж ходить цікава байка. Там ніколи не зупинявся громадський транспорт, бо ніяких важливих будівель немає, але побудувана сучасна, хороша зупинка. Це для того, щоб на період передвибочої кампанії пенсіонери могли під'їжджати до пункту видачу цукру від мера. Отож в народі зупинку назвали Сахарная. Так і кажуть: ви нам зупините на Сахарній?
Полтавський краєзнавчий музей (заснованій у 1891 році)
Це взагалі унікальний домік, стиль називається - український модерн. Саме цей стиль - виключно український, а не передраний чи скопійований.
Автор проекту Василь Кричевський під час роботи над планом спеціально їздив по селах і замальовував традиційні українські орнаменти. Отож елементи української хати (дивіться, тут вікна, двері - типові для сільської хати) перекочували на офіційну споруду. Свого часу така архітектура викликала чимало «бе» і «фе», а зараз наводиться у приклад студентам архітектурних університетів.
До речі, Василь Кричевський автор малюнка державного герба України.
І давайте про сучасне, про кафе. Дівчата відносяться до вибору кафе з серйозністю, якої у мене не було навіть при виборі університету.
Наприклад, там має бути:
Коротше, навіть кафе має бути відповідальним перед людьми. Ви за такими ж критеріями обираєте, де випити кави?
Це ми у кафе під назвою Комора. Тут на вулиці є такий крутий столик на двох, а всередині затишно, тихо, багато цікавих деталей. На барі стоять БЕЗКОШТОВНІ склянки с лимонно-м'ятною водою, такою, яку в Дніпрі продают по 45 грн за порцію. Коли твоє замовлення готове, офіціант видає такий звук (ну, не сам особисто, а чимось об щось б'є), що трошки хватає інфаркт. А коли ти відійшов від контузії, то біжи бігом на бар, забирай свій сирник з какао.
І от ми сидимо, п’ємо каву, говоримо про то-сьо, про різних людей, про блоги, про цікаві професії (думаєте, про івент-менеджерів і керівників підприємств? Ні, про шахтарів і працівників ломбардів). Я вважаю, що кожна людина має вести блог, писати про життя і свої враження. Не для аудиторії, а для себе, для пам’яті. А люди підтягнуться, бо те, що тобі здається буденним, для когось космос. Кобі сміється, каже: «Нєєєє! У мене часто так буває, сидить переді мною людина, щось розказує, а я думаю: нєт, не треба тобі вести блог».
Знаєте, я задумалась...
***
У перший день ми намотали по Полтаві понад 21 000 кроків і позапізнювался у всі значущі місця. Підходимо до музею: закрито, працює до 17:00, а на годиннику 17:04. Пішли до будинку Котляревського, теж закрито. Працює до 18:00, а ми тут в 18:03. Думаєм, купимо сувенірів у волонтерському магазині, запізнилися рівно на 5 хвилин!
Добре, що центральна пішохідна вулиця Полтави працює цілодобово. До речі, вона схожа на Дерибасівську.
Наступного дня ми зранку зробили обзор полтавського фітнес-клубу (бо я роблю обзори фітнес-клубів у Дніпрі), потім поїхали до язичницьких ідолів, далі у Диканьку, ще в церкву, де хрестили Гоголя, і одразу до кочубеївських дубів, яким по 800 років, пообідали на хуторі Проні і ще багато-багато чого.
Кому цікаво дізнатися продовження - по порядку рассчитайсь в комментариях!
Отож.
Подорож від 10-11 червня 2017 року.
Ми з Женєю давно мріяли потрапити до Полтави (я там була сама років 12 тому, тож не рахується). Ми у цьому році буквально вписали її у річний план «Що зробимо у 2017». І оце я вам скажу стопроцентно: якщо ти щось записав, то вірогідність, що воно станеться, зростає в п’ятсот разів.
Ми заздалегідь домовилися зі знайомими, що вони будуть нас більше доби развлікать, проводити екскурсійну програму і водити по смачним місцям (дякую ЖЖ, ФБ і всім соцсєтям світу, що ви даєте можливість знайомитися в людьми з будь-яких міст не виходячи з дому!). Володю лишили з бабусею вдома.
Від Дніпра до Полтави близько 200 км, тож ми навіть не зарано вставали, аби приїхати сюди по обіді. Про погоду треба розказати. Ми з Женєю оптимісти. Я усвідомила це ще тоді, як зрозуміла, що ми методично перемо по 5 кг шмаття в режимі «делікатне прання», який розрахований на 2 кг білизни. От і тепер. Дивимося прогноз, бачимо, що в Полтаві буде +16. А в Дніпрі-то плюс 25! Тож ми вдягаємося по погоді Дніпра, налєгке. Нічого теплого не беремо, світер - для слабаков! Їдемо. Дивимось температуру за бортом: +23, за півгодини +21, ще пізніше +19… І чим ближче до Полтави, тим плюсшістнадцятіше.
Тож по приїзді полтавчани збираються для нас одягом, шо у кого є, і ми такі модні, з чужого плеча, як капусти, но в теплі. Хороші люди, а могли б і не дать нічого.
У мене в багатьох містах є така проблема: першу добу-дві я там почуваю себе дуже «чужою», боюся зробити щось не так, заблукати, встрять кудись. Але тут цього відчуття не було ані секунди, навіть коли ми з чоловіком гуляли там вдвох, поки до нас не приєдналися друзі. Самі знайшли хостел, транспорт, магазини.
Для початку ми пішли їсти. Ялина jalynchenja і Кобі kobieta_mon з ходу розказали нам про Полтаву страшну річ: можна пити воду з-під крана. Ми не повірили. Ми купуємо воду для пиття, варіння компоту, чаю і даже макарон по 1 грн за літр. Коли ми їдемо у бідь-яке місто, ми там теж купуємо воду. А вони кажуть: не купуйте, пийте так! Так буває в Україні?
Ще нас хотіли здивувати варениками, які готуються на пару. Дивіться, вони великі, пухнасті, а не такі ото сині і слизькі, як ми звикли їсти. Але моя бабуся з Полтавщини, і ми теж вдома готуємо парові вареники. Нас так просто не удивить!
А далі почалася екскурсія. Я знаю, що краще гуляти будь-яким містом разом з місцевими, але це тільки частково правда. Якби МИ вигулювали гостей по Дніпру, то водили б по Набережній мовчки, показували, як там чи там красіво, а отут, зверніть увагу, купа сміття набагато менша, ніж ми могли очікувати.
Натомість в Полтаві ми отримали справжню екскурсію з історичними фактами, смачно переплетеними сучасними сплєтнями, містифікаціями і доповненнями. Надалі буду розповідати словами Ялини, але так, наче розповідаю сама.
Кадетський корпус
З 1840 до 1918 це був найкрутіший навчальний кадетський заклад на території України. Тільки дворяни, тільки офіцери, тільки хардкор.
З 1919 року будівля вже не функціонує як навчальний заклад, а з 1995 року потихеньку розвалюється. Періодично вона горить, бо знаходиться в самому центрі міста і є жирним шматком під сучасний супермаркет.
Громадські активісти влаштовують тут суботніки і різні круті арт-проекти, але будівля вже небезпечна для прогулянок. Реставрувати нереально дорого, розламать жалко, використовувати без ремонту страшно. В общєм, що робити з ним - не ясно.
Але тут дуже круто, кажуть, знімають навіть кліпи.
Тут Женя в образі режисера, який оглядає локацію перед зйомками.
Поруч з корпусом є зупинка, про яку теж ходить цікава байка. Там ніколи не зупинявся громадський транспорт, бо ніяких важливих будівель немає, але побудувана сучасна, хороша зупинка. Це для того, щоб на період передвибочої кампанії пенсіонери могли під'їжджати до пункту видачу цукру від мера. Отож в народі зупинку назвали Сахарная. Так і кажуть: ви нам зупините на Сахарній?
Полтавський краєзнавчий музей (заснованій у 1891 році)
Це взагалі унікальний домік, стиль називається - український модерн. Саме цей стиль - виключно український, а не передраний чи скопійований.
Автор проекту Василь Кричевський під час роботи над планом спеціально їздив по селах і замальовував традиційні українські орнаменти. Отож елементи української хати (дивіться, тут вікна, двері - типові для сільської хати) перекочували на офіційну споруду. Свого часу така архітектура викликала чимало «бе» і «фе», а зараз наводиться у приклад студентам архітектурних університетів.
До речі, Василь Кричевський автор малюнка державного герба України.
І давайте про сучасне, про кафе. Дівчата відносяться до вибору кафе з серйозністю, якої у мене не було навіть при виборі університету.
Наприклад, там має бути:
- цікавий інтер’єр, оригінальне меню і смачно - само собою;
- місця для інвалідів - обов’язково;
- саме кафе, особливо, яке в центрі, не повинно своїми столиками, вивісками і рекламою псувати зовнішній вигляд міста;
- українский стиль - бажано, але ніякої шароварщини.
Коротше, навіть кафе має бути відповідальним перед людьми. Ви за такими ж критеріями обираєте, де випити кави?
Це ми у кафе під назвою Комора. Тут на вулиці є такий крутий столик на двох, а всередині затишно, тихо, багато цікавих деталей. На барі стоять БЕЗКОШТОВНІ склянки с лимонно-м'ятною водою, такою, яку в Дніпрі продают по 45 грн за порцію. Коли твоє замовлення готове, офіціант видає такий звук (ну, не сам особисто, а чимось об щось б'є), що трошки хватає інфаркт. А коли ти відійшов від контузії, то біжи бігом на бар, забирай свій сирник з какао.
І от ми сидимо, п’ємо каву, говоримо про то-сьо, про різних людей, про блоги, про цікаві професії (думаєте, про івент-менеджерів і керівників підприємств? Ні, про шахтарів і працівників ломбардів). Я вважаю, що кожна людина має вести блог, писати про життя і свої враження. Не для аудиторії, а для себе, для пам’яті. А люди підтягнуться, бо те, що тобі здається буденним, для когось космос. Кобі сміється, каже: «Нєєєє! У мене часто так буває, сидить переді мною людина, щось розказує, а я думаю: нєт, не треба тобі вести блог».
Знаєте, я задумалась...
***
У перший день ми намотали по Полтаві понад 21 000 кроків і позапізнювался у всі значущі місця. Підходимо до музею: закрито, працює до 17:00, а на годиннику 17:04. Пішли до будинку Котляревського, теж закрито. Працює до 18:00, а ми тут в 18:03. Думаєм, купимо сувенірів у волонтерському магазині, запізнилися рівно на 5 хвилин!
Добре, що центральна пішохідна вулиця Полтави працює цілодобово. До речі, вона схожа на Дерибасівську.
Наступного дня ми зранку зробили обзор полтавського фітнес-клубу (бо я роблю обзори фітнес-клубів у Дніпрі), потім поїхали до язичницьких ідолів, далі у Диканьку, ще в церкву, де хрестили Гоголя, і одразу до кочубеївських дубів, яким по 800 років, пообідали на хуторі Проні і ще багато-багато чого.
Кому цікаво дізнатися продовження - по порядку рассчитайсь в комментариях!