Кінець світу в Броварах
Я виїжджаю на чернігівську трасу і мружусь від сонця, яке світить так яскраво, що аж боляче дивитись. Після нескінченних днів, проведених в офісі, світ здається неймовірно яскравим. До того ж я забув сонцезахисні окуляри. Думаю, що це трохи зле, бо підвечір, коли швидко їдеш на велосипеді, дрібні мушки і комарі залітають в очі. Позаду залишилися Бровари і кіптява заводів.
Вранці ще встиг заскочити на секонд, щоб купити кілька футболок і светрів. Наступні кілька днів я проведу в селі у своєї бабці за копанням картоплі, тому добре мати якийсь змінний одяг. Та й вечорами може бути холодно - осінь же. Правда, сьогодні зовсім літній день - сонце пече, наче на початку серпня. Геть зіпрів, поки вибрався з міста. Їду розхристаний, тут більше вітру, за мною розвівається мій улюблений фіолетовий светр, шолом брудно зеленого кольору сюди геть не пасує, проте так безпечніше.
Вчені NASA стверджують, що 21 вересня 2012
настане кінець світу через аномальну погоду
24 телеканал новин
Я виїжджаю на чернігівську трасу і мружусь від сонця, яке світить так яскраво, що аж боляче дивитись. Після нескінченних днів, проведених в офісі, світ здається неймовірно яскравим. До того ж я забув сонцезахисні окуляри. Думаю, що це трохи зле, бо підвечір, коли швидко їдеш на велосипеді, дрібні мушки і комарі залітають в очі. Позаду залишилися Бровари і кіптява заводів.
Вранці ще встиг заскочити на секонд, щоб купити кілька футболок і светрів. Наступні кілька днів я проведу в селі у своєї бабці за копанням картоплі, тому добре мати якийсь змінний одяг. Та й вечорами може бути холодно - осінь же. Правда, сьогодні зовсім літній день - сонце пече, наче на початку серпня. Геть зіпрів, поки вибрався з міста. Їду розхристаний, тут більше вітру, за мною розвівається мій улюблений фіолетовий светр, шолом брудно зеленого кольору сюди геть не пасує, проте так безпечніше.
Хоч уже середина вересня, осінь тут ледь помітна. Хіба поля стоять пусткою, на них вибирають городину, палять огудиння. Коли проїжджаєш через смугу диму, закашлюєшся, починають сльозитися очі. Трава ще геть зелена і свіжа, і листя трохи пожовкле хіба на кленах і ледь-ледь на березах. Мене обганяють вантажівки із російськими і білоруськими номерами. Вони час від часу зупиняються біля жінок, які тут же на трасі продають картоплю, гриби, яблука і груші. Проїжджаю через якесь село, біля кожного двору стоять відра з городиною. Свіжі гриби лежать у кошиках, засушені - у в’язках на збитих з дощок столах тут же при дорозі. Засмаглі за літо аж коричневі хлопчаки тут же граються, гасають на велосипедах і верещать. Жінки на них прикрикують, щоб не вибігали на дорогу, бо тут траса.
Я пригальмовую біля котроїсь з бабусь, за десять гривень купую кілограм груш. На додачу мені дають ще кілька яблук. Дві груші з’їдаю тут же, решту кидаю у наплічник. Дзвонить телефон.
- Чувак! - кричить у трубку Дмитро. - Ти де? Невже повірив, що завтра буде кінець світу і тікаєш з міста?!
- Який ще в біса кінець світу, - серджуся я на друга, що вивів мене з роздумів. Коли їдеш велосипедом отак по прямій дорозі між полів, добре думається, у місті мало такої можливості. - Їду в село копати картоплю, не кричи.
- Ти шо не чув? У соцмережах пишуть, що NASA напророкувала на завтра кінець світу. Через потужний спалах на Сонці буде магнітна буря, через яку вирубить електрику на Землі. Усю. Це паралізує транспорт, тепломережі, лікарні… Словом, все стоятиме. Люди будуть гинути, як мухи, поки це все відновлять. Колись таке було 19 столітті, але тоді людство так не залежало від електрики. А тепер нашій цивілізації кришка.
- Та перестань, мені треба бабці картоплю викопати. Що хотів?
- Ну, вже нічого, ти все-одно ж у село їдеш. Та тут, в Броварах, така штука, сьогодні знов когось з політичних дєятєлів побили в центрі, хотів піти на розвідку, чи нікого не зачепили зі знайомих журналістів. Разом на пиво сходили б.
Коли говорю по телефону, їду повільніше - незручно однією рукою тримати кермо.
- Ого!
- Ага, що не день, то пригоди. Ну, все, Сашко. Їдь з вітерцем! Бабусі привіт! І не забудь, що завтра кінець світу. Бувай!
- Бувай! - гукаю у трубку, пригальмовую і ховаю телефон у кишеню.
Уже під вечір в’їжджаю у Чернігівську область, з’їжджаю із траси і поганою асфальтівкою кочуся у село. Бабця живе на хуторі за селом. Там всього кілька хат, у яких живуть одні пенсіонери. Там навіть газу немає. Воду треба набирати з криниці. Сусіди поставили собі насос, щоб воду щодня не тягати, але коли бувають бурі і немає електрики, все-одно доводиться руками крутити корбу і витягати відра.
Біля хвіртки злажу з велосипеда. Давно такий кілометраж не намотував, болять ноги. За хвірткою сад, а тоді хата, подвір’я, дровітня і хлів. Веду велосипед через сад. У траву нападало багато яблук. Треба позбирати, - думаю, - щоб не погнили. Біля хати море чорнобривців і айстр. На подвір’ї порається баба Гафійка. Побачила мене:
- Сашунька! - витирає руки і поспішає до мене.
- Бабцю, я Сашко, Сашко, не називайте мене Сашунькою, - обіймаю її за плечі. Вона мені ледве до плечей дістає. Не люблю, коли мене називають по-своєму. Люблю, коли називають Сашком. - Як ви тут?
- Сашунька, - наче мене й не чула, - та от сусід привіз дрова, треба поскладати їх буде, бо як дощ піде, то потім не впораюся. От зараз поїси, а то втомився ж певне, аж з Броварів сюди їхав на тому лісапеді, а потім поможеш мені. А завтра зранечку підемо копати картоплю, мо’, ще дядько твій під’їде кіньми, то швидше буде. Гей, куди пішов, ану киш!
Великий червонястий півень видзьобує м’яту картоплю в мундирах, зварену для качок. Від бабиного кишкання від спершу відскакує, а потім знову дзьобом до корита. Ми заганяємо його у курник і там закриваємо.
З’їдаю кілька пиріжків з сиром, запиваю свіжим молоком. Такі пироги тільки моя баба вміє пекти - великі, пишні. А як щойно з печі, то взагалі смакота. Моя дівчина таких не вміє пекти. Ясна річ, такі пироги бувають тільки із сільської печі.
Йдемо складати дрова, які купою лежать посеред подвір’я. У дровітні складаю їх гарними рядами, щоб взимку бабці не було важко їх брати. Вона їх набирає у кошик (є у нас такий спеціальний кошик для дров з грубої лози), запалює в грубці, а потім, коли дрова добре розгоряться, підкидає туди кілька брикетів вугілля і щільно закриває дверцята. Тоді грубка краще нагрівається і довго тримає тепло.
Ми ще й половини дров не поскладали, як геть посутеніло. Йду вмикати світло, але тільки клацаю вимикачем.
- Ай людоньки! - бідкається баба. - Я ж забула! Це ж у нас вже три дні світла немає, щось там ремонтують, то ще не вмикали. А завтра субота, то, певне, так і не ввімкнуть.
От досада. Накриваємо дрова у дворі якимсь брезентом, хоч кажу, що дощу не буде. Шукаю у буфеті свічки, запалюю одну і ставлю на стіл. Бабця робить ще й каганець - накладає у керамічну сільничку смалець і ставить туди ґнотик - скручену і вимочену у жирі вату. Запалює - жир розтоплюється, ґніт горить яскравіше за свічку. Вечеряємо налисниками з сметаною і запиваємо молоком.
- Через них і брехунець не працює, нема що послухати, - бідкається бабця. - Так хоч до хати прийдеш, а воно говорить, то шось робиш і разом слухаєш. І Шевченка читають, і співає, буває, хтось гарно.
Бабця слухає Національне радіо, усі три канали по черзі, і знає з десяток ведучих по імені і прізвищу.
- От люблю слухати Ярину Скуратівську. Вміє вона гарно говорити. І ше той… на «Культурі» вів передачі такий Павло. Подобєд чи як там його… То вже й цікавих людей приведе в студію. Запросить він В’ятровича, а той про УПА говорить. І тож на всю Україну, і люди слухають, то там дивись, може, щось і зміниться, як наслухаються і почнуть думати.
Баба Гафійка у нас націоналістка. Як вона стала на Чернігівщині націоналісткою, не знаю, може брехунця наслухалась. Там же Шевченка читають. І Павло Подобєд В’ятровича запрошує.
Тенькає телефон, риюся в наплічнику, шукаю зарядний. Згадую, що забув удома на столі. Ну, так вже й буде, побуду три дні без телефону, куди мені поспішати. Помагаю бабці знайти для мене постіль, вмиваюсь холодною водою, мию ноги і йду спати. Кімната вузька і довга, на стіні висить портрет молодого діда у армійському кашкеті, нижче - моя мама у білій весільній сукні і батько в темному костюмі. Засинаю і чую, як гупають яблука в саду.
Вранці прокидаюся від іржання коней.
- Тпррру, сивий! Куди прешся?! - це приїхав мій дядько кіньми, щоб розорати город. Нам треба буде тільки визбирати картоплю.
Йду на кухню, там вже бабця насмажила яєчні з салом для мене і дядька. Ми снідаємо, перекидаємось словами, він розпитує, як там мої батьки. Потім дядько виводить коні на город, а я йду по відра і мішки на картоплю.
Електрики так і немає, сонце піднімається вище, починає припікати, хоч і осінь, і я у зеленій футболці з секонду, на якій пише Rock-n-roll, йду з відрами збирати картоплю.
Так би й не вилазив з хутора. Сидів би тут, помагав бабі, їв пироги з молоком, писав книжки… Шкода тільки, що свого ноута не взяв, але світло так і не з’явилося і не було кого спитати, що там сталося. Поскладали дрова, визбирали картоплю, спалили огудиння, двора прибрали за ці кілька днів.
- Бувайте здорові, бережіть себе! - цілую бабцю в чоло і ховаю в наплічник гостинці: яблука, пироги, пляшку молока, шматок сала, хліб, кілька помідорів - буде в дорогу, часу у мене ще багато, поспішати не буду.
Бабця посміхається і махає мені рукою. Їду вздовж поля, через ліс, оминаю село іншою дорогою, не тією, якою сюди приїхав, а потім виїжджаю на чернігівську трасу. Беру курс на Київ, точніше на Бровари.
На трасі на диво тихо, але я не звертаю на це увагу. Так само у селах стоять вздовж дороги відра з яблуками і грибами. Засмагла, аж коричнева дітлашня, грається на подвір’ях.
Я довго їду у Бровари, по дорозі роблю кілька зупинок - щоб полежати горілиць у траві, з’їсти хліба з салом і помідором, випити молока, підкачати заднє колесо велосипеда.
Під вечір в’їжджаю в Бровари. Я просвітлений, як Сіддгартха Ґаутама, очищений хутором і збиранням картоплі, обвіяний вітром Великого Шляху і змучений від довгої їзди на велосипеді.
У будинках зачинені вікна і незвична тиша. Вітер ганяє пластикове сміття, бігають бездомні пси. Якийсь чоловік, боязко глянувши на мене, поспішив у двір.
Як виявилось, у ту суботу таки настав кінець світу. Через серію спалахів на Сонці, величезна кількість газів розпалили космічну атмосферу. Це стало причиною геомагнітних потрясінь і бур. У центрі космічних досліджень оголосили спеціальне повідомлення, яке мало попередити про небезпеку. Геомагнітна буря розпочалася через кілька хвилин після повідомлення.
Усі енергосистеми вийшли з ладу. Внаслідок чого сотні мільйонів жителів планети залишилися без електрики. Перестали функціонувати тепломережі, зупинилися системи життєзабезпечення у лікарнях, вийшли з ладу системи зберігання продуктів. Фахівці кажуть, що швидко відновити електрику не вийде, адже заводи, на яких можна буде зробити нові трансформатори, не будуть працювати. На відновлення піде не один рік.
Подібна магнітна буря була у 1859 році, але тоді людство так не залежало від електрики.
- Ой, сусіде, добре, що прийшли! Так рідко на своєму хуторі бачу якусь людину! А не знаєте, чого то в нас електрики вже місяць немає? Бо я брехунця хочу послухати і ніяк не можу, - баба Гафійка радісно зустрічає гостя. На столі стоять свіжоспечені пироги і запарений чай з малини. Осінь.
20 вересня 2012 р.Б. Іванна Голуб’юк
Київ
Ну, таке. Я не зайняла жодного місця (хто з учасників конкурсу не хоче зайняти хоч якесь місце?). Перше місце зайняв твір "Ліфт" (автор а не пам'ятаю, Руслан звати). У десятку я теж не потрапила. Тішить, що потрапила хоча б у шорт-лист - а це 30 творів із 124, які надійшли на конкурс "Проза міста". Але конкурси - крута штука, я вам скажу. Із усього немачасу, немаколи і ойшодєлатьямаютеітезробитиачасутонема я таки викроїла кілька годин і написала оповідання. Треба побільше вправлятися чи що? :)
