- От скажіть, чому з вами весь час стаються якісь пригоди? То в магазинах, то в перукарнях тощо?
Diana Makarova
- От скажіть, чому з вами весь час стаються якісь пригоди? То в магазинах, то в перукарнях тощо?
- Можливо, тому що ми - бачимо, не боїмось змовчати?
... Що мамі подарувати на Новий рік? От що?
- Подаруйте мені вигулювання. Можливість побачити людей, попродавати витрішки. І цеє, як його... Степлєр! Хочу до книжкового магазину.
ПЕРШИЙ удар судівським молотком:
- Винна! В країні війна, а їй гулятись треба? А наші хлопці в окопах...
(і таке інше)
Вигулювання планувалось недовгим, скільки витримаю, але цікавим, і в планах:
- докупити подарунки на Новий рік
- купити якоїсь кулінарії, бо сама приготувати не зможу, нога підводить
- книжковий магазин
- і дуже хотілось якусь хусточку
ДРУГИЙ удар молотком:
- Винна! Подарунків їй, ти диви... А ще хусточку. І книжковий магазин, ти бач, яка мільйонерка! А наші хлопці в окопах...
Марія Макарова приїхала за мною.
- Ооооо... - сказала вона. - Так ми багато не виходимо.
Я йшла на одній нозі і палиці, нога друга, напівзігнута, підтягувалась і повзла підлогою.
- Та ну, це буває. Потім розходжуюсь. У мене ж є чарівний ортез. - заспокоїла я Марію й себе.
Це бувало, це ставалось чимдалі частіше, але ж завдяки ортезу нога вирівнювалась і знов починала слугувати ногою, а не повзучою услід за тілом прикрасою.
- Ну, з таким списком хіба в Лавіну. - сказала Марія.
Та й таке. Куди ж ще можуть причалити люди, що живуть по Варшавській трасі? Люди, яким треба все про все, потрошку, і продукти, і купити книжку, і хусточку.
І ми причалили.
По Лавіні я проповзла кількасот метрів і нарешті зрозуміла, що сьогодні кльову не буде. Нога підводила. Я йшла фактично на руці, опираючись на палицю. І на другій нозі, яка теж вже тріщала від такої наруги.
Марія всадовила мене в красивій забігайлівці, дала водички і віскі 50 грамів, і почала дзвонити менеджменту Лавіни.
Задача була простою - подзвонити до менеджменту сучасного, клієнтоорієнтованого торгового центру і взнати, а чи немає послуги "Візочок напрокат"?
Візочок напрокат ми колись брали в кінотеатрі, привозячи туди людину з іммобілізованою кінцівкою. Тому ми логічно вирішили - якщо в невеликому кінотеатрі була така послуга, то у великій, мільярдерній Лавіні вона точно мусить бути.
Ну точно!
Ну, авжеж?
- Візочок? Ні, в нас такої послуги немає. - відповів задовбаний менеджер.
Подив бринів в голосі - в сенсі візочок? Та тю, звідки це в нас.
ТРЕТІЙ удар судівським молотком:
- Винна! Якщо ти каліка, то нєфіг лазити по торгівельних центрах! Вдома сиди! Або купи собі візочок і тягай за собою.
- Вони, мабуть, орієнтуються на те, що всі, хто має потребу в кріслі колісному, вже мають крісло колісне. - хмикнула Марія.
- А якщо хтось підверне ногу, наприклад, то нехай поповзом і добирається до виходу з Лавіни. - покивала я.
Недалечко проходжувався охоронець і підозріливо косився на мій ортез. Я покликала охоронця.
Ми пояснили ситуацію і знову захотіли поговорити з менеджментом. Охоронець скептично хмикнув і порадив нам написати побажання на сайті.
- Але якщо ми вже тут, і маємо проблему. І ця проблема рано чи пізно вирине широко, то чому б не поговорити з менеджментом особисто? Невже так складно зателефонувати і запросити до нас? Поясніть, що тут проблема, яка потребує вирішення. - резонно закинули ми.
- Та подзвонити можна. - всміхнувся охоронець. - Але вони не прийдуть.
- А взяти рішення на себе і все ж хоча б спробувати, ви боїтесь, так? - покивали ми.
Охоронець знизав плечима.
От і все, братця.
Обстріл, комусь вражає кінцівку.
Людина послизнулась, вразила нижню кінцівку.
Підвела нога, просто підвела нога, ота сама вражена кінцівка.
Як добратись до виходу?
Викликати швидку, нехай тягнуть на носилках, Лавіну це не цікавить.
А що, так складно вкластись в 5-10 візочків, заурядних, банальнних лікарняних візочків? В країні, де все більше:
- людей з ампутаціями
(візочки за собою не тягають, ходять на протезах, аж раптом штучна кінцівка підвела)
- контужених
(раптом починає крутитись голова, йти людина не може, як її принаймні вивести з величезного торгівельного центру?)
- та я вам навскидку стільки можливих випадків приведу
То невже ж так складно піти назустріч людям з враженими війною а чи навіть не війною, організмами?
Інклюзія, кажете?
Ні, не чули.
Ну, а тепер скажіть мені, хто раптом знає - де, в яких супермаркетах чи торгових центрах існує послуга "візочок напрокат"? Напрокат крісло колісне.
Шо-шо?
Не чую...
Так отож.
Інклюзія, кажете? Ні, не чули.
... - Йухуууууу! - кричала я.
- Лижню! - покрикувала Марія Макарова.
Люди здивовано озирались і злякано шугали в сторони.
Марія Макарова котила мене по торгівельному центрі. Я гордо виставляла пістолетиком ортезовану ногу. Іноді постукувала палицею по підніжці.
Крісло колісне ми знайшли протягом години. Ми волонтери, розумієте. Тому ми знаємо, до кого з волонтерів можна звернутись з таким проханням.
Волонтерська Сотня Госпіталь не зрадить
Волонтерська Сотня Госпіталь завжди поруч
з 2014 року і аж досі вони поруч.
З хворими, пораненими, людьми з інвалідністю - і собраттями-волонтерами.
Юлия Кригер
Yevhen Veselov
передавали мені крісло колісне в таксі
таксист пробивався крізь передноворічні затори
Nataly Voronkova вже рвала телефон:
- Макарова, що сталось, ти де і як там твої ноги!
і:
- Йухууууууу... - кричала я, переможно летючи у кріслі колісному крізь натовп.
- Лижню! - суворо гиркала Марія, переможно везучи мене жлобською Лавіною.
Жлобською - бо тільки жлоби, отримуючи мільярдні прибутки - пожлобляться купити кілька крісел колісних.
Про всяк випадок.
Бо випадки в нашій країні, охопленій полум'ям війни, можуть бути всякі.
- І провези мене, будь ласка, повз охоронця. - попросила я. - Я хочу показати йому фак.
- Маман, ви ж леді. - докірливо сказала Марія. - Та й він не особливо винуватий.
Я ж леді, ага. Тому показати зайвий раз фак я вважаю незайвим. Бо охоронець начебто був і невинуватим. Просто він побоявся заййвий раз підняти жопу, щоб допомогти людині. Тому що він вважав це не своєю справою. Тому що боявся гніву начальства.
Тобто - тому що він був дристуном.
А дристунство, як і жлобство, заслуговує на добрий фак.
До каси продовольчого супермаркету ми під'їхали паровозиком:
- Марія з возиком на коліщатах в одній руці
- другою рукою штовхаючи моє крісло колісне
- я, переможно воссідаюча в кріслі колісному і тримаючи однією рукою сумки на колінах, другою рукою тягнучи за своїм кріслом ще один возик з продуктами
- Потрібна допомога. - сказала Марія другому охоронцю. - Машину я припаркувала далеко, маму саму залишити не можу. Допоможіть нам вирішити задачу "вовк, коза й капуста"
- Та бачу. - засміявся охоронець.
Підхопив возики з покупками, Марія прилаштувала моє крісло до цього потягу - і ми разом помчали до схованки. Де постоять наші продукти, доки Марія докотить мене до машини.
- Як вас звати? - спитала я в нього.
- Борис. - всміхнено відповів він.
- Борис це завжди допомога! - весело крикнула я.
І ми всі троє почали реготати як дурні, в цьому прольоті передноворічним супермаркетом.
Так от.
Так от, братця, що я хотіла вам сказати ще.
Ми бачили в той день і вечір тисячі людей, я думаю. Ну, може, сотні. Нас бачили теж, на нас затримували погляди, це зрозуміло. На людей з інвалідностями, людей, що сидять в кріслах колісних, звертають увагу. До того ж наш паровозик - крісло колісне і ще два возика з продуктами - точно виглядав смішно. До реготу. До сліз.
БО ЦЕЙ ОХОРОНЕЦЬ, ЩО ЗГОДИВСЯ НАМ ДОПОМОГТИ - БУВ ЄДИНОЮ В ТОЙ ДЕНЬ ЛЮДИНОЮ, ЯКА ВЗАГАЛІ ЗАПРОПОНУВАЛА НАМ ДОПОМОГУ
Єдиною людиною
в ошатному
такому святковому
торгівельному центрі.
З сотень людей.
А, може, й тисяч.
Однією людиною він був - плюс волонтери Волонтерська Сотня Госпіталь, які швидко знайшли возик, швидко знайшли можливості доставки.
То що вже говорити про жлобство мільярдерів.
Що вже там говорити, коли тут прогресує звичайне побутове жлобство на кожному кроці:
- Моя хата скраю.
- А нехай вдома сидить.
- Чому я маю витрачати час на чужі проблеми?
... а хусточку мені купили.
І книжки ми купили теж.
І коли я переможно сказала Марії:
- Бачиш, я можу знайти вихід з будь-якого становища!
вона резонно відповіла:
- О так, мамочко. Ти дійсно можеш переможно знайти вихід з будь-якого становища. Так же звитяжно спочатку підшукавши до нього вхід.
і не посперечаєшся.
Але ми можемо реготати над цією ситуацією скільки завгодно - але вам, люди, які ще мають здоров'я і мають ще всі кінцівки, ми порадимо:
- дивіться навколо
- іноді уважно зирьте навколо
- можливо, що поруч з вами котяться на возиках люди, які потребують допомоги
- вашої
- конкретно вашої допомоги.
Бо тоді і вам допоможуть свого часу. Бо від чого-чого, а від їзди на кріслі колісному нікому не варто зарікатись.
Особливо нині в нашій країні.
Відео "Йухууууу!" в коментах.
===
Ірина Полинь
Лавіна.. Я зараз не про соціальну відповідальність, а суто про клієнторієнтованість. Вона, як і в більшості ТРЦ, таки хромає на обидві ноги. Взимку там комфортна температура щоб ходити без верхнього одягу, але гардероб відсутній, - або вистрибуй з машини без верхнього одягу (якщо ти звісно на машині), або ходи з курткою в руках...
Крім гардеробу, там відсутні і прості візочки для покупок. Якщо в тебе глобальний заїзд, то так і бродиш по ТРЦ обвішаний, як верблюд, куртками, сумками.. Або біжи через весь комплекс до машини, - залишай. Це, звісно, якщо ти на машині, а якщо плануєш поїхати на таксі чи спокійно попити кави, очікуючи поки чоловік забере тебе з шопінгу, - то краще ретельно плануй покупки і не нагрібай (тут про стимулювання продажів клієнтів-орендарів).
Крісла колісні, мають дві складові: клієнторієнтованість+соціальна відповідальність. Нажаль щоб це з'явилось, треба пінати або ринком, або законодавством (перше - ефективніше). Але це має робити суспільство, все разом. Байдуже суспільство на це неспроможне.
- От скажіть, чому з вами весь час стаються якісь пригоди? То в магазинах, то в перукарнях тощо?
- Можливо, тому що ми - бачимо, не боїмось змовчати?
... Що мамі подарувати на Новий рік? От що?
- Подаруйте мені вигулювання. Можливість побачити людей, попродавати витрішки. І цеє, як його... Степлєр! Хочу до книжкового магазину.
ПЕРШИЙ удар судівським молотком:
- Винна! В країні війна, а їй гулятись треба? А наші хлопці в окопах...
(і таке інше)
Вигулювання планувалось недовгим, скільки витримаю, але цікавим, і в планах:
- докупити подарунки на Новий рік
- купити якоїсь кулінарії, бо сама приготувати не зможу, нога підводить
- книжковий магазин
- і дуже хотілось якусь хусточку
ДРУГИЙ удар молотком:
- Винна! Подарунків їй, ти диви... А ще хусточку. І книжковий магазин, ти бач, яка мільйонерка! А наші хлопці в окопах...
Марія Макарова приїхала за мною.
- Ооооо... - сказала вона. - Так ми багато не виходимо.
Я йшла на одній нозі і палиці, нога друга, напівзігнута, підтягувалась і повзла підлогою.
- Та ну, це буває. Потім розходжуюсь. У мене ж є чарівний ортез. - заспокоїла я Марію й себе.
Це бувало, це ставалось чимдалі частіше, але ж завдяки ортезу нога вирівнювалась і знов починала слугувати ногою, а не повзучою услід за тілом прикрасою.
- Ну, з таким списком хіба в Лавіну. - сказала Марія.
Та й таке. Куди ж ще можуть причалити люди, що живуть по Варшавській трасі? Люди, яким треба все про все, потрошку, і продукти, і купити книжку, і хусточку.
І ми причалили.
По Лавіні я проповзла кількасот метрів і нарешті зрозуміла, що сьогодні кльову не буде. Нога підводила. Я йшла фактично на руці, опираючись на палицю. І на другій нозі, яка теж вже тріщала від такої наруги.
Марія всадовила мене в красивій забігайлівці, дала водички і віскі 50 грамів, і почала дзвонити менеджменту Лавіни.
Задача була простою - подзвонити до менеджменту сучасного, клієнтоорієнтованого торгового центру і взнати, а чи немає послуги "Візочок напрокат"?
Візочок напрокат ми колись брали в кінотеатрі, привозячи туди людину з іммобілізованою кінцівкою. Тому ми логічно вирішили - якщо в невеликому кінотеатрі була така послуга, то у великій, мільярдерній Лавіні вона точно мусить бути.
Ну точно!
Ну, авжеж?
- Візочок? Ні, в нас такої послуги немає. - відповів задовбаний менеджер.
Подив бринів в голосі - в сенсі візочок? Та тю, звідки це в нас.
ТРЕТІЙ удар судівським молотком:
- Винна! Якщо ти каліка, то нєфіг лазити по торгівельних центрах! Вдома сиди! Або купи собі візочок і тягай за собою.
- Вони, мабуть, орієнтуються на те, що всі, хто має потребу в кріслі колісному, вже мають крісло колісне. - хмикнула Марія.
- А якщо хтось підверне ногу, наприклад, то нехай поповзом і добирається до виходу з Лавіни. - покивала я.
Недалечко проходжувався охоронець і підозріливо косився на мій ортез. Я покликала охоронця.
Ми пояснили ситуацію і знову захотіли поговорити з менеджментом. Охоронець скептично хмикнув і порадив нам написати побажання на сайті.
- Але якщо ми вже тут, і маємо проблему. І ця проблема рано чи пізно вирине широко, то чому б не поговорити з менеджментом особисто? Невже так складно зателефонувати і запросити до нас? Поясніть, що тут проблема, яка потребує вирішення. - резонно закинули ми.
- Та подзвонити можна. - всміхнувся охоронець. - Але вони не прийдуть.
- А взяти рішення на себе і все ж хоча б спробувати, ви боїтесь, так? - покивали ми.
Охоронець знизав плечима.
От і все, братця.
Обстріл, комусь вражає кінцівку.
Людина послизнулась, вразила нижню кінцівку.
Підвела нога, просто підвела нога, ота сама вражена кінцівка.
Як добратись до виходу?
Викликати швидку, нехай тягнуть на носилках, Лавіну це не цікавить.
А що, так складно вкластись в 5-10 візочків, заурядних, банальнних лікарняних візочків? В країні, де все більше:
- людей з ампутаціями
(візочки за собою не тягають, ходять на протезах, аж раптом штучна кінцівка підвела)
- контужених
(раптом починає крутитись голова, йти людина не може, як її принаймні вивести з величезного торгівельного центру?)
- та я вам навскидку стільки можливих випадків приведу
То невже ж так складно піти назустріч людям з враженими війною а чи навіть не війною, організмами?
Інклюзія, кажете?
Ні, не чули.
Ну, а тепер скажіть мені, хто раптом знає - де, в яких супермаркетах чи торгових центрах існує послуга "візочок напрокат"? Напрокат крісло колісне.
Шо-шо?
Не чую...
Так отож.
Інклюзія, кажете? Ні, не чули.
... - Йухуууууу! - кричала я.
- Лижню! - покрикувала Марія Макарова.
Люди здивовано озирались і злякано шугали в сторони.
Марія Макарова котила мене по торгівельному центрі. Я гордо виставляла пістолетиком ортезовану ногу. Іноді постукувала палицею по підніжці.
Крісло колісне ми знайшли протягом години. Ми волонтери, розумієте. Тому ми знаємо, до кого з волонтерів можна звернутись з таким проханням.
Волонтерська Сотня Госпіталь не зрадить
Волонтерська Сотня Госпіталь завжди поруч
з 2014 року і аж досі вони поруч.
З хворими, пораненими, людьми з інвалідністю - і собраттями-волонтерами.
Юлия Кригер
Yevhen Veselov
передавали мені крісло колісне в таксі
таксист пробивався крізь передноворічні затори
Nataly Voronkova вже рвала телефон:
- Макарова, що сталось, ти де і як там твої ноги!
і:
- Йухууууууу... - кричала я, переможно летючи у кріслі колісному крізь натовп.
- Лижню! - суворо гиркала Марія, переможно везучи мене жлобською Лавіною.
Жлобською - бо тільки жлоби, отримуючи мільярдні прибутки - пожлобляться купити кілька крісел колісних.
Про всяк випадок.
Бо випадки в нашій країні, охопленій полум'ям війни, можуть бути всякі.
- І провези мене, будь ласка, повз охоронця. - попросила я. - Я хочу показати йому фак.
- Маман, ви ж леді. - докірливо сказала Марія. - Та й він не особливо винуватий.
Я ж леді, ага. Тому показати зайвий раз фак я вважаю незайвим. Бо охоронець начебто був і невинуватим. Просто він побоявся заййвий раз підняти жопу, щоб допомогти людині. Тому що він вважав це не своєю справою. Тому що боявся гніву начальства.
Тобто - тому що він був дристуном.
А дристунство, як і жлобство, заслуговує на добрий фак.
До каси продовольчого супермаркету ми під'їхали паровозиком:
- Марія з возиком на коліщатах в одній руці
- другою рукою штовхаючи моє крісло колісне
- я, переможно воссідаюча в кріслі колісному і тримаючи однією рукою сумки на колінах, другою рукою тягнучи за своїм кріслом ще один возик з продуктами
- Потрібна допомога. - сказала Марія другому охоронцю. - Машину я припаркувала далеко, маму саму залишити не можу. Допоможіть нам вирішити задачу "вовк, коза й капуста"
- Та бачу. - засміявся охоронець.
Підхопив возики з покупками, Марія прилаштувала моє крісло до цього потягу - і ми разом помчали до схованки. Де постоять наші продукти, доки Марія докотить мене до машини.
- Як вас звати? - спитала я в нього.
- Борис. - всміхнено відповів він.
- Борис це завжди допомога! - весело крикнула я.
І ми всі троє почали реготати як дурні, в цьому прольоті передноворічним супермаркетом.
Так от.
Так от, братця, що я хотіла вам сказати ще.
Ми бачили в той день і вечір тисячі людей, я думаю. Ну, може, сотні. Нас бачили теж, на нас затримували погляди, це зрозуміло. На людей з інвалідностями, людей, що сидять в кріслах колісних, звертають увагу. До того ж наш паровозик - крісло колісне і ще два возика з продуктами - точно виглядав смішно. До реготу. До сліз.
БО ЦЕЙ ОХОРОНЕЦЬ, ЩО ЗГОДИВСЯ НАМ ДОПОМОГТИ - БУВ ЄДИНОЮ В ТОЙ ДЕНЬ ЛЮДИНОЮ, ЯКА ВЗАГАЛІ ЗАПРОПОНУВАЛА НАМ ДОПОМОГУ
Єдиною людиною
в ошатному
такому святковому
торгівельному центрі.
З сотень людей.
А, може, й тисяч.
Однією людиною він був - плюс волонтери Волонтерська Сотня Госпіталь, які швидко знайшли возик, швидко знайшли можливості доставки.
То що вже говорити про жлобство мільярдерів.
Що вже там говорити, коли тут прогресує звичайне побутове жлобство на кожному кроці:
- Моя хата скраю.
- А нехай вдома сидить.
- Чому я маю витрачати час на чужі проблеми?
... а хусточку мені купили.
І книжки ми купили теж.
І коли я переможно сказала Марії:
- Бачиш, я можу знайти вихід з будь-якого становища!
вона резонно відповіла:
- О так, мамочко. Ти дійсно можеш переможно знайти вихід з будь-якого становища. Так же звитяжно спочатку підшукавши до нього вхід.
і не посперечаєшся.
Але ми можемо реготати над цією ситуацією скільки завгодно - але вам, люди, які ще мають здоров'я і мають ще всі кінцівки, ми порадимо:
- дивіться навколо
- іноді уважно зирьте навколо
- можливо, що поруч з вами котяться на возиках люди, які потребують допомоги
- вашої
- конкретно вашої допомоги.
Бо тоді і вам допоможуть свого часу. Бо від чого-чого, а від їзди на кріслі колісному нікому не варто зарікатись.
Особливо нині в нашій країні.
Відео "Йухууууу!" в коментах.
===
Ірина Полинь
Лавіна.. Я зараз не про соціальну відповідальність, а суто про клієнторієнтованість. Вона, як і в більшості ТРЦ, таки хромає на обидві ноги. Взимку там комфортна температура щоб ходити без верхнього одягу, але гардероб відсутній, - або вистрибуй з машини без верхнього одягу (якщо ти звісно на машині), або ходи з курткою в руках...
Крім гардеробу, там відсутні і прості візочки для покупок. Якщо в тебе глобальний заїзд, то так і бродиш по ТРЦ обвішаний, як верблюд, куртками, сумками.. Або біжи через весь комплекс до машини, - залишай. Це, звісно, якщо ти на машині, а якщо плануєш поїхати на таксі чи спокійно попити кави, очікуючи поки чоловік забере тебе з шопінгу, - то краще ретельно плануй покупки і не нагрібай (тут про стимулювання продажів клієнтів-орендарів).
Крісла колісні, мають дві складові: клієнторієнтованість+соціальна відповідальність. Нажаль щоб це з'явилось, треба пінати або ринком, або законодавством (перше - ефективніше). Але це має робити суспільство, все разом. Байдуже суспільство на це неспроможне.