Історія одного принца (частина 3)
© Валентин Гладких.
DRANG NACH OSTEN. КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ СХОДУ В АНЕКДОТАХ. УКРАЇНСЬКО-ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
Сьогодні, деякі дослідники, яким ці вагання Будди видаються безглуздими, небезпідставно дорікають: "якби ж він вчився так як треба, то мудрість би була своя". Але якби ж то принц був тоді таким розумним як ці розумники тепер! Знову мусимо повторити: історія не знає умовного способу!
За роки духовних пошуків принц перетворився на своєрідного наркомана, якому були потрібні все нові та нові ідеї, щоб вставляло. А вставляло все рідше та рідше. Наближалося неминуче - передозування. Передозування чужою мудрістю, провісником чого є відчуття, що тебе знову обдурили, впарили те, що ти і так сам знаєш… Знаєш, але не знаєш навіщо. Мовою сучасної психології цей когнітивний феномен називається "синдром українського аспіранта". Тож давньоіндійський принц уподібнився до українського аспіранта, який весело наспівуючи: "Спасіба странє радной за трирічний вихадной", може наче вислюк із суфійської притчі тягнути на своїй спині два мішки з хлібами вченості, але ніколи не перетравить навіть однієї буханки, бо проковтнув стільки спаму, що вже має розлад мозку - такий собі інтелектуальний запор. У подібних випадках рекомендується інтелектуальна клізма. Для майбутнього Будди такою клізмою стала практика аскези.
Гаутамі, який до фатальної зустрічі на полюванні навіть не чув про існування страждань, раптом здалося що він страждає від браку страждань, отже він став їх шукати. За допомогою голоду, холоду, спеки, спраги, нескінченних йогічних вправ, медитації, безсоння та статевого утримання майбутній Будда знущався зі своєї плоті. Навіжений аскет, на якого він поступово перетворився, дійшов такої стадії виснаження, що торкнувшись пупа відчував власний хребет, майже як деякі сучасні моделі - жертви анорексії (чи може все-таки власного марнославства та жадібності?). Але так само як ніщо не може зламати волю дівчаток, які морять себе голодом аби піднятися на подіум (щоб потім опуститися на ліжко до багатого "папіка", а тоді вже їсти від пуза) ніщо не могло зупинити Шакьямуні на шляху до істини. Традиція стверджує, що у відповідь на прохання батька повернутися до палацу аскет написав: "Караюсь, мучусь, але не каюсь". Короче кажучи, царевич мордував себе за допомогою так званої аскези не гірше ніж Український народ мордує себе за допомогою так званої Української держави. Але на відміну від талановитого Українського народу пересічному принцу знадобилося значно менше часу для того щоб зрозуміти елементарну річ: аскеза, як і держава - це не мета, а лише засіб. Держава, яка замість того щоб сприяти розвитку народу та його культури, нищить все, до чого торкнеться, і аскеза, що занапащуючи аскета, не веде до просвітлення - це повна херня. Тож нема смислу тупо мордувати себе, нема смислу страждати херньою, а тим більше розбудовувати її… Зрештою, шукачу істини вистачило розуму та здорового глузду припинити практику тупого мазохізму…
Легенда свідчить, виснажений тривалим голодуванням Сиддхартха схаменувся і прийняв з рук невідомої дівчини молочну кашу. Цей вчинок негідний справжнього патріота, вибачте, - шрамана - спричинив шквал невдоволення з боку п‘яти послідовників Сиддхартхи. Вони - незламні борці проти сансари, звинувативши відступника у всіх гріхах: слабкості, колабораціонізмі, зраді віковічному прагненню до мокші, з прокльонами залишили негідника на самоті. (З огляду на це є надія, що і нас колись таки залишать у спокої всілякі патріоти з різноманітних зон - офшорних та тих, де пройшов свої університети син Ноя).
Втамувавши голод та спрагу (чи задовольнила дівчина інші тілесні потреби аскета достеменно не відомо) Шакьямуні почав міркувати над тим як жити далі, як "нам облаштувати нірвану". Страждати херньою, на відміну від Українського народу, він більше не хотів, але від бажання знайти вичерпну відповідь на своє питання не відмовився. Поки організм перетравлював молочну кашу, відлюдник, міркуючи над власним досвідом невдалих пошуків істини, намагався зрозуміти в чому він припустився фатальної помилки, через яку всі витрачені ним зусилля виявилися марними.
Тож, давши обітницю, що не встане з місця аж поки не знайте відповідь, Шакьямуні вмостився у тіні бан‘янового дерева (ficus religiosa). Як тут не згадати слушне твердження одного (чи єдиного?) видатного вітчизняного ботаніка: "фікус - рослина вельми корисна" (між іншим, цей дослідник також з-під дерева). Скільки відсидів під тим деревом Сиддхардха наразі невідомо. Більшість вчених вважає, що принц відсидів під деревом значно менше ніж молодший син Ноя відсидів під Прилуками у виправній колонії. Після відсидки Сиддхардха не став прем’єр-міністром суверенної держави, у якій реалізувалося віковічне прагнення українського народу постраждати херньою. Можливо принцу того було і не треба, бо для того, хто народився володарем, прагнути стати звитяжним державотворцем - це таке саме безглуздя, як зривати з перехожих зимові шапки в умовах тропічного клімату; а може, як стверджують деякі радикальні скептики - прибічники матеріалістичного світогляду - у принца просто урвався терпець, бо заболіли затерплі ноги, нестерпною стала спека, почали чухатися укуси різноманітних комах, зрештою, може просто закортіло потрахатися, будь з ким, і чорт з ним з просвітленням та іншими соціальними гарантіями. Чорт з нею з тією клятою посадою прем‘єра і чорти з ним, з тим клятим прем’єром! Дисертант не ставить собі за мету ані довести, ані спростувати якусь з цих точок зору, оскільки головне інше - коли принц підвівся на ноги, якась держава може і втратила прем‘єра, але світ одержав Будду - рятівника всіх живих істот (NB! Не намагайтеся повторити цей трюк вдома! Ніколи не заганяйте себе під дерево бодхі, бо потім все життя доведеться косити під Будду! А це значно складніше ніж косити під прем‘єра).
Отже, всім відомо, що під дерево бодхі сідав принц Сиддхардха, а встав з-під дерева Будда. Така метаморфоза може спантеличити будь-кого, але не українських дослідників, бо вони бачили й не такі дивовижні перетворення. Що таке дерево бодхі у порівнянні з українським парламентом? Тупо дрова! Сівши під купол Верховної Ради України не те що принц, а навіть зеки і шмати, співаки і співачки, водії і тафгаї (причому як у прямому так і у переносному значенні слова taffgay) миттєво перетворюються не лише на буд. Вони, набравши державної ваги стають нашим всім - НАРОДНИМИ ДЕПУТАТАМИ УКРАЇНИ - найрозумнішими, найвродливішими, найталановитішими, найшляхетнішими, найкомпетентнішими найтощо (і ніколи вже не зрозуміють, що це лише ілюзія, говорячи їхньою мовою - лише найобка). Відбувається під куполом Верховної Ради і зворотній процес: розумні, порядні, талановиті люди, опинившись там, чомусь перетворюються на справжнісіньке лайно - смердючу купу гиді людської. Чому так стається, ніхто не знає. Можливо вони підхоплюють там якійсь підступний вірус, названий імунологами СНДЛ (синдром набутого дефіциту людяності), а можливо їх просто розбещує влада, ілюзія всемогутності, коли здається, що схопив бога за бороду… На щастя Сиддхартха не потрапив за партійними списками до ВР…
Ті, хто присвятив свої дослідження вивченню містичного досвіду Будди, одностайно погоджуються, що Сиддхартха під час своєї медитації не хапав бога за бороду, він просто схопив білочку (цікаву роботу з цього приводу написав видатний японський буддолог, людина-мотик, людина-автівка - Д.Судзукі "Містичний досвід Будди або як спіймати білочку"). Розглянемо історію з білочкою ретельніше.
Коли Будда, занурившись у медитацію, досягнув найвищого четвертого рівня зосередженості, він раптом побачив дивну картину. Посередні мальовничої галявини стояла величезна динамо-машина. У середині колеса, здійснюючи механічну роботу, бігла до невідомої мети маленька білочка з пухнастим хвостиком. Ротор обертався, з‘являвся електричний струм, який у свою чергу біг дротами під‘єднаними до білки. Білочку, що бігла до невідомої мети, обертаючи ротор динамо-машини, вражав електричний струм, вироблений динамо-машиною, ротор якої обертався внаслідок того що тваринка кудись бігла. Струм завдавав їй страждань, вона прагнула втекти від них і бігла швидше. Рух ротору прискорювався. Білку ще сильніше ударяло струмом. Страждання посилювалися. Білочка прискорювала темп. Колесо сансари оберталося швидше. І так до нескінченності. Неминуче. Чим швидше бігла білочка тим більших страждань собі завдавала. "Зупинись!" - подумки заволав Будда. Білочка не почула, натомість прискорила темп… Ця безглузда гонитва чи то білочки за метою, чи то струму за білочкою - нескінчений процес, який з таким самим успіхом може бути названим - втечею білочки від страждань, а мети від білочки, тривав аж поки серце руденької не витримало може темпу, а може чергового удару електричного струму. Білочки не стало, але колесо продовжувало обертатися і коли у ньому з‘явилася нова жива істота з під‘єнаними дротами вона мусила бігти…"Зупинися!", - знову вигукнув Будда - йому здалося, що він нарешті знайшов відповідь. Аж раптом його очам відкрилася нова реальність: насправді, ротор обертала не одна маленька білочка…Колесо сансари змушували обертатися мільйони лап, струм вражав всіх живих істот, ім‘я їм легіон! І якщо раптом хтось зупинявся, струм все одно мучив втомленого втікача від гонитви, аж поки той не гинув, розчавлений іншими. "Зупиніться!" - хотів заревіти Будда, але галас застряг у нього в горлянці… Марнота. Крик так і не зірвався з вуст його, на них з‘явилася загадкова мовчазна посмішка. Будда відкрив очі, тепер він знав істину. Пробуджений підвівся на ноги, він мусить донести її до інших…
Дебютна проповідь Будди мала місце у невеличкому лісочку біля Бенареса. Він прочитав її двом випадковим ланям та п‘ятьом своїм колишнім супутникам. Прослухавши ту промову всі слухачі (крім двох ланей) були вражені до глибини душі мудрістю колишнього товариша і знову зажадали повернутися. Той зі словами: "Ось бачите, а ви мене мудаком вважали" щиросердно погодився взяти їх до себе в учні. Так з‘явилася перша буддійська сангха. Колесо Дхарми зробило свій перший оберт.
Що ж проповідував Будда? Він стверджував, що життя - це страждання (дукха) (що було очевидно всім і без нього); причина страждань - людські прагнення (трішна), спричинені незнанням (авідья) (якби ж та білочка могла усвідомити чому її вражає електричним струмом!); є спосіб не страждати для цього необхідно набути стану нірвани; досягнути цього стану можна просуваючись серединним шляхом. Така ось істина. Начебто нічого особливого, нічого такого, що вражало б новизною та оригінальністю. Але так лише здається, бо справжня фішка буддизму не в істині, а у шляху до неї. Значення має не лише результат, але й шлях до нього, тож припустившись методологічної помилки годі очікувати на успіх. І Будда відшукав свою методологічну помилку. Спочатку він занадто покладався на допомогу інших, марно шукаючи у вченнях шраманів готову відповідь на своє питання. Можливо ця відповідь і була в їхніх вченнях, але наївно було сподіватися на те, що здобута іншим істина автоматично може стати твоєю, бо знати істину і оволодіти нею - це різні речі. Здобути істину можна лише самостійно, лише практикою. З іншого боку, здобуваючи істину самостійно не варто відкидати досвід тих, хто вже здобув її до тебе (здобути її для тебе ніхто не здатний, навіть ЄС!). Таким чином, Гаутама зрозумів діалектику взаємозв‘язку чужого досвіду та власної практики.
Інакше кажучи, Сиддхартха осягнув просту річ, поки що недосяжну для талановитого Українського народу: коли треба навести лад у власній хаті, це у будь-якому випадку доведеться робити самостійно. Але водночас він також зрозумів - для того щоб самостійно прибрати у власній оселі геть не обов‘язково самостійно вигадувати давно вигаданий іншими порохотяг, його можна позичити. Причому необов‘зково у родичів чи сусідів, тим більше коли у тих нема порохотягу… Звичайно, можна, як це люблять і вміють робити шляхтені українці, піти до сусідів за пилососом, а згодом повернувшись п‘янезним із сусідою, віником, балалайкою, синцем під оком та пляшкою горілки, вирішити, що в принципі життя і так прекрасне, то навіщо витрачати дорогоцінний час на прибирання…З братами, як то кажуть, і у лайні добре. А своє лайно, воно ж ближче до душі, рідніше… Таке тепле, родинне, запашне… хіба ж можна його порівняти з отією стерильною чистотою та бездушним порядком Заходу? Нащо той порядок, той Кант, ті гамбургери? Вороже то нашому духові! А проти ворога фолкгайсту нашого єднатися треба, браття! Бо прийде підступний супостат і, борони Боже, прибере лайно наше славноє - лайно слов‘янське, православноє! Єднаймося браття, бо у єдності сила! Хто з культурою вражою до нас всіх на вила! Куди лізите, якого рожна?! А скільки лайна спільними зусиллями з братами створити можна! Славься ідея наша месіанськая! Все навкруги ми загадимо - від Владивостоку до Баден-Бадену, ми розчавимо цивілізації гадину, разом з її пилососами, технологіями, наукою, мистецтвом, правами людини та іншими хуєсосами! Уайльда Оскара перекладуть нехай нашою лайкою - європейці ті довбані та пендоси хуєви, а як ні - по єблу балалайкою! Ми лайно і смітник свій називаємо "родіна" і вона нам такою нравіцца, не спокусять нас з силікону красавіца і Європа, та що старая, а дура дурою, непотрібні нам їхні г‘ювери! Всі засранці вони! А ми лише засрані, мозги маємо і пишаємось тим! МИ ВЕЛІКІЄ всі нам заздрите! Ми лайно своє прибирати не будемо! І вобщє, не лайно це, а етнічні цінності, що собою всьо людство забагачують, а шо смердять вони на весь всесвіт, то нічого - американці он себе також всюди випячують, як не NASAю своєю так хот-догами, а ми у світле майбутнє єбошимо власними дорогами! І хоч спроб ми зробили, хуєву гору, вже й не перелічити, але не дамо нікому себе спантеличити! Нехай мовчать Америки й Європи, нехай єбло своє завалить німець, лях - всі геть з дороги - ми прокладємо свій власний шлях!
На щастя, Будда не належав до постсовкового народу, якому перманентна алкогольна інтоксикація та викликана нею ностальгія заважає усвідомити: коли є хвороба її треба лікувати, а не пишатися нею, видаючи за знак своєї обраності. Лікування починається з усвідомлення факту хвороби, прибирання - з відчуття бруду. Наступний крок - це вольове рішення - вибір або на користь хвороби та бруду, або на користь лікування та прибирання. І якщо людина робить його на користь порятунку є смисл звертатися до того, хто вже пройшов шлях від хвороби до здоров‘я, від бруду і лайна до чистоти й ладу, від варварства і дикунства до культури і цивілізації, від житя по поняттях до життя по закону. Треба йти позичати порохотяг. До тих у кого він є.
І Будда пропопонував всім охочим свій пилосос, за допомогою якого вони змогли б навести лад у власній свідомості, подолати у ній руїну. Пилосос Будди - це так званний серединний шлях, що складається з 8 етапів: правильні погляди, правильна готовність, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильна наполегливість, правильна свідомість, правильна зосередженість. А головне, на чому наполягав Друг і Учитель всіх живих істот, - це поміркованість в усьому. Власне кажучи, оце і все…
На безліч питань Будда відповідав мовчанням, яке дехто вважав шляхетним, а дехто - тупезним. На останніх Будда за своєю старою звичкою клав хуй у метафізичному значенні цього слова. І взагалі іноді здавалося, що Будду геть не обходять метафізичні суперечки на кшталт чи є життя на Марсі і коли Київ, нарешті, звільнять від марсіан. Простіше кажучи, йому було похуй, що діється як у Києві, так і на Марсі. Цей метафізичний похуїзм Будди у подальшому зіграв злий жарт з його вченням, так само як політична байдужість киян зіграла злий жарт з ними та зі столицею України.
Ще не згасло вогнище, на якому спалили тіло Будди, ще тліти вуглики згарища, а поміж його послідовників вже спалахнули гострі суперечки з приводу сили силенної питань. Справа ускладнювалася тим, що за життя Бхагават вимагав дотримуватися лише духу свого вчення, зовсім нічого не кажучи про його букву. Після того, як Будда "ізпустив дух" дух вчення почав випарюватися, а питання про букву вчення набуло неабиякої актуальності. У результаті на першому всебуддійському соборі, який мав місце у Раджгірі, вчення Будди опинилося у кошику разом зі своїм духом та літерою. Не те щоб послідовники Будди викинули вчення свого вчителя на смітник, зовсім ні - просто вони вирішили кодифікувати його, зафіксувати дух вчення у букві. Як наслідок виник так званий палійський канон "Тіпітака" (у перекладі на українську - три кошики): "Сутта-пітака" - кошик творів, авторство яких традиційно приписується самому Будді; "Вінайя-пітака" - кошик, що містить настанови чернечого життя; "Абхідхамма-пітака" - кошик, до якого увійшли всі питання, на які сам Будда відповідав шляхетним мовчанням.
Проте поява своєрідного буддійського канону не врятувала ситуації. Суперечки не припинилися. Навпаки, вони ставали дедалі гострішими і точилися всюди: на вулицях, у джунглях, у палацах тощо…Навіть у сауні в оточені шльондр два нових індіанця могли полемізували на тему: "Чи доречно вважати нірваною ту, що ціла?" Кінець кінцем, сталося те, що мусило статися - вчення Будди було розпорошене на безліч напрямків, а його дух втілився у букві сотень шкіл, погляди яких іноді різнилися настільки, що нагадували швидше різні релігії, ніж варіанти однієї традиції. Цей процес прискорювався мірою того, як буддизм розширював свій ареал, неминуче змішуючись з місцевими культами.
DRANG NACH OSTEN. КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ СХОДУ В АНЕКДОТАХ. УКРАЇНСЬКО-ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
Сьогодні, деякі дослідники, яким ці вагання Будди видаються безглуздими, небезпідставно дорікають: "якби ж він вчився так як треба, то мудрість би була своя". Але якби ж то принц був тоді таким розумним як ці розумники тепер! Знову мусимо повторити: історія не знає умовного способу!
За роки духовних пошуків принц перетворився на своєрідного наркомана, якому були потрібні все нові та нові ідеї, щоб вставляло. А вставляло все рідше та рідше. Наближалося неминуче - передозування. Передозування чужою мудрістю, провісником чого є відчуття, що тебе знову обдурили, впарили те, що ти і так сам знаєш… Знаєш, але не знаєш навіщо. Мовою сучасної психології цей когнітивний феномен називається "синдром українського аспіранта". Тож давньоіндійський принц уподібнився до українського аспіранта, який весело наспівуючи: "Спасіба странє радной за трирічний вихадной", може наче вислюк із суфійської притчі тягнути на своїй спині два мішки з хлібами вченості, але ніколи не перетравить навіть однієї буханки, бо проковтнув стільки спаму, що вже має розлад мозку - такий собі інтелектуальний запор. У подібних випадках рекомендується інтелектуальна клізма. Для майбутнього Будди такою клізмою стала практика аскези.
Гаутамі, який до фатальної зустрічі на полюванні навіть не чув про існування страждань, раптом здалося що він страждає від браку страждань, отже він став їх шукати. За допомогою голоду, холоду, спеки, спраги, нескінченних йогічних вправ, медитації, безсоння та статевого утримання майбутній Будда знущався зі своєї плоті. Навіжений аскет, на якого він поступово перетворився, дійшов такої стадії виснаження, що торкнувшись пупа відчував власний хребет, майже як деякі сучасні моделі - жертви анорексії (чи може все-таки власного марнославства та жадібності?). Але так само як ніщо не може зламати волю дівчаток, які морять себе голодом аби піднятися на подіум (щоб потім опуститися на ліжко до багатого "папіка", а тоді вже їсти від пуза) ніщо не могло зупинити Шакьямуні на шляху до істини. Традиція стверджує, що у відповідь на прохання батька повернутися до палацу аскет написав: "Караюсь, мучусь, але не каюсь". Короче кажучи, царевич мордував себе за допомогою так званої аскези не гірше ніж Український народ мордує себе за допомогою так званої Української держави. Але на відміну від талановитого Українського народу пересічному принцу знадобилося значно менше часу для того щоб зрозуміти елементарну річ: аскеза, як і держава - це не мета, а лише засіб. Держава, яка замість того щоб сприяти розвитку народу та його культури, нищить все, до чого торкнеться, і аскеза, що занапащуючи аскета, не веде до просвітлення - це повна херня. Тож нема смислу тупо мордувати себе, нема смислу страждати херньою, а тим більше розбудовувати її… Зрештою, шукачу істини вистачило розуму та здорового глузду припинити практику тупого мазохізму…
Легенда свідчить, виснажений тривалим голодуванням Сиддхартха схаменувся і прийняв з рук невідомої дівчини молочну кашу. Цей вчинок негідний справжнього патріота, вибачте, - шрамана - спричинив шквал невдоволення з боку п‘яти послідовників Сиддхартхи. Вони - незламні борці проти сансари, звинувативши відступника у всіх гріхах: слабкості, колабораціонізмі, зраді віковічному прагненню до мокші, з прокльонами залишили негідника на самоті. (З огляду на це є надія, що і нас колись таки залишать у спокої всілякі патріоти з різноманітних зон - офшорних та тих, де пройшов свої університети син Ноя).
Втамувавши голод та спрагу (чи задовольнила дівчина інші тілесні потреби аскета достеменно не відомо) Шакьямуні почав міркувати над тим як жити далі, як "нам облаштувати нірвану". Страждати херньою, на відміну від Українського народу, він більше не хотів, але від бажання знайти вичерпну відповідь на своє питання не відмовився. Поки організм перетравлював молочну кашу, відлюдник, міркуючи над власним досвідом невдалих пошуків істини, намагався зрозуміти в чому він припустився фатальної помилки, через яку всі витрачені ним зусилля виявилися марними.
Тож, давши обітницю, що не встане з місця аж поки не знайте відповідь, Шакьямуні вмостився у тіні бан‘янового дерева (ficus religiosa). Як тут не згадати слушне твердження одного (чи єдиного?) видатного вітчизняного ботаніка: "фікус - рослина вельми корисна" (між іншим, цей дослідник також з-під дерева). Скільки відсидів під тим деревом Сиддхардха наразі невідомо. Більшість вчених вважає, що принц відсидів під деревом значно менше ніж молодший син Ноя відсидів під Прилуками у виправній колонії. Після відсидки Сиддхардха не став прем’єр-міністром суверенної держави, у якій реалізувалося віковічне прагнення українського народу постраждати херньою. Можливо принцу того було і не треба, бо для того, хто народився володарем, прагнути стати звитяжним державотворцем - це таке саме безглуздя, як зривати з перехожих зимові шапки в умовах тропічного клімату; а може, як стверджують деякі радикальні скептики - прибічники матеріалістичного світогляду - у принца просто урвався терпець, бо заболіли затерплі ноги, нестерпною стала спека, почали чухатися укуси різноманітних комах, зрештою, може просто закортіло потрахатися, будь з ким, і чорт з ним з просвітленням та іншими соціальними гарантіями. Чорт з нею з тією клятою посадою прем‘єра і чорти з ним, з тим клятим прем’єром! Дисертант не ставить собі за мету ані довести, ані спростувати якусь з цих точок зору, оскільки головне інше - коли принц підвівся на ноги, якась держава може і втратила прем‘єра, але світ одержав Будду - рятівника всіх живих істот (NB! Не намагайтеся повторити цей трюк вдома! Ніколи не заганяйте себе під дерево бодхі, бо потім все життя доведеться косити під Будду! А це значно складніше ніж косити під прем‘єра).
Отже, всім відомо, що під дерево бодхі сідав принц Сиддхардха, а встав з-під дерева Будда. Така метаморфоза може спантеличити будь-кого, але не українських дослідників, бо вони бачили й не такі дивовижні перетворення. Що таке дерево бодхі у порівнянні з українським парламентом? Тупо дрова! Сівши під купол Верховної Ради України не те що принц, а навіть зеки і шмати, співаки і співачки, водії і тафгаї (причому як у прямому так і у переносному значенні слова taffgay) миттєво перетворюються не лише на буд. Вони, набравши державної ваги стають нашим всім - НАРОДНИМИ ДЕПУТАТАМИ УКРАЇНИ - найрозумнішими, найвродливішими, найталановитішими, найшляхетнішими, найкомпетентнішими найтощо (і ніколи вже не зрозуміють, що це лише ілюзія, говорячи їхньою мовою - лише найобка). Відбувається під куполом Верховної Ради і зворотній процес: розумні, порядні, талановиті люди, опинившись там, чомусь перетворюються на справжнісіньке лайно - смердючу купу гиді людської. Чому так стається, ніхто не знає. Можливо вони підхоплюють там якійсь підступний вірус, названий імунологами СНДЛ (синдром набутого дефіциту людяності), а можливо їх просто розбещує влада, ілюзія всемогутності, коли здається, що схопив бога за бороду… На щастя Сиддхартха не потрапив за партійними списками до ВР…
Ті, хто присвятив свої дослідження вивченню містичного досвіду Будди, одностайно погоджуються, що Сиддхартха під час своєї медитації не хапав бога за бороду, він просто схопив білочку (цікаву роботу з цього приводу написав видатний японський буддолог, людина-мотик, людина-автівка - Д.Судзукі "Містичний досвід Будди або як спіймати білочку"). Розглянемо історію з білочкою ретельніше.
Коли Будда, занурившись у медитацію, досягнув найвищого четвертого рівня зосередженості, він раптом побачив дивну картину. Посередні мальовничої галявини стояла величезна динамо-машина. У середині колеса, здійснюючи механічну роботу, бігла до невідомої мети маленька білочка з пухнастим хвостиком. Ротор обертався, з‘являвся електричний струм, який у свою чергу біг дротами під‘єднаними до білки. Білочку, що бігла до невідомої мети, обертаючи ротор динамо-машини, вражав електричний струм, вироблений динамо-машиною, ротор якої обертався внаслідок того що тваринка кудись бігла. Струм завдавав їй страждань, вона прагнула втекти від них і бігла швидше. Рух ротору прискорювався. Білку ще сильніше ударяло струмом. Страждання посилювалися. Білочка прискорювала темп. Колесо сансари оберталося швидше. І так до нескінченності. Неминуче. Чим швидше бігла білочка тим більших страждань собі завдавала. "Зупинись!" - подумки заволав Будда. Білочка не почула, натомість прискорила темп… Ця безглузда гонитва чи то білочки за метою, чи то струму за білочкою - нескінчений процес, який з таким самим успіхом може бути названим - втечею білочки від страждань, а мети від білочки, тривав аж поки серце руденької не витримало може темпу, а може чергового удару електричного струму. Білочки не стало, але колесо продовжувало обертатися і коли у ньому з‘явилася нова жива істота з під‘єнаними дротами вона мусила бігти…"Зупинися!", - знову вигукнув Будда - йому здалося, що він нарешті знайшов відповідь. Аж раптом його очам відкрилася нова реальність: насправді, ротор обертала не одна маленька білочка…Колесо сансари змушували обертатися мільйони лап, струм вражав всіх живих істот, ім‘я їм легіон! І якщо раптом хтось зупинявся, струм все одно мучив втомленого втікача від гонитви, аж поки той не гинув, розчавлений іншими. "Зупиніться!" - хотів заревіти Будда, але галас застряг у нього в горлянці… Марнота. Крик так і не зірвався з вуст його, на них з‘явилася загадкова мовчазна посмішка. Будда відкрив очі, тепер він знав істину. Пробуджений підвівся на ноги, він мусить донести її до інших…
Дебютна проповідь Будди мала місце у невеличкому лісочку біля Бенареса. Він прочитав її двом випадковим ланям та п‘ятьом своїм колишнім супутникам. Прослухавши ту промову всі слухачі (крім двох ланей) були вражені до глибини душі мудрістю колишнього товариша і знову зажадали повернутися. Той зі словами: "Ось бачите, а ви мене мудаком вважали" щиросердно погодився взяти їх до себе в учні. Так з‘явилася перша буддійська сангха. Колесо Дхарми зробило свій перший оберт.
Що ж проповідував Будда? Він стверджував, що життя - це страждання (дукха) (що було очевидно всім і без нього); причина страждань - людські прагнення (трішна), спричинені незнанням (авідья) (якби ж та білочка могла усвідомити чому її вражає електричним струмом!); є спосіб не страждати для цього необхідно набути стану нірвани; досягнути цього стану можна просуваючись серединним шляхом. Така ось істина. Начебто нічого особливого, нічого такого, що вражало б новизною та оригінальністю. Але так лише здається, бо справжня фішка буддизму не в істині, а у шляху до неї. Значення має не лише результат, але й шлях до нього, тож припустившись методологічної помилки годі очікувати на успіх. І Будда відшукав свою методологічну помилку. Спочатку він занадто покладався на допомогу інших, марно шукаючи у вченнях шраманів готову відповідь на своє питання. Можливо ця відповідь і була в їхніх вченнях, але наївно було сподіватися на те, що здобута іншим істина автоматично може стати твоєю, бо знати істину і оволодіти нею - це різні речі. Здобути істину можна лише самостійно, лише практикою. З іншого боку, здобуваючи істину самостійно не варто відкидати досвід тих, хто вже здобув її до тебе (здобути її для тебе ніхто не здатний, навіть ЄС!). Таким чином, Гаутама зрозумів діалектику взаємозв‘язку чужого досвіду та власної практики.
Інакше кажучи, Сиддхартха осягнув просту річ, поки що недосяжну для талановитого Українського народу: коли треба навести лад у власній хаті, це у будь-якому випадку доведеться робити самостійно. Але водночас він також зрозумів - для того щоб самостійно прибрати у власній оселі геть не обов‘язково самостійно вигадувати давно вигаданий іншими порохотяг, його можна позичити. Причому необов‘зково у родичів чи сусідів, тим більше коли у тих нема порохотягу… Звичайно, можна, як це люблять і вміють робити шляхтені українці, піти до сусідів за пилососом, а згодом повернувшись п‘янезним із сусідою, віником, балалайкою, синцем під оком та пляшкою горілки, вирішити, що в принципі життя і так прекрасне, то навіщо витрачати дорогоцінний час на прибирання…З братами, як то кажуть, і у лайні добре. А своє лайно, воно ж ближче до душі, рідніше… Таке тепле, родинне, запашне… хіба ж можна його порівняти з отією стерильною чистотою та бездушним порядком Заходу? Нащо той порядок, той Кант, ті гамбургери? Вороже то нашому духові! А проти ворога фолкгайсту нашого єднатися треба, браття! Бо прийде підступний супостат і, борони Боже, прибере лайно наше славноє - лайно слов‘янське, православноє! Єднаймося браття, бо у єдності сила! Хто з культурою вражою до нас всіх на вила! Куди лізите, якого рожна?! А скільки лайна спільними зусиллями з братами створити можна! Славься ідея наша месіанськая! Все навкруги ми загадимо - від Владивостоку до Баден-Бадену, ми розчавимо цивілізації гадину, разом з її пилососами, технологіями, наукою, мистецтвом, правами людини та іншими хуєсосами! Уайльда Оскара перекладуть нехай нашою лайкою - європейці ті довбані та пендоси хуєви, а як ні - по єблу балалайкою! Ми лайно і смітник свій називаємо "родіна" і вона нам такою нравіцца, не спокусять нас з силікону красавіца і Європа, та що старая, а дура дурою, непотрібні нам їхні г‘ювери! Всі засранці вони! А ми лише засрані, мозги маємо і пишаємось тим! МИ ВЕЛІКІЄ всі нам заздрите! Ми лайно своє прибирати не будемо! І вобщє, не лайно це, а етнічні цінності, що собою всьо людство забагачують, а шо смердять вони на весь всесвіт, то нічого - американці он себе також всюди випячують, як не NASAю своєю так хот-догами, а ми у світле майбутнє єбошимо власними дорогами! І хоч спроб ми зробили, хуєву гору, вже й не перелічити, але не дамо нікому себе спантеличити! Нехай мовчать Америки й Європи, нехай єбло своє завалить німець, лях - всі геть з дороги - ми прокладємо свій власний шлях!
На щастя, Будда не належав до постсовкового народу, якому перманентна алкогольна інтоксикація та викликана нею ностальгія заважає усвідомити: коли є хвороба її треба лікувати, а не пишатися нею, видаючи за знак своєї обраності. Лікування починається з усвідомлення факту хвороби, прибирання - з відчуття бруду. Наступний крок - це вольове рішення - вибір або на користь хвороби та бруду, або на користь лікування та прибирання. І якщо людина робить його на користь порятунку є смисл звертатися до того, хто вже пройшов шлях від хвороби до здоров‘я, від бруду і лайна до чистоти й ладу, від варварства і дикунства до культури і цивілізації, від житя по поняттях до життя по закону. Треба йти позичати порохотяг. До тих у кого він є.
І Будда пропопонував всім охочим свій пилосос, за допомогою якого вони змогли б навести лад у власній свідомості, подолати у ній руїну. Пилосос Будди - це так званний серединний шлях, що складається з 8 етапів: правильні погляди, правильна готовність, правильна мова, правильна поведінка, правильний спосіб життя, правильна наполегливість, правильна свідомість, правильна зосередженість. А головне, на чому наполягав Друг і Учитель всіх живих істот, - це поміркованість в усьому. Власне кажучи, оце і все…
На безліч питань Будда відповідав мовчанням, яке дехто вважав шляхетним, а дехто - тупезним. На останніх Будда за своєю старою звичкою клав хуй у метафізичному значенні цього слова. І взагалі іноді здавалося, що Будду геть не обходять метафізичні суперечки на кшталт чи є життя на Марсі і коли Київ, нарешті, звільнять від марсіан. Простіше кажучи, йому було похуй, що діється як у Києві, так і на Марсі. Цей метафізичний похуїзм Будди у подальшому зіграв злий жарт з його вченням, так само як політична байдужість киян зіграла злий жарт з ними та зі столицею України.
Ще не згасло вогнище, на якому спалили тіло Будди, ще тліти вуглики згарища, а поміж його послідовників вже спалахнули гострі суперечки з приводу сили силенної питань. Справа ускладнювалася тим, що за життя Бхагават вимагав дотримуватися лише духу свого вчення, зовсім нічого не кажучи про його букву. Після того, як Будда "ізпустив дух" дух вчення почав випарюватися, а питання про букву вчення набуло неабиякої актуальності. У результаті на першому всебуддійському соборі, який мав місце у Раджгірі, вчення Будди опинилося у кошику разом зі своїм духом та літерою. Не те щоб послідовники Будди викинули вчення свого вчителя на смітник, зовсім ні - просто вони вирішили кодифікувати його, зафіксувати дух вчення у букві. Як наслідок виник так званий палійський канон "Тіпітака" (у перекладі на українську - три кошики): "Сутта-пітака" - кошик творів, авторство яких традиційно приписується самому Будді; "Вінайя-пітака" - кошик, що містить настанови чернечого життя; "Абхідхамма-пітака" - кошик, до якого увійшли всі питання, на які сам Будда відповідав шляхетним мовчанням.
Проте поява своєрідного буддійського канону не врятувала ситуації. Суперечки не припинилися. Навпаки, вони ставали дедалі гострішими і точилися всюди: на вулицях, у джунглях, у палацах тощо…Навіть у сауні в оточені шльондр два нових індіанця могли полемізували на тему: "Чи доречно вважати нірваною ту, що ціла?" Кінець кінцем, сталося те, що мусило статися - вчення Будди було розпорошене на безліч напрямків, а його дух втілився у букві сотень шкіл, погляди яких іноді різнилися настільки, що нагадували швидше різні релігії, ніж варіанти однієї традиції. Цей процес прискорювався мірою того, як буддизм розширював свій ареал, неминуче змішуючись з місцевими культами.