Історія одного принца (частина 2)
© Валентин Гладких.
DRANG NACH OSTEN. КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ СХОДУ В АНЕКДОТАХ. УКРАЇНСЬКО-ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
По поверненню до палацу Сиддхартха вже не міг насолоджуватися життям: дивлячись на красуню дружину він бачив спотворене неминучою старістю обличчя; бавлячись з сином із жахом помічав у глибині його очей неминучу смерть; коштуючи різноманітні страви чув стогін передсмертної агонії тварин…А мозок мучило лише одне єдине питання: як оминути неминуче. Колишня легкість буття стала нестерпною. Одного ранку принц востаннє поцілував сплячу дружину, кинув прощальний погляд на маленького Рахулу і, зрізавши на знак зречення попереднього життя своє "волосся кольору меду", назавжди залишив царський палац (цікава деталь: майбутній аскет лишаєт палац не пішки, а на колесниці!).
Кому відомо, як побивалася за коханим покинута дружина, як плакав вночі маленький Рахула, сумуючи за батьком, як втратив голову від жалю та розчарування підстаркуватий Шуддходана? Нікому. Але всі добре знають, що улюблений кінь царевича - взагалі помирає, не витримавши смутку від розтавання з хазяїном. Також всім добре відомі героїчні події духовних пошуків колишнього принца і майбутнього Будди - героя-рятівника всіх живих істот від страждань. Нічого дивного у тому нема, бо, дійсно, чого вартує сльоза дитини та життя коня коли на кону стоїть порятунок всього людства? Нічого. Залізна логіка. Залізного віку (санскр. калі-юга). Ціле важливіше за частини; загальне за окреме, вселюдське за національне. Але є одне але - знищуючи частини неминуче нищиш і ціле; прибираючи окреме, втрачаєш і загальне; геноцид окремого народу неминуче є злочином проти всього людства. Опозиція "брахман - атман" ілюзорна!
Дослідникам буддизму достеменно не відомо, коли Сиддхартха осягнув просту істину, що не існує протиставлення "я - не я", що "я" - це лише ілюзія. Нищити "не я" на догоду "я" - означає, уподібнюватися українській окупаційній шляхті, діяти наче ракові клітини, які, не виконуючи в організмі жодних функцій, лише розмножуються та висмоктують сили з інших здорових, функціональних клітин, і висмоктавши все помирають разом з тим, що вбили. Правда, досвід розвинених країн свідчить, що рак - це не смертельний вирок, що ракові клітини треба і можна ефективно лікувати. Але в Україні є лише один перевірений ще дідом Т.Шевченка спосіб - ракові клітини вирізають. Вирізають разом з усіма метастазами, ріжуть безжалю аж поки організм не захлинеться власною кров‘ю… Бойова нічия - 1:1 - на користь егоїзму. Коли цю істину зрозумів Будда, нікому достеменно невідомо, але достеменно відомо: більшість людства не зрозуміє її ніколи. Поки що людство веде у рахунку 1:0, але на останніх секундах гри рахунок неминуче буде зрівняно. Гра закінчиться, якщо людство ніколи не зрозуміє. Хоча хто знає…never say never… Зрештою, у всьому є Будда. Треба лише відкрити його у собі, як це зробив той, що досягнув мети.
Але перед тим як мету було досягнуто принцу довелося ще трішечки постраждати. Спочатку принц, як і більшість неофітів, пішов по руках, прокладаючи собі шлях навпростець, як то кажуть: "від сердець до сердець". Але на відміну від добре відомого, ні - швидше просто відомого "юного орла" та деяких гламурних студенток орлячого кубла, Шакьямуні простував не від ширинки до ширинки, а від брахмана до шрамана, від одного мудреця до іншого, від першого ліпшого до останнього гіршого. Поступово, опановуючи різноманітні вчення принц потрохи став помічати, що кожне наступне видається йому гіршим й недосконалішим за попереднє. Знайомство з новим гуру та новою доктриною починалося з беззастережного захоплення, а закінчувалося щирим розчаруванням, що нагадувало принцу про ту забуту душевну порожнечу - вона переповнювала колись його серце та мошонку щоразу після вправляння у кама-сутрі з новенькою мешканкою царського гарему. Замість бажаної та жаданої мудрості (NB! не плутати з мудрістю М.Бажана та С.Жадана, бо попри конвергенцію соціалістичного реалізму та реалістичного капіталізму відмінності все-таки зберігаються), принц раз у раз отримував пустку - у неминучу пастку перепустку. Дослідники стверджують, що остаточно розчарувавшись в отриманих від шраманів знаннях Сиддхартха склав такого вірша:
Мене не збуджує стриптиз псевдоідей,
Байдужим став gangbang чужого інтелекту,
Дратує хтива мудрість НАДблядей,
Що розум перетворюють на секту...
І огортає вже набридлий сум,
А на додачу присмак гіркоти і смутку:
Всім вам бракує свіжих дум -
Але надмірно онанІЗМІВ у закУтку...
Важко не помітити, що від цього вірша віє розчарування та втомою від чисельних невдач відшукати істину у вченнях шраманів. Ті, хто живе з невдач інших, ледь стримуючи посмішку кажуть: "Спокійно, людоньки! Невдачі це добре. Вони загартовують вас! Все одно ви приречені на успіх!" Можливо, це і правда коли мова йде про Український народ, він дійсно приречений. Але неправда, що невдачі гартували принца. Вони повільно вбивали його. Скільки разів, залишаючи чергового наставника Сиддхартха відчував присмак розчарування? Скільки разів він - пересичений та отруєний мудрістю містичних блядєй - ловив себе на думці, що вони, вдаючи з себе гуру, просто трахають йому мозги, насправді самі нічого не розуміючи? Як часто у розпачі він був близький до того, щоб кинути все це духовне блядство та повернутися до свого гарему? Скільки разів мучив себе питанням блядським: чи зможе хтось задовольнити його духовну спрагу? Чи може його особиста спрага в принципі бути вдоволеною кимось іншим? Можливо марно потикатися йому зі своїм кшатрійським рилом до брахманського ряду? Може його вимоги до гуру значно перевищують те, на що духовні наставники в принципі здатні? Може вони взагалі нездатні ні на що? А може це він нездатний?
DRANG NACH OSTEN. КОРОТКІ НАРИСИ З ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ СХОДУ В АНЕКДОТАХ. УКРАЇНСЬКО-ПСИХОАНАЛІТИЧНИЙ КОНТЕКСТ
По поверненню до палацу Сиддхартха вже не міг насолоджуватися життям: дивлячись на красуню дружину він бачив спотворене неминучою старістю обличчя; бавлячись з сином із жахом помічав у глибині його очей неминучу смерть; коштуючи різноманітні страви чув стогін передсмертної агонії тварин…А мозок мучило лише одне єдине питання: як оминути неминуче. Колишня легкість буття стала нестерпною. Одного ранку принц востаннє поцілував сплячу дружину, кинув прощальний погляд на маленького Рахулу і, зрізавши на знак зречення попереднього життя своє "волосся кольору меду", назавжди залишив царський палац (цікава деталь: майбутній аскет лишаєт палац не пішки, а на колесниці!).
Кому відомо, як побивалася за коханим покинута дружина, як плакав вночі маленький Рахула, сумуючи за батьком, як втратив голову від жалю та розчарування підстаркуватий Шуддходана? Нікому. Але всі добре знають, що улюблений кінь царевича - взагалі помирає, не витримавши смутку від розтавання з хазяїном. Також всім добре відомі героїчні події духовних пошуків колишнього принца і майбутнього Будди - героя-рятівника всіх живих істот від страждань. Нічого дивного у тому нема, бо, дійсно, чого вартує сльоза дитини та життя коня коли на кону стоїть порятунок всього людства? Нічого. Залізна логіка. Залізного віку (санскр. калі-юга). Ціле важливіше за частини; загальне за окреме, вселюдське за національне. Але є одне але - знищуючи частини неминуче нищиш і ціле; прибираючи окреме, втрачаєш і загальне; геноцид окремого народу неминуче є злочином проти всього людства. Опозиція "брахман - атман" ілюзорна!
Дослідникам буддизму достеменно не відомо, коли Сиддхартха осягнув просту істину, що не існує протиставлення "я - не я", що "я" - це лише ілюзія. Нищити "не я" на догоду "я" - означає, уподібнюватися українській окупаційній шляхті, діяти наче ракові клітини, які, не виконуючи в організмі жодних функцій, лише розмножуються та висмоктують сили з інших здорових, функціональних клітин, і висмоктавши все помирають разом з тим, що вбили. Правда, досвід розвинених країн свідчить, що рак - це не смертельний вирок, що ракові клітини треба і можна ефективно лікувати. Але в Україні є лише один перевірений ще дідом Т.Шевченка спосіб - ракові клітини вирізають. Вирізають разом з усіма метастазами, ріжуть безжалю аж поки організм не захлинеться власною кров‘ю… Бойова нічия - 1:1 - на користь егоїзму. Коли цю істину зрозумів Будда, нікому достеменно невідомо, але достеменно відомо: більшість людства не зрозуміє її ніколи. Поки що людство веде у рахунку 1:0, але на останніх секундах гри рахунок неминуче буде зрівняно. Гра закінчиться, якщо людство ніколи не зрозуміє. Хоча хто знає…never say never… Зрештою, у всьому є Будда. Треба лише відкрити його у собі, як це зробив той, що досягнув мети.
Але перед тим як мету було досягнуто принцу довелося ще трішечки постраждати. Спочатку принц, як і більшість неофітів, пішов по руках, прокладаючи собі шлях навпростець, як то кажуть: "від сердець до сердець". Але на відміну від добре відомого, ні - швидше просто відомого "юного орла" та деяких гламурних студенток орлячого кубла, Шакьямуні простував не від ширинки до ширинки, а від брахмана до шрамана, від одного мудреця до іншого, від першого ліпшого до останнього гіршого. Поступово, опановуючи різноманітні вчення принц потрохи став помічати, що кожне наступне видається йому гіршим й недосконалішим за попереднє. Знайомство з новим гуру та новою доктриною починалося з беззастережного захоплення, а закінчувалося щирим розчаруванням, що нагадувало принцу про ту забуту душевну порожнечу - вона переповнювала колись його серце та мошонку щоразу після вправляння у кама-сутрі з новенькою мешканкою царського гарему. Замість бажаної та жаданої мудрості (NB! не плутати з мудрістю М.Бажана та С.Жадана, бо попри конвергенцію соціалістичного реалізму та реалістичного капіталізму відмінності все-таки зберігаються), принц раз у раз отримував пустку - у неминучу пастку перепустку. Дослідники стверджують, що остаточно розчарувавшись в отриманих від шраманів знаннях Сиддхартха склав такого вірша:
Мене не збуджує стриптиз псевдоідей,
Байдужим став gangbang чужого інтелекту,
Дратує хтива мудрість НАДблядей,
Що розум перетворюють на секту...
І огортає вже набридлий сум,
А на додачу присмак гіркоти і смутку:
Всім вам бракує свіжих дум -
Але надмірно онанІЗМІВ у закУтку...
Важко не помітити, що від цього вірша віє розчарування та втомою від чисельних невдач відшукати істину у вченнях шраманів. Ті, хто живе з невдач інших, ледь стримуючи посмішку кажуть: "Спокійно, людоньки! Невдачі це добре. Вони загартовують вас! Все одно ви приречені на успіх!" Можливо, це і правда коли мова йде про Український народ, він дійсно приречений. Але неправда, що невдачі гартували принца. Вони повільно вбивали його. Скільки разів, залишаючи чергового наставника Сиддхартха відчував присмак розчарування? Скільки разів він - пересичений та отруєний мудрістю містичних блядєй - ловив себе на думці, що вони, вдаючи з себе гуру, просто трахають йому мозги, насправді самі нічого не розуміючи? Як часто у розпачі він був близький до того, щоб кинути все це духовне блядство та повернутися до свого гарему? Скільки разів мучив себе питанням блядським: чи зможе хтось задовольнити його духовну спрагу? Чи може його особиста спрага в принципі бути вдоволеною кимось іншим? Можливо марно потикатися йому зі своїм кшатрійським рилом до брахманського ряду? Може його вимоги до гуру значно перевищують те, на що духовні наставники в принципі здатні? Може вони взагалі нездатні ні на що? А може це він нездатний?