Аванті, кучерява плането, аванті! "Боже, як довго"
Те, що має статись, врешті стається у саме той час, у саме тому місці і за саме тих обставин. Певно, цю істину я зрозуміла задовго до того, як почала потрапляти у такі-собі пригодницькі екшени, задовго до того, як «спів паління», читай співпадінні ( ні, це не я, це word змінює слова на інші, віднімаючи сполучення) стали невід’ємною частиною мого життя, і задовго, як я переїхала на невідомо яких правах на невідомо який час у Васильків. Задовго до космосів, совенят, Задовго до відчуття емоційної прив'язності Кафки, листівок і решти деталей, які в цьому тексті я не прописуватиму. Містика, певно - одна з найприродніших ознак мого існування.
Все містичне видається природнім. Усе: навіть те, що я пишу, а чи писала і дописую цього поста, спостерігаючи за тим, осіннє листя холодні і дещо сонливі вітри зносять із центральних вулиць Василькова - поволі, неспішно, мов осінній вечірній ліхтар, який бачив сходи сонця і заходи, але не міг на них ніяк до сутінок вплинути.
Врешті, я так давно пишу цього поста, що вже і не пригадую, коли і за яких обставин вставлявся той чи інший шмат. Я навіть підрахувати не можу, коли його почала, а чи коли планувала спершу завершити Він просто є. Такий от як є. Так само, як от наступна цитата, на яку я наштовхкнулась, не пригадую вже навіть що шукаючи, на сторінці Таніної сестри і водночас - нареченої мого брата (О дівний новий мір!). Світ, сповнений співпадінь. Дивовижних збігів обставин. Спів_падіння, а чи спів підйоми. Я ще не вирішила. Я ще нічого не вирішила. І навряд чи вирішу щось остаточно. Так просто є. Так мало бути. Так було і так буде, доки я жива, доки ліхтарі бачать сутінки і заходи і ніяк не можуть на них вплинути.
[Преамбула]Так от, про що це я. А, так, цитата: Хенк Муді (і Вучикова сторінка водночас) свого часу писав: «Нічого не буває даремно. Якщо ви щось зробили, значить в той конкретний момент вашого життя, на тому конкретному етапі вашого розвитку, в даному вчинку був сенс. І якщо вам здається, що ви могли вчинити по-іншому, знайте - ви не могли.»
І якщо накласти все це на історію Танюсі, і на історію Діми, чи, навіть, кількох Дім, а згодом, просто бо їхня спільна історія була визначена дещо пізніше, і на історію Ані та Тенго, на ЇХНІ спільні історії все стає настільки зрозуміли і ясним. Кришталево-чистим. Майже прозорим. Бо все, що відбулося, мало свої наслідки, які врешті вималювались у найбільш позитивний і щасливий результат (я не кажу «кінець», - ні, це далеко не кінець!) з усіх можливих. Врешті, хто ми такі, щоб вирішувати? Зрештою, хто ми такі, аби дорікати?
І мабуть, якби я була більш організованою, більш зібраною, і ще не знаю, якою «більш», я б не писала цього поста (закреслити) (але мені до болю не подобається слово «пост», воно ріже мені вуха і крає серце, тому скажу) допису у стилі Хемінгуея або будь-якого письменника (ким я себе по при публікацію не вважаю) - безхатька у куточку кав’ярні, або ж не зміщувала кілька надважливих подій мого життя в один суцільний текст. Але Барт сказав, що автор помер, а іншій стверджували, що все життя, це текст, і не дарма ж я так довго вчилась мистецтвознавству (читай, гуманітарним наукам), щоб забути це одвічне твердження, мовляв, «життя - це текст?» Ми всі - текст. Недописаний. Недопрочитаний. Недозаповнений. Але Так чи інакше - суцільний лінійно-розкиданий набір літер, які мають найвищий сенс. Сенси. Всесвіт. Цілий непізнаний світ.
Саме тому, я хочу написати про кількох дорогих для мене людей, про їхні найзнаменніші дні і емоції, які вони, на щастя, дозволили з ними розділити. Про миті, які я ніколи не забуду, бо мала виключене привілейоване право залишити у їхньому житті маленький, крихітний кучерявий і, сподіваюся, наскрізно-сонячний відбиток.
Але все по порядку.
Має ж тут бути хоч якась структура?
Будьте певні, у моїй свідомості (читай, «голові») все по порядку.
Впорядкований хаос.
Оптимізанція в дії!
Система систем.
І далі чутно стукіт педалей.
Аванті, кучерява плането, аванті!
[Чудовиська]
ЧудоВиська
Зустріч. Зустріч Тані і Діми - то доля. Доля у її найвищому сенсі. Щонайглибиннішому. Та, що тут описувати - вони її обоє заслуговували. Саме таку, сповнену раптових співпадінь і неочікуваностей, і, авжеж, пригод. Я досі можу з легкістю заплющити очі і уявити, як однієї літньої погожої днини (ми саме святкували День Народження Асури) на платформі станції метро «Лівобережна» одне неймовірно гарне, нафарбоване дівча у синій сукенці розповідало про свою найбільшу, як мені на той час здавалося, авантюру - зустріч із невідомо ким, невідомо де, невідомо за яких обставин. Подумати тільки - вона зайшла на перший україномовний сайт і на тобі, згодилась на зустріч наживо… «Куди ти…..(божечко)..а врешті, чому б і ні?», подумала я, і якось від того стало так…Непередавано…цікаво. Так, саме «Цікаво». Я досі пам’ятаю її очі тоді, а згодом, їхні сяючі вже одружені (подумати тільки, минув якийсь РІК після їхньої першої зустрічі) одружені очі. Сповнені любові і розуміння, сповнені теплоти і гармонії. Іруня здається, писала, що на їхню історію можна було б накласти фільм. Ба ні, на неї можна було б накласти трилогію, фільм і пісню, куди тій Надійці Гербіш! Цілий збірник щоденних пісень не зміг би описати всього повною мірою - їхніх почуттів і мого відчуття причетності. Вони настільки різні і настільки гармонійні, що диву даєшся і разом з тим вже не дивуєшся тому різноманіттю інтересів, тому різноманіттю смаків і вподобань, тій єдності.Якщо задуматись, їх обох було поєднано, я маю на увазі ЇХ ( Кіпіані Оджахі\с і Чудовиськ водночас) то із впевненістю можна сказати, що мережі у ХХІ столітті таки вносять більше констурктиву. Вони їх добудували. Довершили. Янь і Інь зійшлися, знайшлися, сплелися і розписалися. Раз і назавжди. Навічно. І я кожну зустріч із ними, як найсвітліший, найтепліший спогад берегла, бережу, і буду берегти. А їхні весілля…Їхня весілля - то свято найближчих, найрідніших. І знати, що я була і є серед них - неабиякий привілей. Чути, бачити, відчувати, виражати все, що пройшло крізь мене, мов через жорна. Літом і восени, коли не існувало нічого, крім прекрасної нареченої і ошатного нареченого. І для кожної пори року була своя пара. І кожна була неабияка. І кожна пора була для них, мов уперше розвідана. Принаймні, так читалося у їхніх очах.
А для мене…Що ж, в тому літі не було часу до і після. Тобто він розчинився. Він просто застиг, він не існував, а згодом - прискорився так, ніби і літа до того не було. І диплом відійшов. Були лише вони. Було лише їхнє свято, приготування до нього, очікування, кольори, які-не-які рідкі, але такі душевні розмови. І багато щасливих, ба ні - сяючо-щасливих очей. Якби хтось мені сказав, що через яке-не-яке захоплення фотографуванням, конкретно, через інстаграм (дотично, бо Таня саме звідтіля дізналась, яким я бачу світ і як фотографую) я стану на її весіллі фотографом, я б лише голосно засміялась. Можливо, навіть із нотками сарказму, або легкою іронією. Серйозно, ніколи б не подумала, що буду на її весіллі фотографом. Але мені це було так в радість. І зараз, якщо задуматись, що саме через призму мого сприйняття, отак, все те, відображене в світлі моїх зіниць, лишиться у їхньому альбомі ( не рахуючи професійних «вивезених» фото нареченої-нареченого), саме мої фото теплими домашніми зимовими вечорами вони показуватимуть гостям, чи друзям, а згодом, своїй малечі, я досі не можу повірити, і не можу з того не тішитись. Не життя, а суцільна дивовижа, яку ти не можеш згадувати без теплоти чи усмішки. Твоє-не-твоє життя.
[КіпіаніОджахс]КіпіаніОджахс
Ластовиння і Тенго - то теж чергова казка….Неможливо їхне не любити окремо, а разом вони така потужність. Супернова! Згадуючи наш вікенд у Львові, ті ранки, валяння китів, співи нічним Львовом, що заливався слізьми, жарти, так багато жартів і фонографувань у Стрийському парку, орлиний профіль, розповідь про їхню зустріч, а далі змішаність Києва-Кутаїсі-Тбілісі такі-сякі смс і прогулянки. І от ти вже біжиш із квартири на Позняках, на яку напросився, аби залишитись на їхньому весіллі якнайдовше, біжиш ранком з цілим охапком багетів до найпрекраснішої і найсвітлішої нареченої, яку лишень міг побачити той ранковий непогожий Київ. Біжиш і все ще не усвідомлюєш цілком і повністю, що ось воно, скоро-скоро їхні відстані вкоротяться назавжди! Або, принаймні, ненадовго перетворяться в одну…Хай на трішки, хай на певний лиш час. Ну і що! А згодом ти допомагаєш вдягати ту неймовірно вишукану сукню, відчуваючи весь тягар тієї почесної місії і бігаєш, мов ошалілий, бо ж ти їхня мила «Китуся»))) А згодом поїздка, розпис,фото сесія - ті фото і танець в Шоколадному будиночку - щось неймовірне! Якими граційними, спокійними і виваженими вони мені здавались. Істино-пара лебедів. Світле диво сотворення нового всесвіту поставало перед нашими очима. То був неймовірно світлий день, зітканий із десяток усмішок найрідніших, бо ж гостей було трішки, лише найближчі, і від того ставало якось…. Променисто. Зсередини. І Квітока-Десятник-По поруч..Все так нагадувати про друзів, що ось тут, поруч, що, зрешто, ніщо інше - як частина тебе. І що сьогодні ти бачиш цю містерію перед собою, чуєш грузинсько-українські мотиви, знайомишся з їхніми родинами і не можеш припинити посміхатись, як ідіот. О так, саме, як ідіотисько! Все на весіллі пройшло, як слід, якщо ти при цьому відчував себе ідіотиськом)
Всі ті дні разом, вечори у них, як і деталі весілля можна згадувати вічність:церемонію, церемонії! книги, деталі, локації, жарти кожного з гостей, ті історії, тости, бомбон’єрки, вишуканість і простоту, взаємоповагу і розуміння. Я можу продовжувати і продовжувати, і все одно всього не передати. Та і навіщо? Деякі речі втрачають свій сенс, свою глибинну сутність, вилившись у слова. Деякі речі мають бути промовлені із особливими інтонаціями, із особливим запалом, із особливими емоціями, яких жодні рядки, якими б інтегрованими у 5-й вимір вони б не були, не вмістять. Калічки-слова. Могутні калічки-слова. Сьогодні не день для тиші. І я друкую, друкую, я все ще друкую, і все ще не взмозі вмістити себе у слова.
Хто б міг подумати, що дописуватиму я його…страшно подумати 13.01.2016 на ліжку у Мандарини, доки на кухні стигне наш святковий сніданок, а день повільно добігає до свого кінця. Пост довжиною у півроку. Ба ні, яке, - більше! Сором-соромний…Якось перед собою соромно, чуєш, кучерява, оце ти втнула. Але з іншого боку - писати з примусу, коли немає ні бажання, ні сил - це вище лукавство. Останні два слова я пишу у світлу неділю 21 лютого 2016 року і ладна провалитись крізь стелю, якщо це було б можливо, перед собою, в першу чергу, від сорому..Писака. Докотилась…Чи життя мене так довело? Життя довело мене до тієї миті, коли стало куди більш заплутаним, а з моменту цих світлих весіль пролетіло стільки місяців і облич, стільки всього сталось..Відійшов тато Тенго, Таня видала книгу, я змінила кілька працевлаштувань, знайшла кілько не тимчасових друзів, надбала карколомно-виснажуючий графік, пройшла кілька курсів тишотерапії і досі не маю власного притулку…Так, кочівник.
Впорядкований хаос.
Оптимізанція в дії!
Система систем.
І далі чутно стукіт педалей.
Аванті, кучерява плането, аванті!
Все містичне видається природнім. Усе: навіть те, що я пишу, а чи писала і дописую цього поста, спостерігаючи за тим, осіннє листя холодні і дещо сонливі вітри зносять із центральних вулиць Василькова - поволі, неспішно, мов осінній вечірній ліхтар, який бачив сходи сонця і заходи, але не міг на них ніяк до сутінок вплинути.
Врешті, я так давно пишу цього поста, що вже і не пригадую, коли і за яких обставин вставлявся той чи інший шмат. Я навіть підрахувати не можу, коли його почала, а чи коли планувала спершу завершити Він просто є. Такий от як є. Так само, як от наступна цитата, на яку я наштовхкнулась, не пригадую вже навіть що шукаючи, на сторінці Таніної сестри і водночас - нареченої мого брата (О дівний новий мір!). Світ, сповнений співпадінь. Дивовижних збігів обставин. Спів_падіння, а чи спів підйоми. Я ще не вирішила. Я ще нічого не вирішила. І навряд чи вирішу щось остаточно. Так просто є. Так мало бути. Так було і так буде, доки я жива, доки ліхтарі бачать сутінки і заходи і ніяк не можуть на них вплинути.
[Преамбула]Так от, про що це я. А, так, цитата: Хенк Муді (і Вучикова сторінка водночас) свого часу писав: «Нічого не буває даремно. Якщо ви щось зробили, значить в той конкретний момент вашого життя, на тому конкретному етапі вашого розвитку, в даному вчинку був сенс. І якщо вам здається, що ви могли вчинити по-іншому, знайте - ви не могли.»
І якщо накласти все це на історію Танюсі, і на історію Діми, чи, навіть, кількох Дім, а згодом, просто бо їхня спільна історія була визначена дещо пізніше, і на історію Ані та Тенго, на ЇХНІ спільні історії все стає настільки зрозуміли і ясним. Кришталево-чистим. Майже прозорим. Бо все, що відбулося, мало свої наслідки, які врешті вималювались у найбільш позитивний і щасливий результат (я не кажу «кінець», - ні, це далеко не кінець!) з усіх можливих. Врешті, хто ми такі, щоб вирішувати? Зрештою, хто ми такі, аби дорікати?
І мабуть, якби я була більш організованою, більш зібраною, і ще не знаю, якою «більш», я б не писала цього поста (закреслити) (але мені до болю не подобається слово «пост», воно ріже мені вуха і крає серце, тому скажу) допису у стилі Хемінгуея або будь-якого письменника (ким я себе по при публікацію не вважаю) - безхатька у куточку кав’ярні, або ж не зміщувала кілька надважливих подій мого життя в один суцільний текст. Але Барт сказав, що автор помер, а іншій стверджували, що все життя, це текст, і не дарма ж я так довго вчилась мистецтвознавству (читай, гуманітарним наукам), щоб забути це одвічне твердження, мовляв, «життя - це текст?» Ми всі - текст. Недописаний. Недопрочитаний. Недозаповнений. Але Так чи інакше - суцільний лінійно-розкиданий набір літер, які мають найвищий сенс. Сенси. Всесвіт. Цілий непізнаний світ.
Саме тому, я хочу написати про кількох дорогих для мене людей, про їхні найзнаменніші дні і емоції, які вони, на щастя, дозволили з ними розділити. Про миті, які я ніколи не забуду, бо мала виключене привілейоване право залишити у їхньому житті маленький, крихітний кучерявий і, сподіваюся, наскрізно-сонячний відбиток.
Але все по порядку.
Має ж тут бути хоч якась структура?
Будьте певні, у моїй свідомості (читай, «голові») все по порядку.
Впорядкований хаос.
Оптимізанція в дії!
Система систем.
І далі чутно стукіт педалей.
Аванті, кучерява плането, аванті!
[Чудовиська]
ЧудоВиська
Зустріч. Зустріч Тані і Діми - то доля. Доля у її найвищому сенсі. Щонайглибиннішому. Та, що тут описувати - вони її обоє заслуговували. Саме таку, сповнену раптових співпадінь і неочікуваностей, і, авжеж, пригод. Я досі можу з легкістю заплющити очі і уявити, як однієї літньої погожої днини (ми саме святкували День Народження Асури) на платформі станції метро «Лівобережна» одне неймовірно гарне, нафарбоване дівча у синій сукенці розповідало про свою найбільшу, як мені на той час здавалося, авантюру - зустріч із невідомо ким, невідомо де, невідомо за яких обставин. Подумати тільки - вона зайшла на перший україномовний сайт і на тобі, згодилась на зустріч наживо… «Куди ти…..(божечко)..а врешті, чому б і ні?», подумала я, і якось від того стало так…Непередавано…цікаво. Так, саме «Цікаво». Я досі пам’ятаю її очі тоді, а згодом, їхні сяючі вже одружені (подумати тільки, минув якийсь РІК після їхньої першої зустрічі) одружені очі. Сповнені любові і розуміння, сповнені теплоти і гармонії. Іруня здається, писала, що на їхню історію можна було б накласти фільм. Ба ні, на неї можна було б накласти трилогію, фільм і пісню, куди тій Надійці Гербіш! Цілий збірник щоденних пісень не зміг би описати всього повною мірою - їхніх почуттів і мого відчуття причетності. Вони настільки різні і настільки гармонійні, що диву даєшся і разом з тим вже не дивуєшся тому різноманіттю інтересів, тому різноманіттю смаків і вподобань, тій єдності.Якщо задуматись, їх обох було поєднано, я маю на увазі ЇХ ( Кіпіані Оджахі\с і Чудовиськ водночас) то із впевненістю можна сказати, що мережі у ХХІ столітті таки вносять більше констурктиву. Вони їх добудували. Довершили. Янь і Інь зійшлися, знайшлися, сплелися і розписалися. Раз і назавжди. Навічно. І я кожну зустріч із ними, як найсвітліший, найтепліший спогад берегла, бережу, і буду берегти. А їхні весілля…Їхня весілля - то свято найближчих, найрідніших. І знати, що я була і є серед них - неабиякий привілей. Чути, бачити, відчувати, виражати все, що пройшло крізь мене, мов через жорна. Літом і восени, коли не існувало нічого, крім прекрасної нареченої і ошатного нареченого. І для кожної пори року була своя пара. І кожна була неабияка. І кожна пора була для них, мов уперше розвідана. Принаймні, так читалося у їхніх очах.
А для мене…Що ж, в тому літі не було часу до і після. Тобто він розчинився. Він просто застиг, він не існував, а згодом - прискорився так, ніби і літа до того не було. І диплом відійшов. Були лише вони. Було лише їхнє свято, приготування до нього, очікування, кольори, які-не-які рідкі, але такі душевні розмови. І багато щасливих, ба ні - сяючо-щасливих очей. Якби хтось мені сказав, що через яке-не-яке захоплення фотографуванням, конкретно, через інстаграм (дотично, бо Таня саме звідтіля дізналась, яким я бачу світ і як фотографую) я стану на її весіллі фотографом, я б лише голосно засміялась. Можливо, навіть із нотками сарказму, або легкою іронією. Серйозно, ніколи б не подумала, що буду на її весіллі фотографом. Але мені це було так в радість. І зараз, якщо задуматись, що саме через призму мого сприйняття, отак, все те, відображене в світлі моїх зіниць, лишиться у їхньому альбомі ( не рахуючи професійних «вивезених» фото нареченої-нареченого), саме мої фото теплими домашніми зимовими вечорами вони показуватимуть гостям, чи друзям, а згодом, своїй малечі, я досі не можу повірити, і не можу з того не тішитись. Не життя, а суцільна дивовижа, яку ти не можеш згадувати без теплоти чи усмішки. Твоє-не-твоє життя.
[КіпіаніОджахс]КіпіаніОджахс
Ластовиння і Тенго - то теж чергова казка….Неможливо їхне не любити окремо, а разом вони така потужність. Супернова! Згадуючи наш вікенд у Львові, ті ранки, валяння китів, співи нічним Львовом, що заливався слізьми, жарти, так багато жартів і фонографувань у Стрийському парку, орлиний профіль, розповідь про їхню зустріч, а далі змішаність Києва-Кутаїсі-Тбілісі такі-сякі смс і прогулянки. І от ти вже біжиш із квартири на Позняках, на яку напросився, аби залишитись на їхньому весіллі якнайдовше, біжиш ранком з цілим охапком багетів до найпрекраснішої і найсвітлішої нареченої, яку лишень міг побачити той ранковий непогожий Київ. Біжиш і все ще не усвідомлюєш цілком і повністю, що ось воно, скоро-скоро їхні відстані вкоротяться назавжди! Або, принаймні, ненадовго перетворяться в одну…Хай на трішки, хай на певний лиш час. Ну і що! А згодом ти допомагаєш вдягати ту неймовірно вишукану сукню, відчуваючи весь тягар тієї почесної місії і бігаєш, мов ошалілий, бо ж ти їхня мила «Китуся»))) А згодом поїздка, розпис,фото сесія - ті фото і танець в Шоколадному будиночку - щось неймовірне! Якими граційними, спокійними і виваженими вони мені здавались. Істино-пара лебедів. Світле диво сотворення нового всесвіту поставало перед нашими очима. То був неймовірно світлий день, зітканий із десяток усмішок найрідніших, бо ж гостей було трішки, лише найближчі, і від того ставало якось…. Променисто. Зсередини. І Квітока-Десятник-По поруч..Все так нагадувати про друзів, що ось тут, поруч, що, зрешто, ніщо інше - як частина тебе. І що сьогодні ти бачиш цю містерію перед собою, чуєш грузинсько-українські мотиви, знайомишся з їхніми родинами і не можеш припинити посміхатись, як ідіот. О так, саме, як ідіотисько! Все на весіллі пройшло, як слід, якщо ти при цьому відчував себе ідіотиськом)
Всі ті дні разом, вечори у них, як і деталі весілля можна згадувати вічність:церемонію, церемонії! книги, деталі, локації, жарти кожного з гостей, ті історії, тости, бомбон’єрки, вишуканість і простоту, взаємоповагу і розуміння. Я можу продовжувати і продовжувати, і все одно всього не передати. Та і навіщо? Деякі речі втрачають свій сенс, свою глибинну сутність, вилившись у слова. Деякі речі мають бути промовлені із особливими інтонаціями, із особливим запалом, із особливими емоціями, яких жодні рядки, якими б інтегрованими у 5-й вимір вони б не були, не вмістять. Калічки-слова. Могутні калічки-слова. Сьогодні не день для тиші. І я друкую, друкую, я все ще друкую, і все ще не взмозі вмістити себе у слова.
Хто б міг подумати, що дописуватиму я його…страшно подумати 13.01.2016 на ліжку у Мандарини, доки на кухні стигне наш святковий сніданок, а день повільно добігає до свого кінця. Пост довжиною у півроку. Ба ні, яке, - більше! Сором-соромний…Якось перед собою соромно, чуєш, кучерява, оце ти втнула. Але з іншого боку - писати з примусу, коли немає ні бажання, ні сил - це вище лукавство. Останні два слова я пишу у світлу неділю 21 лютого 2016 року і ладна провалитись крізь стелю, якщо це було б можливо, перед собою, в першу чергу, від сорому..Писака. Докотилась…Чи життя мене так довело? Життя довело мене до тієї миті, коли стало куди більш заплутаним, а з моменту цих світлих весіль пролетіло стільки місяців і облич, стільки всього сталось..Відійшов тато Тенго, Таня видала книгу, я змінила кілька працевлаштувань, знайшла кілько не тимчасових друзів, надбала карколомно-виснажуючий графік, пройшла кілька курсів тишотерапії і досі не маю власного притулку…Так, кочівник.
Впорядкований хаос.
Оптимізанція в дії!
Система систем.
І далі чутно стукіт педалей.
Аванті, кучерява плането, аванті!