Так сталося. Або плащ, сережка та невідворотність.
Спілкуючись з батьками або просто спостерігаючи за тим, як минає їхній спільний час, у мене часом виникає дещо іронічна, якщо не сказати сповнена вселенського сарказму (що мені не дуже і притаманно назагал) думка «Іноді мені здається, що єдиною логічною причиною, чому Вас врешті звела разом примхлива доля, так це лише для того, аби у світі з’явилась я.»
Підступний план всесвіту.
Непередавано-підступний.
Прямо-таки Вища мета!
До того мене все життя цікавило, ну от як, як і де, за яких обставин ці абсолютно різні люди зустрілись і навіть змогли створити сім’ю, та все, то я не мала можливості запитати, то у батьків принагідно не було жодного бажання відповісти. Аж якось я, здається, і цього разу ініціатива не була покарана. спробувала пояснити мамі, яким дивом зустрілись Таня і Діма і вона, мабуть, натхненна цією чудасією ЧудоВиськ почала роздумувати, що не така то вже й таємниця - історія їхнього знайомства. А далі ми просто настільки замотались у днях, що часу перепитувати не було. Якось і для безперебійного дихання часу не лишалось.
Аж ось, одного вечірнього, ба ні, майже нічного велоповернення додому ( я саме забирала маму з будинку бабусі, бо ж швидка на огляд приїхала близько 20, а чекати її вдома було набагато тривожніше, аніж їхати з нею поруч) мама самотужки почала цю розмову. Ось так. З нічого. Посеред вулиці, ледь освітлюваних будинків, поворотів та раптових перехожих. Якщо резюмувати все це в одну чітку і доволі структуровану думку: «Плащ її попереджав, але кульчик, чи пак, сережка, виявилася пруткішою.»
А все ж, напевно, вони мали зустрітись. Це була їхня карма, їхня спільна теорія ймовірності, як інакше пояснити, що їхня попередня запланована зустріч, яку, між іншим, влаштував чоловік моєї тітки, провалилась з таким тріском? Провалилась навіть не розпочавшись. Не знаю навіть, що комічніше - рішення мами піти на побачення, аби дізнатись, як виглядає хлопець, якому мати не дозволила одружитись, бо, цитую, завезена з віддалі невістка (яку бабця ще й вчила ліпити вареники) їй не припала до душі, чи її пізніше рішення, що трапилось, коли мама вперше побачивши тата, чкурнути куди подалі? Авжеж, тут варто згадати того довго жахливого плащиська, що її так ясно попереджав…
Зі слів мами того вечора між моїми батьками була неписана домовленість зустрітись на автобусній зупинці на розі "Біля Трансформатора". Така-собі місцина, мушу визнати, не найкращий дороговказ, але, принаймні, тато проявив яку-не-яку галантність, бо ж до його будинку звідти треба було промандрувати навпростець всім містом. Але мама дівчина горда і, прийшовши на зупинку раніше (важлива деталь - навіщось вона натягнула шапку низько-низько, так, щоб ледь очі визирали, саме тому я по-своєму називаю це режимом конспіратора) встигла вивчити хлопчину у довгому незрозумілому плащі і такому ж дивному капелюсі. Справедливості ради все ж скажу, що тато відтоді не носить капелюхів, та і плащів, теж. Думаю, неспроста! Впевнена, той випадок теж зіграв свою чималу, а можливо, й надважливу останню роль.
І от, врешті, весь той образ так на маму подіяв (певно, відчувало єство «падставу», що вона зайшла у перший же автобус, проїхала одну зупинку і попрямувала собі горда і самодостатня додому. А тато лишився там чекати…
Чогось.
Когось.
Напевно, кращого дня. (табличка "сарказм")
Іншого разу вони зустрілись через півроку на весілля знайомих, де тато мав бути за свідка, а мамі з якогось дива захотілось поцупити черевичка…
От і почались потім їхні романтичні і не дуже зустрічі, квіти, побачення (які, до слова, маму неабияк дратували, бо ж тато виявився трохи зажвавим і м’яко кажучи «настирливим».
Одного погожого дня мами вирішила розставити всі крапки над «і », одягла улюблені старовинні дорогі сережки, що їй подарувала хрещена - бабуся Дуня, в’язаного легкого светра на майку, і попрямувала до центральної зупинки автобуса (для них то була зупинка поблизу Дитячого Світу)¸сіла у автобус і поїхала в бік, де мав чекати тато…Але от халепа, задумавшись, мама провела рукою і відчула, що чогось бракує - так, саме тієї злощасної дорогої серцю (і гаманцю) сережки. Доки автобус повільно котився вулицями Золотоноші, мама нишпорила його підлогою, і навіть коли у дверцята зайшов тато, вона відклала його букет і вже удвох вони продовжили той рейд. Проїхавшись кілька разів туди-сюди кінцевими, вони остаточно впевнились у тому, що подальші пошуки марні, та й водій усім своїм виглядом натякав «Ну досить вже, або виходьте, або за всі півкола заплатіть!» Авжеж, шукати зворотнім шляхом прикрасу теж сенсу не було жодного - принаймні, мама так зараз каже, адже темрява поволі вкутувала місто, та і як знати, чи хтось інший раніше, доки вони неспішно погойдувались автобусом не встиг її привласнити?
Втомлені і засмучені вони обоє зайшли у надвечірній парк. Сонце поволі гойдалось між вітами, мама майже плакала, а тато її втішав.
«Довтішався»
Коли мама повернулась додому, бабусі ще не було, то ж вона обдумувала варіанти як краще пояснити всю цю ситуацію, розповісти, що, мовляв, роззява, загубила кульчика, хоча ж могла і до того Сергія його не вдягати, то ж було так, показатися, похизуватись - не більше. Чи то так лише здавалось. Врешті, бабусі все не було вдома і не було. Мама вже, не чекаючи, вирішила перевдягатися, почала знімати светра через голову, тут нізвідкіля заходить бабуся і мама, певно, від переляку, замість привітів одразу завела «Мамо, а я загу….» чутно стукіт прикраси, що, схоже, зачепившись за светра, злетіла із цупкої в’язки, вдарилась об дерев’яну підлогу і покотилася собі далі у пошуках втраченого часу… «загулялась щось» промовила мама і почала себе картати ще більше. Але про те, що хотіла закінчити усі можливі романтичні рандеву з татом після того вона більше не згадувала. Хоча, під час розмови зі мною вона назвала бабусю Дуню «Янголом-Охоронцем». Не певна, що з іронією. Отже, були і в неї по-справжньому щасливі безтурботні часи. Вже за це можна бути вдячним.
І хоч плащ її попереджав,
сережка виявилась прудкішою.
Підступний план всесвіту.
Непередавано-підступний.
Прямо-таки Вища мета!
До того мене все життя цікавило, ну от як, як і де, за яких обставин ці абсолютно різні люди зустрілись і навіть змогли створити сім’ю, та все, то я не мала можливості запитати, то у батьків принагідно не було жодного бажання відповісти. Аж якось я, здається, і цього разу ініціатива не була покарана. спробувала пояснити мамі, яким дивом зустрілись Таня і Діма і вона, мабуть, натхненна цією чудасією ЧудоВиськ почала роздумувати, що не така то вже й таємниця - історія їхнього знайомства. А далі ми просто настільки замотались у днях, що часу перепитувати не було. Якось і для безперебійного дихання часу не лишалось.
Аж ось, одного вечірнього, ба ні, майже нічного велоповернення додому ( я саме забирала маму з будинку бабусі, бо ж швидка на огляд приїхала близько 20, а чекати її вдома було набагато тривожніше, аніж їхати з нею поруч) мама самотужки почала цю розмову. Ось так. З нічого. Посеред вулиці, ледь освітлюваних будинків, поворотів та раптових перехожих. Якщо резюмувати все це в одну чітку і доволі структуровану думку: «Плащ її попереджав, але кульчик, чи пак, сережка, виявилася пруткішою.»
А все ж, напевно, вони мали зустрітись. Це була їхня карма, їхня спільна теорія ймовірності, як інакше пояснити, що їхня попередня запланована зустріч, яку, між іншим, влаштував чоловік моєї тітки, провалилась з таким тріском? Провалилась навіть не розпочавшись. Не знаю навіть, що комічніше - рішення мами піти на побачення, аби дізнатись, як виглядає хлопець, якому мати не дозволила одружитись, бо, цитую, завезена з віддалі невістка (яку бабця ще й вчила ліпити вареники) їй не припала до душі, чи її пізніше рішення, що трапилось, коли мама вперше побачивши тата, чкурнути куди подалі? Авжеж, тут варто згадати того довго жахливого плащиська, що її так ясно попереджав…
Зі слів мами того вечора між моїми батьками була неписана домовленість зустрітись на автобусній зупинці на розі "Біля Трансформатора". Така-собі місцина, мушу визнати, не найкращий дороговказ, але, принаймні, тато проявив яку-не-яку галантність, бо ж до його будинку звідти треба було промандрувати навпростець всім містом. Але мама дівчина горда і, прийшовши на зупинку раніше (важлива деталь - навіщось вона натягнула шапку низько-низько, так, щоб ледь очі визирали, саме тому я по-своєму називаю це режимом конспіратора) встигла вивчити хлопчину у довгому незрозумілому плащі і такому ж дивному капелюсі. Справедливості ради все ж скажу, що тато відтоді не носить капелюхів, та і плащів, теж. Думаю, неспроста! Впевнена, той випадок теж зіграв свою чималу, а можливо, й надважливу останню роль.
І от, врешті, весь той образ так на маму подіяв (певно, відчувало єство «падставу», що вона зайшла у перший же автобус, проїхала одну зупинку і попрямувала собі горда і самодостатня додому. А тато лишився там чекати…
Чогось.
Когось.
Напевно, кращого дня. (табличка "сарказм")
Іншого разу вони зустрілись через півроку на весілля знайомих, де тато мав бути за свідка, а мамі з якогось дива захотілось поцупити черевичка…
От і почались потім їхні романтичні і не дуже зустрічі, квіти, побачення (які, до слова, маму неабияк дратували, бо ж тато виявився трохи зажвавим і м’яко кажучи «настирливим».
Одного погожого дня мами вирішила розставити всі крапки над «і », одягла улюблені старовинні дорогі сережки, що їй подарувала хрещена - бабуся Дуня, в’язаного легкого светра на майку, і попрямувала до центральної зупинки автобуса (для них то була зупинка поблизу Дитячого Світу)¸сіла у автобус і поїхала в бік, де мав чекати тато…Але от халепа, задумавшись, мама провела рукою і відчула, що чогось бракує - так, саме тієї злощасної дорогої серцю (і гаманцю) сережки. Доки автобус повільно котився вулицями Золотоноші, мама нишпорила його підлогою, і навіть коли у дверцята зайшов тато, вона відклала його букет і вже удвох вони продовжили той рейд. Проїхавшись кілька разів туди-сюди кінцевими, вони остаточно впевнились у тому, що подальші пошуки марні, та й водій усім своїм виглядом натякав «Ну досить вже, або виходьте, або за всі півкола заплатіть!» Авжеж, шукати зворотнім шляхом прикрасу теж сенсу не було жодного - принаймні, мама так зараз каже, адже темрява поволі вкутувала місто, та і як знати, чи хтось інший раніше, доки вони неспішно погойдувались автобусом не встиг її привласнити?
Втомлені і засмучені вони обоє зайшли у надвечірній парк. Сонце поволі гойдалось між вітами, мама майже плакала, а тато її втішав.
«Довтішався»
Коли мама повернулась додому, бабусі ще не було, то ж вона обдумувала варіанти як краще пояснити всю цю ситуацію, розповісти, що, мовляв, роззява, загубила кульчика, хоча ж могла і до того Сергія його не вдягати, то ж було так, показатися, похизуватись - не більше. Чи то так лише здавалось. Врешті, бабусі все не було вдома і не було. Мама вже, не чекаючи, вирішила перевдягатися, почала знімати светра через голову, тут нізвідкіля заходить бабуся і мама, певно, від переляку, замість привітів одразу завела «Мамо, а я загу….» чутно стукіт прикраси, що, схоже, зачепившись за светра, злетіла із цупкої в’язки, вдарилась об дерев’яну підлогу і покотилася собі далі у пошуках втраченого часу… «загулялась щось» промовила мама і почала себе картати ще більше. Але про те, що хотіла закінчити усі можливі романтичні рандеву з татом після того вона більше не згадувала. Хоча, під час розмови зі мною вона назвала бабусю Дуню «Янголом-Охоронцем». Не певна, що з іронією. Отже, були і в неї по-справжньому щасливі безтурботні часи. Вже за це можна бути вдячним.
І хоч плащ її попереджав,
сережка виявилась прудкішою.