Живий мрець
Іноді ти сам собі нагадуєш мерця - живіше всіх живих, - щіпай себе не щіпай, це факту не змінить. Щоправда, критики б тут зачепили мене, мовляв, виставу Толстой назвав "Живий труп", і у тебе, помаранчева, все не надто вже й православно записано. Але це мій щоденник, мої слова, мої враження, а отже, й мої незаписані правила.
[Занавіс][Занавіс]
Дивовижна вийшла вистава. І враження від неї найкращі. Те, наскільки зачепила, можна вже судити а хоча б і з того, що я про неї записую. Зрештою, скільки вистав пройшло повз, скільки днів лишилось обабіч. А цю, хай навіть опісля, хай навіть у цій затишній кімнатці на Позняках, хай навіть із ненаписаною магістерською роботою, а все одно, записати мені так хочеться. Сама не знаю чому. Можливо, тому що враження були засильними, занадто незрозумілими, занадто іншими і суперечливими, а можливо, так діє на мене внутрішня самотність. Або ж все і одразу. Всі ці проблеми, всі ці неспівмірності, страждання - власні і близьких. В такі часи тільки драми й трагедії і варто дивитись, що б не було "бенкету серед плачу". А так ніяких контрастів, жодного внутрнішнього протистояння. Лише миті і сценографія. Інший вимір, знайомі обличчя, знайомі голоси, нові імена, новий грим.. "Шановні....дирекція просить...приємного..." Темрява. Вистава на дві дії.
В цій виставі було все: заплутаність від власних почуттів всередині самих героїв, твоя власна від того подвоєна заплутаність, актори, що грали кілька ролей водночас, надзвичайна сценографія і антураж, гра зі словами, перекладом. гра з музикою, танцями і світлом і емоції, стільки непередаваних емоцій.
Якось не хочеться геть розписувати характери, історію драми яи театру, всі ці "їх було троє...", міражі і ілюзії, виходи на стіни і стелі, всю цю акустику, ліжко, що крутиться, мов дзига..Не хочеться. А от заплющити очі і уявити знову ту сцену з 11 ряду партеру на твоєму 14, щасливому, де ти поруч з Дашеням і Наталею - хочеться.
Мій улюблений, напевно, зважаючи на таку-собі відстороненість від узагальнень, персонаж - Тінь...Тінь чи голос совісті - все одне і те ж.. Хто б міг подумати, що акторці за сорок, особливо, коли вона влетіла у ту валізу....
Вистава, де все продумано, де не хотілося втратити нічого, де з мене під час антракту сміялись, коли нарешті змогла випустити застуду наволю "Ти що, весь акт трималась? Боже, дихай, дихай!" А я що? А я безголоса і в задумі...В загадці...
Можна безкінечно довго обдумувати філософські концети, майстерність трупи і постановки або казати, як купувались ті квитки, як гуляли з Ірою під час затемнення, чи мої зустрічі з Анею на Позняках, де я за доволі складних і дивних обставин лишаюся на такі-сякі вояжі, або ж про прогулянки КПІ-Подолом з Ромою, чи про плани з Наталею...Можна, але хочется побути живим трупом і промовчати, купаючись у кольорах і спогадах.
Всесвіт поза виставою, де час і місце затирається, такий невиписаний...Недописаний. Спустошений, якщо не проклятий: Іра і Бодя, з якого знущаються, відверто використовуючи, родичі; мама-бабуся-тітка з Ростова і щоденні нерви, щоденні "але, ні, аби, щоденна неадекватніть"; тато, закінчення пд, таке-собі безробіття, бабуся і безпомічність, ще одні родичі, які просто відбирають у мене останні хороші й не дуже слова...;Лєра, її сумніви, Стінкович ще й у мами знайшли рак і вона геть розклеїлась; Дашеня, її родина, малеча і два розведені мости, братові горесті...; т. Лара і її доросла невдячна донька, яка забрехалась і врешті пішла з дому...Вже майже рік..І я сиджу у її кімнаті і почуваюся і на своєму місці, і мов би й ні...Про себе змовчу - то окрема журлива сторінка з лікування всього і вся. Все це якось так затирає ці дрібниці з навчанням, з формальностями..з дипломом, який так і не пишеться до пуття) Ну не можу я - я краще, щось іншим приготую, приберу, нафантазую, зліплю, та будь-що, що матиме сенс..але не це! Добре, що хоч щоденні пробіжки якось вивітрюють всю цю ересь... Хоча б на хвилинку, бо разом з новинами і порожнечами так недовго і збожеволіти. Емпатія - дивна річ, хай навіть ти її носій. Боюся, що я поволі божеволію. Чи, може, пізно боятись наслідків, бо я вже? Але ж боятися безглуздо?
Що скажеш, Тінь, нам ще довго чекати на Годо?
[Занавіс][Занавіс]
Дивовижна вийшла вистава. І враження від неї найкращі. Те, наскільки зачепила, можна вже судити а хоча б і з того, що я про неї записую. Зрештою, скільки вистав пройшло повз, скільки днів лишилось обабіч. А цю, хай навіть опісля, хай навіть у цій затишній кімнатці на Позняках, хай навіть із ненаписаною магістерською роботою, а все одно, записати мені так хочеться. Сама не знаю чому. Можливо, тому що враження були засильними, занадто незрозумілими, занадто іншими і суперечливими, а можливо, так діє на мене внутрішня самотність. Або ж все і одразу. Всі ці проблеми, всі ці неспівмірності, страждання - власні і близьких. В такі часи тільки драми й трагедії і варто дивитись, що б не було "бенкету серед плачу". А так ніяких контрастів, жодного внутрнішнього протистояння. Лише миті і сценографія. Інший вимір, знайомі обличчя, знайомі голоси, нові імена, новий грим.. "Шановні....дирекція просить...приємного..." Темрява. Вистава на дві дії.
В цій виставі було все: заплутаність від власних почуттів всередині самих героїв, твоя власна від того подвоєна заплутаність, актори, що грали кілька ролей водночас, надзвичайна сценографія і антураж, гра зі словами, перекладом. гра з музикою, танцями і світлом і емоції, стільки непередаваних емоцій.
Якось не хочеться геть розписувати характери, історію драми яи театру, всі ці "їх було троє...", міражі і ілюзії, виходи на стіни і стелі, всю цю акустику, ліжко, що крутиться, мов дзига..Не хочеться. А от заплющити очі і уявити знову ту сцену з 11 ряду партеру на твоєму 14, щасливому, де ти поруч з Дашеням і Наталею - хочеться.
Мій улюблений, напевно, зважаючи на таку-собі відстороненість від узагальнень, персонаж - Тінь...Тінь чи голос совісті - все одне і те ж.. Хто б міг подумати, що акторці за сорок, особливо, коли вона влетіла у ту валізу....
Вистава, де все продумано, де не хотілося втратити нічого, де з мене під час антракту сміялись, коли нарешті змогла випустити застуду наволю "Ти що, весь акт трималась? Боже, дихай, дихай!" А я що? А я безголоса і в задумі...В загадці...
Можна безкінечно довго обдумувати філософські концети, майстерність трупи і постановки або казати, як купувались ті квитки, як гуляли з Ірою під час затемнення, чи мої зустрічі з Анею на Позняках, де я за доволі складних і дивних обставин лишаюся на такі-сякі вояжі, або ж про прогулянки КПІ-Подолом з Ромою, чи про плани з Наталею...Можна, але хочется побути живим трупом і промовчати, купаючись у кольорах і спогадах.
Всесвіт поза виставою, де час і місце затирається, такий невиписаний...Недописаний. Спустошений, якщо не проклятий: Іра і Бодя, з якого знущаються, відверто використовуючи, родичі; мама-бабуся-тітка з Ростова і щоденні нерви, щоденні "але, ні, аби, щоденна неадекватніть"; тато, закінчення пд, таке-собі безробіття, бабуся і безпомічність, ще одні родичі, які просто відбирають у мене останні хороші й не дуже слова...;Лєра, її сумніви, Стінкович ще й у мами знайшли рак і вона геть розклеїлась; Дашеня, її родина, малеча і два розведені мости, братові горесті...; т. Лара і її доросла невдячна донька, яка забрехалась і врешті пішла з дому...Вже майже рік..І я сиджу у її кімнаті і почуваюся і на своєму місці, і мов би й ні...Про себе змовчу - то окрема журлива сторінка з лікування всього і вся. Все це якось так затирає ці дрібниці з навчанням, з формальностями..з дипломом, який так і не пишеться до пуття) Ну не можу я - я краще, щось іншим приготую, приберу, нафантазую, зліплю, та будь-що, що матиме сенс..але не це! Добре, що хоч щоденні пробіжки якось вивітрюють всю цю ересь... Хоча б на хвилинку, бо разом з новинами і порожнечами так недовго і збожеволіти. Емпатія - дивна річ, хай навіть ти її носій. Боюся, що я поволі божеволію. Чи, може, пізно боятись наслідків, бо я вже? Але ж боятися безглуздо?
Що скажеш, Тінь, нам ще довго чекати на Годо?