Зібране зерня
Добре, що слова не передають, принаймні, не завжди їм це вдається, твоїх внутрішніх вібрацій. Коли до останнього змовчуєш, відчуваєш, як повільно самоспалюєшся. Трохи подуркуєш, трохи відпустить, і далі знову - привіт тишо. Покищо так.
Свята.. Не було свят у класичному розумінні. Не хотілося, не до того, навіть ялинка -символічна і трохи недоречна. Сімейні обіди, готування вміру смаколиків береш на себе, багато мелодій, багато самотностей, мало мереж, мало людей, багато будинку. І розмов, яких, зрештою, на пальцях однієї руки-вистачить. Сама себе запроторила. Сама вирішила. Сама виконала. Кільканадцять ночей не спати-кармічно кепсько, кільканадцять днів недожити-і знову навчитись усміхатись. Коли замало слів-в гру вступає тиша, і ти не думаєш наперед, бо не варто, ти приймаєш цю гру, вельми розумну гру, думаєш як має бути і не хибиш: ти аналізуєш поточну ситуацію, ти - стріляний горобець. Гра із собою чи з тишею. Довершена гра. Завтра знову Київ, нічні голограми. І змішаність буднів. Нині вночі дивакуваті оповідання і цілі сюжети драм приходять в голову, але я не все записую, і часто себе за це і картаю, і разом з тим, дивно, але хвалю. Іспии якісь як завжди-надумані, і ти знову,як завжди не звикла про них писати чи говорити,це як даність, яка просто є, як твоя-не-твоя даність. Накраплений потік свідомості.
Безглуздо і вельми нерозумно боятись.Я ще раз повторю собі цю очевидну істину. То ж, закарбуйся мені тихим сном на спомині втоми днів. Вдома не все добре, та і що тут може бути добре? Але ти вперто шукаєш те що.
Бо хто як не ти все ще змушує людей посміхатись лише від того, що над нами ж зоряне небо. А жити для себе...Треба було, але я ще від глибин не вміла. Але добре, що опція виписався-відлягло трішки все ж працює автономно. Треба рухатись далі) Просто далі шукати своїх, хай і метафоричних, але шляхів)