Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: ПОКРАЙНІ ЗАПИСИ НА ВІРШАХ ПЕТРА МІДЯНКИ

[ekzyl]

Образно кажучи, нині Пет­ро Мідянка (нар. 1959 р. в c. Широкий Луг) повно­прав­­но посів трон сучасної поезії За­карпаття, осиротілий після від­хо­ду Петра Скунця. Його шлях у жи­ві класики проліг через Львів, Ки­їв, близьке західне зарубіжжя. Весь вік живучи в рідному селі на Тя­чівщині, він зміг вирватися з гли­бинки на панукраїнські об­ши­ри духовно розкріпаченим твор­цем утаємничених шедеврів. Їх зна­­чимість осягне людина, ос­ві­че­на не на підставі записів у дип­ло­мі над модною в юриспруденції мок­рою печаткою.

Пам’ятається, років дванадцять то­му мені довелося рецензувати найсвіжішу книжку П. Мідянки, другу за ліком [1]. Автор відгукнувся листом. Із часом усе призабулося. Я відійшов від літературної кри­ти­ки. Натомість не пригадую, чи з мо­їх ровесників і молодших до неї хтось опісля підійшов серйозно. Та зарано впадати в мемуарну на­стро­євість. Як відомо, істина десь по­­середині двох екстремальних су­­джень. Свою точку зору я не змі­­нив. Навряд чи корегував і ре­да­гував би себе зараз і мій візаві. Не­упереджений арбітр - читач, який має право знати більше про будь-що в усій багатоманітності, ба­гатогранності, ба­гатовимір­но­с­ті.

I. Відгук. 23 грудня 1995 р.

Як неодноразово ствер­джу­ва­ла критика, своєрідність по­етичного світу Петра Мі­дянки полягає в культурологічній націленості, у скрупульозному про­никненні в багатющі пласти ду­хов­ної спадщини рідного краю. Йо­го творчість тісно пов’язана із кар­патською часткою україн­сь­ко­го етносу, включно з місцями ком­пак­тного проживання в Сло­вач­чи­ні та Румунії, з діаспорними ос­трів­ками в Угорщині, Сербії, США.

Інтелектуальні потуги поета спря­мовані в сьогодення через при­з­му соціально-побутової та цер­ков­но-релігійної архаїки, що по­де­коли переривається або об­рам­лю­ється космічними візіями. Хо­ча в прадавньому він спрагло чер­пає живильну наснагу, проте раз по раз Ікаром проривається  крізь ча­сово-просторову умов­ність, за­ну­рюючись в універсум. Це засвід­чує увесь доробок П. Мідянки - збір­ки “Поріг” (1987), “Фара­мет­ли­ки” (1994) і наступні. Читаючи їх, стикаємося з образною сис­те­мою, ускладненою вузьким діа­лек­тно-мовним та історико-етно­ло­гічним колоритом.

Петро Мідянка декларативно на­лежав до елітарної групи Бу-Ба-Бу (Бурлеск-Балаган-Буфонада) [1], кот­ра в кінці 1980-х років взялася ава­нгардною шліфовкою слова і ре­кламно-продюсерськими ви­вер­­тами осучаснити, даруйте за тав­то­логію, сучасну українську по­е­зію. Втім, насправді стрижень йо­го лірики суголосний та спів­мір­ний з історіософськими розмис­ла­ми і вітчизняних класиків (Євген Ма­ланюк, Олег Ольжич, Ліна Кос­тен­ко), і співтоваришів по об­лас­ній організації Спілки письмен­ни­ків (Іван Козак, Василь Кухта).

У “Фараметликах” відзначена вузь­коколоритність, нерідко абсо­лю­тизована до такого ступеню, що й для підготовленого читача не по­хибив би чималого обсягу слов­ни­чок із роз’ясненнями. Суть не в ок­ремих словах чи самовдово­ле­но­му “як ні - то ні”, а в адек­ват­но­му й цілісному розумінні надто ло­калізованого матеріалу.

Квінтесенція авторського за­ду­му відображена, очевидно, у назві збір­ки. “Фараметлики” - поняття з традиційного ужиткового мис­те­цт­ва. Це - означення стилю офор­м­лення (головно - вишивкою) на­род­ного одягу. Поет преглибоко пір­нає у “фараметлики зістарених одінь” (вірш “Сколоздрики, стрін­каш­ка апрільова…”). Як і у Василя Ге­расим’юка, в нього викликає но­стальгічний опір процес руй­на­ції суворого гірського ритму, коли “всі сповзуть, як селі, на долину” (“Під­ступає хаща до обійстя…”).

Придивляюсь до рідних крає­ви­дів очима стороннього ман­дрів­ни­ка, Петро Мідянка привносить час­то важливий філософський зміст у мовлене: “Унгуряска в нас, як Фудзіяма, // Всі сніги із неї від­пе­рем” (“Ми ще непомильні у мо­лін­ні…”) або ж: “Є ще Луг Ве­ли­кий в Україні // І луги в ущелинах Кар­пат” (“Луг-на-Тисі. Ром на по­ма­ранчах…”).

Повторимось, в архаїці - ви­то­ки поетового світосприйняття. Звер­таючись до малозначущого, але го­лосистого клекоту початку 1990-х років навколо “смішних жадань па­пірних автономій” (“О котрий з них - карпатський соловій?..”), ав­­тор попередньо прилаштував по­езію “На мотив старого часо­пи­су «Подкарпатські гласи»” з не раз піз­­ніше цитованою строфою:

Та доки, доки цей перевертос?

Перепишусь на серба

чи на грека…

На моїм гробі виросте смерека

З чудовим надписом -

Петрос Карпаторос.

До речі, “цей перевертос” є вель­ми характерним ліричним прийо­мом футуристичного псевдо­ав­то­бі­о­графізму для підсилення ху­дож­ньо-образного вислову сус­піль­ного протесту. В останні де­ся­ти­ліття він став поширеним серед і традиціалістів, й авангардистів: “На­звуся П’єр, обзаведусь дів­ча­та­ми, // дівчатами, в тринадцять літ по­чатими” (Петро Скунць), “По­пе­реджаю - я не колода, // По­пе­ре­джаю - я крокодил” (Юрко По­за­як), “Я - літаюча голова” (Вік­тор Неборак) і так далі.

Можна довше і вимогливіше при­­дивлятися до Мідянчиних “Фа­­ра­метликів”. Але враження “з пер­шо­го погляду” не зраджують до ос­тан­ньої сторінки. Піднято міс­ткий пласт закарпатської ми­нув­шини. Як і чи доцільним чи­ном - най­пра­в­­ди­віше скаже час. Проте під­ня­то.

II. Лист із року Божого 1996, місяця січня, дня 15-го

Високошановний пане Романе!

Прочитав я Ваш відгук на мої “Фа­­раметлики” в газеті “Новини За­карпаття” 23.12.1995 р. Дя­ку­ю, що Ви наважилися сказати дещо про книжку і в тій начебто офі­цій­­ній газетці. Пан Басараб про­сив Вас це зробити чи то була влас­на іні­ціятива?

Наперед Вам скажу, що я не є за­доволений з цієї статті. Не знаю, чи її покраяли газе­тяр­сь­ки­ми ножицями, чи Ви так круто на­писали. Про “Фараметлики” бу­ло вже на той час достатньо дру­ковано - від “Сучасности” до “За­карпатської правди”. Можна бу­ло зробити в дискусійному ра­кур­сі. І “Поріг”, і “Фараметлики” - це не весь мій, пане, доробок. Я ще маю збірку “Осередок”, видану в Києві того ж року, що й “Фа­ра­мет­лики” в Ужгороді.

Шановний пане авторе, я не на­лежу до групи “Бу-Ба-Бу”, це мож­на бачити з преси, з буба­біс­та­ми я просто добрий приятель. Те, що Ірванець мені надписав на своїй збірці “«Тінь великого кла­си­ка” та інші вірші” - “четвер­то­му з Бу-Ба-Бу”, потрапило в пе­ред­мову до “Фараметликів” як Пи­лат у “Вірую…”.

Не згоден я з Вами щодо при­мі­тивного тлумачення мета­фо­ри про смереку з назвою Петрос Кар­паторос та з анальогіями до неї Неборака, Позаяка і Скунця. Не буду Вам тлумачити своє ба­чен­ня, бо наразі це вже зайве.

Однак мені приємно, що Ви вмі­єте почасти читати текст і бо­дай приблизно вловити семан­ти­ку слова “Фараметлики”. Не знаю, чи знайомі Ви зі статтею Є. Ба­рана “Петро Мідянка і Пет­рос Карпаторос” (“Літератур­ний Львів”, січень 1995 р.). “Не зні­має оцього міфічного набризку й вже названа збірка “Фара­мет­ли­ки”. Чудернацька назва. Дивна наз­­ва. Геніальна назва. Хто з по­е­тів зважився б свою збірку на­зва­ти фаховим терміном…” і т. д.

Ви вимагаєте від автора яко­гось словничка, а автор обій­шов­ся “no comment”. Подібних пояс­нень я не робив і не буду робити, хай вчаться живої української мо­ви, бо вже аж надто набрид зру­сифікований середньонад­дніп­рян­ський штандарт. Як бачите, не подавав я пояснень і в “Су­час­но­сти” ч. 9, 1995 р.

Б. Бойчук і зараз відмовляє ме­ні на публікацію в “Світо-ви­ді”, вважаючи мене за регіо­наль­но­го поета. Я тим надто не пе­рей­маюся, бо надрукуватися в “Сві­то-виді” менш престижніше, ніж виступити по Радіо-Київ з від­хиленими паном Бойчуком вір­ша­ми.

Ви пишите, що русинство “ма­­лозначуще” [2]. Це далеко не так. Русиністика існує як наука і в США, і в Угорщині, і в Сло­вач­чи­ні, видається чимало різних кни­жок і журналів. Вам то не над­си­ла­ють, та не маєте уяви.

Ваша думка така, що піднято пласт закарпатської минув­ши­ни. Хіба тільки минувшини? Див­но…

Ви ставите спершу мене в за­леж­ність від Є. Маланюка (зна­є­те закарпатські та й мадярські ма­ланюківські мотиви) і О. Оль­жи­ча, а відтак ведете до В. Кух­ти й І. Козака. Цікаво, як би це до­казали текстуально, пане Офі­цинський?

Як читач, я, звичайно, люблю й Маланюка, і Ольжича, маю їх книж­ки, але в загальному гер­ме­тич­ну поезію “вісімдесятників” чо­мусь воліли “капчати” до іта­лій­ських герметиків, ніж до Ма­ла­нюка й Ольжича. Хоч ці два на­ші велетні - то естетська чоло­ві­ча поезія, саме чоловіча.

Більше я не заглиблююся до Ва­шої статті, хоч поокремі ню­ан­си залишилися за бортом. Ну, при­міром, сказав Ребрик “Мідян­ко­вих”, то й Ви за ним як какаду, моє прізвище Мідянка, то відпо­від­но твориться й прикметник. Хоч на це не треба особливо зва­жа­ти.

Я бажаю Вам у цьому році чи­та­ти справді добру поезію, слу­ха­ти її в музичному аранжмані й пи­сати вдумливі статті не лиш для “Новин Закарпаття”, але й для багатьох літературних ви­дань України, які з охотою пуб­лі­ку­ють добрі речі.

З приязню та найкращими по­бажаннями

Петро Мідянка.

Широкий Луг,

15.01.1996 р[оку] Б[ожого].

[1] Сам П. Мідянка заперечував ідей­ну на­лежність, але підкреслював фор­маль­ну близь­кість до Бу-Ба-Бу

[2] Насправді у моєму відгуці про це не йшлося. Обізнаний з русинством у ті роки я був занадто ґрунтовно, пра­цю­ю­чи в НДІ карпатознавства під ке­рів­ни­цт­вом проф. І. Попа і доц. М. Ма­кари, а проф. П.-Р. Магочі мені тоді подарував не одну книжку зі своїм автографом.

[1] Покрайні записи на Мідянкових роз­­ду­мах про “фараметлики зістарених одінь”. Рец.: Мідянка П. Фараметлики: По­езії / Пе­редм. І. Ребрика. - Ужго­род: Ґражда, 1994. - 64 с. // Новини За­кар­паття. - 1995. - 23 грудня. - С. 12