Свобода і терор у Донбасі
Погляд на книгу Гіроакі Куромія «СВОБОДА І ТЕРОР У ДОНБАСІ» у контексті сучасної україно-російської кризи 2014-2015 рр.
Події на Сході України зачіпають усе наше суспільство. Образа на тих, що ще вчора були друзями та партнерами, а сьогодні взяли зброю до рук на підтримку терористичних ЛНР та ДНР, усе частіше звучить з екранів телевізорів, моніторів та сторінок газет. Свого часу за проголошення Україною незалежності у Донецькій області проголосувало 83,9 відсотка, у Луганській - 83,86 відсотки учасників референдуму. А потім, за відсутності чіткої національної політики, Донбас повністю підпав під вплив російської пропаганди, котра через російськомовну пресу, російське кіно, особливо телебачення, постійно і все агресивніше поширювала антиукраїнські настрої. Цьому сприяли місцеві можновладці, які отримали свої статки завдяки тісним зв’язкам з Росією. (Екзиль, ч. 1, 2015)
В останній час з огляду на те, що Донбас історично є українським і водночас значною мірою довго залежав від Росії, його все частіше стали називати «проблемною дитиною Києва і Москви». Взагалі цей вислів належить відомому американському історику японського походження Гіроакі Куромії, автору однієї з найнезвичніших історичних праць про Донбас «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки» (К.: Основи, 2002. - 512 с.)
Гіроакі Куромія охарактеризував історію Донбасу дуже нетрадиційно, але водночас дуже влучно: «Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода, нездоланна і вічна, визначала вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». Незвична постановка проблеми, тези та непередбачувані висновки Гіроакі Куромія роблять його монографію дуже цікавою. Особливо актуальною його праця є сьогодні, адже саме на території Донбасу розгорнулися події україно-російської війни, і можливо сьогодні слід поглянути на проблему незацікавленим поглядом неупередженого історика.
Перш ніж перейти до аналізу монографії, ми поговоримо власне про самого автора. Гіроакі Куромія американський історик японського походження, професор історії історичного відділення Індіанського університету у м. Блумінгтоні США, який спеціалізується на історії Радянського Союзу, зокрема доби сталінізму, комуністичних репресіях і часах холодної війни. Окрім того, дотично автор вивчає сучасні проблеми Росії та України. Роботу над книгою «Свобода і терор у Донбасі» Г. Куромія розпочав понад 15 років тому, коли у 1989 році вперше приїхав до України. Відтоді подорожі до Києва, Донецька, Луганська стали щорічними, за дев'ять років праці у місцевих архівах він навіть вивчив українську мову.
Книга Г. Куромія складається з 8 розділів, які сформовані в хронологічно-історичному порядку, зокрема це «Життя в Дикому полі», «Політичний розвиток до 1914 року», «Війна, революція та громадянська війна», «Нова економічна політика», «Голодомор», «Великий терор», «Війна» та «Повоєнні роки».
Замовити паперовий примірник
І протягом усього цього значного історичного періоду Донбас, у тексті Гіроакі Куромія, постає «антистоличною козацькою землею», що завжди буде створювати проблеми для будь-якої столиці-центру. Для Куромія Донбас, який втілює такі риси Дикого поля, як волелюбність, жорстокість, схильність до терору та войовничість, це - Дикий Захід Америки. Автор частенько порівнює українське Дике поле Донбасу з американським Диким Заходом: «У збройному повстанні у грудні 1905 року в Горлівці, багато повстанців викрикували: “Царь - сволоч!” …Повстання виникло з суперечки між робітниками і підприємцями в цьому селищі, переросло у збройний конфлікт із владою, в якому взяли участь кілька тисяч залізничників, шахтарів, заводських робітників та інших людей з усього Донбасу. В одній із найбільших і найкривавіших сутичок в імперії 1905 р. кількасот козаків розгромили кілька тисяч озброєних робітників».
І як свого часу на Дикому Заході, так і на Донбасі Гіроакі Куромія бачить проблему міжнаціональних стосунків. Висновок автора - існування постійної напруги між росіянами та українцями Донбасу: «В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувались одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався. Здається в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохли - жмут волосся на поголеній голові козака - для українців; кацапи - звична образлива назва, що означає “цап”, грачі, кугути - для росіян тощо). Російські шахтарі “постійно ворогували” з місцевими українцями. ...Робітники крали речі у селян просто, “щоб допекти ненависному хохлу”. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча “систематично виливалася в найдикіші форми різанини”».
У дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами - самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили (українські) ремісники. Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: … якщо українець у Луганську був вихідного дня у доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів».
Книга містить історичний опис та аналіз життя українців Донбасу, їх взаємостосунки з іншими націями, окрім росіян, описує політичний світогляд місцевих мешканців та вплив на нього жорстоких репресій. Так дослідник відзначає проблеми пошуку ідентичності серед населення, які яскраво ілюструють результати виборів до Всеросійських установчих зборів у Донецько-Криворізькому басейні в листопаді 1917 р.: більшовики - 32 відсотки, українські національні групи - 23%, російські есери - 18,7%, кадети - 7,4%, меншовики - 5,4%, інші - 13,2 відсотка.
Донбас відчув і «білий», і «червоний» терор: «Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевих жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували». Г. Курамія робить висновок, що після Жовтневого перевороту в Петрограді територія регіону потрапила під «перехресний вогонь» з Новочеркаська і Києва. «Київ став центром руху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ набув для Донбасу ролі контрреволюції чи російської Вандеї».
На сторінках книги Г. Куромія послідовно досліджує ставлення радянської влади до проблеми українського Донбасу, особливо Великого терору: «Етнічні українці теж не були захищені від політичних репресій. На шахтах Донбасу робітників заарештовували за читання української націоналістичної літератури (Винниченка, Куліша) і за портрет Скрипника …В Кадіївці кілька чоловік репресовано за протест проти ведення зборів російською мовою і за начебто сказану фразу: «Україна в ярмі».
Підтверджує свої думки автор статистикою жахливих репресій місцевого населення. Так, лише за півроку, з липня 1937 до кінця 1938 року, на Донбасі було розстріляно щонайменше 15 тисяч чоловік, на цей край «припадає майже одна третина всіх страчених в Україні».
Упродовж довгого часу влада або надовго забувала про існування Донбасу, або вороже ставилася до нього, тому що вбачала в ньому ненадійні антидержавні елементи. Це в свою чергу сприяло «масовому терору», який здається ніколи не закінчувався у регіоні. Спочатку відносно утікачів-селян, потім «терору» над робітниками в умовах важкої праці шахтаря і металурга. Пізніше всіх «підозрілих» для держави людей, так було і в добу Російської імперії і Радянського Союзу, особливо за роки правління Сталіна. Існують переконливі докази, що регіон входив до числа найбільш постраждалих від кривавих сталінських репресій та голодомору: «умисний геноцид, особливо українців, був політичною метою голодомору… Багато свідчень доводять: українці вважали, що їх карають голодом, який створила Москва і який, на їхню думку, не зачепив Росію. В рапорті німецького консульства у Києві за січень 1934 р. зазначено, що українці вірять у розповсюдження голоду радянською владою, щоб поставити українців на коліна».
Етнічна напруга існувала і в містах, і в селах: «Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в Росії. В Красному Лучі… були випадки бійок українських шахтарів з російськими». Історик робить недвозначний висновок: «Голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії».
«Свобода та терор» дає нам змогу інакше подивитись на Донбас, зрозуміти, що більшість сьогочасних проблем регіону мають витоки із майже столітньої історії. Адже автор прямо звертає увагу на проблематику пошуку ідентичності й регіональної особливості місцевих жителів, що дозволяє краще зрозуміти прагнення населення Донбасу. Прагнення, яке має історичне коріння, до «свободи від», а не «свободи для». Край завжди був «виходом», альтернативою політичному конформізму або політичним протестам.
Так, під свободою автор розуміє, що Донбас завжди був прихистком найнебезпечніших для влади соціальних груп. Сюди спочатку втікали від шляхетського польського та царського російського гніту українські й російські селяни, а потім населення Донбасу масово ставало «ворогами радянського народу», «куркулями» та «буржуями». Крім того, на шахтах Донбасу працювали і справжні злочинці, які замість засудження вибирали каторжну роботу. Гіроакі Куромія прямо наголошує, що самі умови розвитку вугільної промисловості в Дикому степу визначили специфіку регіону.
Природа степу, нестерпні умови праці та жахливий побут, й, одночасно, певна лояльність шахт до прийому на роботу усіх, незалежно від їхнього минулого, у тому числі й злочинців, вибудовували ментальність Донбасу. До всього додавалася сама специфіка шахтарської праці. Г. Куромія наводить спогади іноземних інженерів, які розповідають про сирість та злиденність донбаського життя, постійними проявами якого були бійки та пияцтво, безкінечні виробничі травми та висока смертність серед шахтарів, які породили навіть певне легковажне ставлення до цінності життя. Описується ворожість до інтелігенції, навіть до лікарів. І постійні чвари на національному ґрунті, як наслідок - постійні погроми, щоправда дуже часто єврейські.
Автор висловлює цікаву думку про те, що загалом у всі часи Донбас не цікавили політичні прагнення Москви та Києва. «І хоча в шахтарів Донбасу були вияви певного патріотизму, в революції вони проявили очевидну необізнаність чи байдужість до національної політики. Інтереси людей Донбасу полягали в захисті їхньої свободи та території, що її гарантувала. Їх не цікавила ані “класова” ідеологія (представлена більшовиками в російських столицях), ані “нація” (представлена українськими націоналістами в Києві). Очевидний брак політичних поглядів у жителів Донбасу спантеличував та дратував і більшовиків, і націоналістів».
Гіроакі Куромії так окреслює головну думку книги: «І в географічному, і в символічному розумінні Донбас - окрема спільнота, така сама, як нація, місто чи село. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу. Подібно до інших спільнот, степ з усією своєю сув’яззю свободи і терору був уявною спільнотою. І подібно до інших спільнот, ця спільнота також обростала міфами. Особливість Донбасу полягає в тому, що, хоч як по-різному сприймали його різні прошарки людності, він зберігав традиційну славу краю свободи і терору...».
Наталія РАДЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України УжНУ
Події на Сході України зачіпають усе наше суспільство. Образа на тих, що ще вчора були друзями та партнерами, а сьогодні взяли зброю до рук на підтримку терористичних ЛНР та ДНР, усе частіше звучить з екранів телевізорів, моніторів та сторінок газет. Свого часу за проголошення Україною незалежності у Донецькій області проголосувало 83,9 відсотка, у Луганській - 83,86 відсотки учасників референдуму. А потім, за відсутності чіткої національної політики, Донбас повністю підпав під вплив російської пропаганди, котра через російськомовну пресу, російське кіно, особливо телебачення, постійно і все агресивніше поширювала антиукраїнські настрої. Цьому сприяли місцеві можновладці, які отримали свої статки завдяки тісним зв’язкам з Росією. (Екзиль, ч. 1, 2015)
В останній час з огляду на те, що Донбас історично є українським і водночас значною мірою довго залежав від Росії, його все частіше стали називати «проблемною дитиною Києва і Москви». Взагалі цей вислів належить відомому американському історику японського походження Гіроакі Куромії, автору однієї з найнезвичніших історичних праць про Донбас «Свобода і терор у Донбасі. Українсько-російське прикордоння, 1870-1990-ті роки» (К.: Основи, 2002. - 512 с.)
Гіроакі Куромія охарактеризував історію Донбасу дуже нетрадиційно, але водночас дуже влучно: «Впродовж усієї своєї історії Донбас був утіленням свободи, і саме ця свобода, нездоланна і вічна, визначала вкрай брутальну й жорстоку політичну історію Донбасу». Незвична постановка проблеми, тези та непередбачувані висновки Гіроакі Куромія роблять його монографію дуже цікавою. Особливо актуальною його праця є сьогодні, адже саме на території Донбасу розгорнулися події україно-російської війни, і можливо сьогодні слід поглянути на проблему незацікавленим поглядом неупередженого історика.
Перш ніж перейти до аналізу монографії, ми поговоримо власне про самого автора. Гіроакі Куромія американський історик японського походження, професор історії історичного відділення Індіанського університету у м. Блумінгтоні США, який спеціалізується на історії Радянського Союзу, зокрема доби сталінізму, комуністичних репресіях і часах холодної війни. Окрім того, дотично автор вивчає сучасні проблеми Росії та України. Роботу над книгою «Свобода і терор у Донбасі» Г. Куромія розпочав понад 15 років тому, коли у 1989 році вперше приїхав до України. Відтоді подорожі до Києва, Донецька, Луганська стали щорічними, за дев'ять років праці у місцевих архівах він навіть вивчив українську мову.
Книга Г. Куромія складається з 8 розділів, які сформовані в хронологічно-історичному порядку, зокрема це «Життя в Дикому полі», «Політичний розвиток до 1914 року», «Війна, революція та громадянська війна», «Нова економічна політика», «Голодомор», «Великий терор», «Війна» та «Повоєнні роки».
Замовити паперовий примірник
І протягом усього цього значного історичного періоду Донбас, у тексті Гіроакі Куромія, постає «антистоличною козацькою землею», що завжди буде створювати проблеми для будь-якої столиці-центру. Для Куромія Донбас, який втілює такі риси Дикого поля, як волелюбність, жорстокість, схильність до терору та войовничість, це - Дикий Захід Америки. Автор частенько порівнює українське Дике поле Донбасу з американським Диким Заходом: «У збройному повстанні у грудні 1905 року в Горлівці, багато повстанців викрикували: “Царь - сволоч!” …Повстання виникло з суперечки між робітниками і підприємцями в цьому селищі, переросло у збройний конфлікт із владою, в якому взяли участь кілька тисяч залізничників, шахтарів, заводських робітників та інших людей з усього Донбасу. В одній із найбільших і найкривавіших сутичок в імперії 1905 р. кількасот козаків розгромили кілька тисяч озброєних робітників».
І як свого часу на Дикому Заході, так і на Донбасі Гіроакі Куромія бачить проблему міжнаціональних стосунків. Висновок автора - існування постійної напруги між росіянами та українцями Донбасу: «В сільській місцевості вони жили дуже схожим життям, проте села були або російськими, або українськими і майже не змішувались одне з одним. Деякі особливості життя, як, наприклад, російський звичай будувати огорожі навколо будинків, українцям не подобався. Здається в містах і робітничих селищах стосунки були ще напруженішими. Росіяни і українці мали одні для одних образливі назви (хохли - жмут волосся на поголеній голові козака - для українців; кацапи - звична образлива назва, що означає “цап”, грачі, кугути - для росіян тощо). Російські шахтарі “постійно ворогували” з місцевими українцями. ...Робітники крали речі у селян просто, “щоб допекти ненависному хохлу”. За словами колишнього більшовицького активіста, в Донбасі їхня ворожнеча “систематично виливалася в найдикіші форми різанини”».
У дореволюційному Луганську існувала постійна ворожнеча між його трьома районами - самим містом, де жили російські робітники, лівобережним селом Кам’яний Брід і правобережною Гусинівкою, де жили (українські) ремісники. Вони так ненавиділи одні одних, що було небезпечно перетинати кордон іншого району. Здається, місцеві українці в багатьох випадках брали гору: … якщо українець у Луганську був вихідного дня у доброму гуморі, він ішов у район робітничого класу «бити кацапів».
Книга містить історичний опис та аналіз життя українців Донбасу, їх взаємостосунки з іншими націями, окрім росіян, описує політичний світогляд місцевих мешканців та вплив на нього жорстоких репресій. Так дослідник відзначає проблеми пошуку ідентичності серед населення, які яскраво ілюструють результати виборів до Всеросійських установчих зборів у Донецько-Криворізькому басейні в листопаді 1917 р.: більшовики - 32 відсотки, українські національні групи - 23%, російські есери - 18,7%, кадети - 7,4%, меншовики - 5,4%, інші - 13,2 відсотка.
Донбас відчув і «білий», і «червоний» терор: «Червоні грабували козацькі станиці, хапали місцевих жителів, відправляли їх до Луганська і там убивали. Їм відрізали вуха й носи, виколювали очі, розчленовували». Г. Курамія робить висновок, що після Жовтневого перевороту в Петрограді територія регіону потрапила під «перехресний вогонь» з Новочеркаська і Києва. «Київ став центром руху за незалежність України, який представляла Центральна Рада, а Новочеркаськ набув для Донбасу ролі контрреволюції чи російської Вандеї».
На сторінках книги Г. Куромія послідовно досліджує ставлення радянської влади до проблеми українського Донбасу, особливо Великого терору: «Етнічні українці теж не були захищені від політичних репресій. На шахтах Донбасу робітників заарештовували за читання української націоналістичної літератури (Винниченка, Куліша) і за портрет Скрипника …В Кадіївці кілька чоловік репресовано за протест проти ведення зборів російською мовою і за начебто сказану фразу: «Україна в ярмі».
Підтверджує свої думки автор статистикою жахливих репресій місцевого населення. Так, лише за півроку, з липня 1937 до кінця 1938 року, на Донбасі було розстріляно щонайменше 15 тисяч чоловік, на цей край «припадає майже одна третина всіх страчених в Україні».
Упродовж довгого часу влада або надовго забувала про існування Донбасу, або вороже ставилася до нього, тому що вбачала в ньому ненадійні антидержавні елементи. Це в свою чергу сприяло «масовому терору», який здається ніколи не закінчувався у регіоні. Спочатку відносно утікачів-селян, потім «терору» над робітниками в умовах важкої праці шахтаря і металурга. Пізніше всіх «підозрілих» для держави людей, так було і в добу Російської імперії і Радянського Союзу, особливо за роки правління Сталіна. Існують переконливі докази, що регіон входив до числа найбільш постраждалих від кривавих сталінських репресій та голодомору: «умисний геноцид, особливо українців, був політичною метою голодомору… Багато свідчень доводять: українці вважали, що їх карають голодом, який створила Москва і який, на їхню думку, не зачепив Росію. В рапорті німецького консульства у Києві за січень 1934 р. зазначено, що українці вірять у розповсюдження голоду радянською владою, щоб поставити українців на коліна».
Етнічна напруга існувала і в містах, і в селах: «Росіяни вимагали, щоб українці говорили російською, і чули у відповідь, що вони в Україні, а не в Росії. В Красному Лучі… були випадки бійок українських шахтарів з російськими». Історик робить недвозначний висновок: «Голодомор покінчив з українізацією і привів Україну під пряме керівництво Росії».
«Свобода та терор» дає нам змогу інакше подивитись на Донбас, зрозуміти, що більшість сьогочасних проблем регіону мають витоки із майже столітньої історії. Адже автор прямо звертає увагу на проблематику пошуку ідентичності й регіональної особливості місцевих жителів, що дозволяє краще зрозуміти прагнення населення Донбасу. Прагнення, яке має історичне коріння, до «свободи від», а не «свободи для». Край завжди був «виходом», альтернативою політичному конформізму або політичним протестам.
Так, під свободою автор розуміє, що Донбас завжди був прихистком найнебезпечніших для влади соціальних груп. Сюди спочатку втікали від шляхетського польського та царського російського гніту українські й російські селяни, а потім населення Донбасу масово ставало «ворогами радянського народу», «куркулями» та «буржуями». Крім того, на шахтах Донбасу працювали і справжні злочинці, які замість засудження вибирали каторжну роботу. Гіроакі Куромія прямо наголошує, що самі умови розвитку вугільної промисловості в Дикому степу визначили специфіку регіону.
Природа степу, нестерпні умови праці та жахливий побут, й, одночасно, певна лояльність шахт до прийому на роботу усіх, незалежно від їхнього минулого, у тому числі й злочинців, вибудовували ментальність Донбасу. До всього додавалася сама специфіка шахтарської праці. Г. Куромія наводить спогади іноземних інженерів, які розповідають про сирість та злиденність донбаського життя, постійними проявами якого були бійки та пияцтво, безкінечні виробничі травми та висока смертність серед шахтарів, які породили навіть певне легковажне ставлення до цінності життя. Описується ворожість до інтелігенції, навіть до лікарів. І постійні чвари на національному ґрунті, як наслідок - постійні погроми, щоправда дуже часто єврейські.
Автор висловлює цікаву думку про те, що загалом у всі часи Донбас не цікавили політичні прагнення Москви та Києва. «І хоча в шахтарів Донбасу були вияви певного патріотизму, в революції вони проявили очевидну необізнаність чи байдужість до національної політики. Інтереси людей Донбасу полягали в захисті їхньої свободи та території, що її гарантувала. Їх не цікавила ані “класова” ідеологія (представлена більшовиками в російських столицях), ані “нація” (представлена українськими націоналістами в Києві). Очевидний брак політичних поглядів у жителів Донбасу спантеличував та дратував і більшовиків, і націоналістів».
Гіроакі Куромії так окреслює головну думку книги: «І в географічному, і в символічному розумінні Донбас - окрема спільнота, така сама, як нація, місто чи село. Це простір, прикордоння, де внутрішнє прагнення свободи, дика експлуатація і щоденне насильство змагалися між собою за владу. Подібно до інших спільнот, степ з усією своєю сув’яззю свободи і терору був уявною спільнотою. І подібно до інших спільнот, ця спільнота також обростала міфами. Особливість Донбасу полягає в тому, що, хоч як по-різному сприймали його різні прошарки людності, він зберігав традиційну славу краю свободи і терору...».
Наталія РАДЧЕНКО, кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України УжНУ