Цісарське військо
Уже понад двадцять років немає на світі мого батька, та події сторічної давності змушують мене уявити його вісімнадцятирічним хлопцем, домоткана одежа якого вже пахла боснійською та трансільванською хвоєю. Міцно збудований молодий марамороський бутиняш на початку Першої світової мав роковати до війська. В 1914 р. Широкий Луг нараховував десь півтора тисячі населення й сільському бохтеру доводилося бубнувати ту сумну новину в центрі села, де височіла турня кількадесят літ тому новопосвяченої церкви. (Екзиль, ч. 2, 2015)
Катуни перед військовим оглядом у Мараморош-Сігеті мали відкінчити обов’язкову сповідь у місцевого греко-католицького священика Антонія Ізая. Десь під час Першої світової отця Антонія єпископ перевів у передгірну Богаревицю в Березькому комітаті з медвежого Сейлешлонко. Мій університетський викладач і літературний критик Юрій Балега походив з Богаревиці, отця Ізая пам’ятав з розповідей старших як народника. Батько, як і більшість односельців, був вихований у релігійному дусі, так і не скінчивши церковно-приходської школи, бо дід посварився з дяком на межі, питався попа, як він може рушати Божу заповідь «Не вбий». Піп противника дозволяв убивати. З тим розрішенням батько поїхав до Сигота, звідти як молодий вояк - на фронт.
У часи мого дитинства жили учасники Першої світової війни, довгими зимовими вечорами вони розповідали всілякі фронтові історії. Ретельний спис «фронтгорцошів» з Новоселиці уклав о. Стефан Бендас.
Про Широкий Луг Бендас не писав нічого, бо в післявоєнний час був лише дочасним адміністратором Широкого Лугу. Піонерам і комсомольцям такі спогади не можна було фіксувати, лише твердо вірити в світле комуністичне майбутнє, означення якого батько вимовляв як «команизма».
Десь у якійсь запорошеній паперовій скриньці зберігалися пожовклі фронтові картки, на одній з них австріяки маскуються травою. Картки з часом погубилися-розпорошилися в перебудовах дахівки на хаті, і вже сам пригадую їх тільки з пам’яті, як і самі батькові розповіді про ті часи.
Звісно, що я вникав у театр військових дій і склад командування того реґіменту, де він служив і бездоганно опанував німецьку й румунську мови, а військові команди пригадував у дев’яносто років (я мав тридцять). Але він називав міста з російського полону, як я чомусь запам’ятав, наприклад, Овруч. І коли в Києві проїжджав вулицею Овруцька то теж приходив мені на гадку батько. Говорив і про черкесів, і коли, гортаючи «Народни календар» з Руського Керестура, я натрапив на текстівку «чуваю їх черкеси», то також згадав свого полоненого тата (няня). Як військовополений австрійського війська будував Дарницький залізничний міст (чи ремонтував). І коли до нас ще студентом приїжджав киянин Михайло Юнґер, батько був притомний, то Михайло Бейлович чув ті розповіді й радив мені то все занотовувати. Юнґера я не послухався й зараз жалію. Михайло вів щоденники й щось записував. Я записував про зустрічі з літературною богемою. Але ті записи спіткала нещаслива доля. Донощика я вже через Мережу побачив як викладача університету в румунському місті Клуж-Напока, де є україністика…
До мілітаристики я був неприхильний як і більшість поетів мого покоління. Андрухович писав прозу на бланках «Боевых листков», Ципердюк і Андрусяк позастуджували в радянському війську ноги…
Перша світова принесла на Підкарпаття багато сирітства і вдівства. Героїня твору Івана Ольбрахта Анця Буркало шукала по чеських урядах пенсію за загиблим сином. Численна дідова сім’я батька давно поховала й не виділила йому ніякого ґрунту. Одружився він по війні на дівчині з дяківського роду, що отримала в посаг ниву, на якій побудувався й дожив з другою родиною.
Замовити паперовий примірник
Я б цього не писав, коли б не наштовхнули на думку закинуті в Мережу світлини, зроблені в Сараєво, й не відбувався в нашій Україні більш як піврічний травматичний пресинг революційних і не революційних подій.
Допоки я з карпатської глибинки добувся до Києва й побачив страшний лютневий Майдан. Усе горіло, диміло, перекритий метрополітен, малолюдні центральні вулиці, попередження про небезпеку вуличних обстрілів. А це був розстріл Майдану, Небесна сотня…
Треба було прожити молодість, зрілі роки в якійсь стагнації, щоб зрештою побачити малесеньку крихітку того, чого спробував колись мій двадцятилітній батько. Під час Другої світової війни він, як громадянин Угорського королівства, був вивезений в Німеччину десь у моєму теперішньому віці. Уже його не було живого, коли Угорська республіка спромоглася виплачувати якусь грошову компенсацію «гастарбайтерам». Якась сума належала мамі, і я кинувся в ту документальну бюрократію. Спершу треба було зробити копію метрикального запису. Метричні записи в рамках Австро-Угорщини велися греко-католицькими священиками або ж реєструвалися в нотарському уряді. Один з десяти районів Марамороського комітату звався «Тороцвізіяраш», батько попереджував, що його метрику треба шукати в нотарській управі села Ганичі, до якого належало й село Підплеша, звідки походила моя баба Марія Федурцьо. Чомусь батька зареєстрували в Підплеші, очевидно, за бажанням матері. У Тячівському рагсі ці нюанси знали й запис знайшли без проблем. Він був угорськомовний, батько ж народився в рік тисячоліття здобуття угорцями батьківщини, й писало в книзі: Migyanka Miklos.
...Коли його на схилі віку досягали якісь болячки, то докоряв собі в тім, що може когось і вбив, бо то война. Ще на селянський розум говорив, що світ, як колесо, крутиться, міняється.
Світ міняється стрімко. Але чомусь повертаються обстріли, гримлять канонади, якщо не в театрі подій Першої світової, то Другої - точно. Війна несе мерців, калік, вдів і сиріт. Терзає наймирнішу, найшовковішу, всеплодющу землю на планеті.
Приходить уві сні молодий катуна в австрійській уніформі. Десь на протилежному кінці країни тримають у руках зброю вояки в українській уніформі, твої вчорашні школярі… Не за цісаря, не за імператора, а за наш життєвий простір під сонцем, колір якого на прапорі й гербі Вітчизни…
Петро МІДЯНКА, письменник, с. Широкий Луг
Катуни перед військовим оглядом у Мараморош-Сігеті мали відкінчити обов’язкову сповідь у місцевого греко-католицького священика Антонія Ізая. Десь під час Першої світової отця Антонія єпископ перевів у передгірну Богаревицю в Березькому комітаті з медвежого Сейлешлонко. Мій університетський викладач і літературний критик Юрій Балега походив з Богаревиці, отця Ізая пам’ятав з розповідей старших як народника. Батько, як і більшість односельців, був вихований у релігійному дусі, так і не скінчивши церковно-приходської школи, бо дід посварився з дяком на межі, питався попа, як він може рушати Божу заповідь «Не вбий». Піп противника дозволяв убивати. З тим розрішенням батько поїхав до Сигота, звідти як молодий вояк - на фронт.
У часи мого дитинства жили учасники Першої світової війни, довгими зимовими вечорами вони розповідали всілякі фронтові історії. Ретельний спис «фронтгорцошів» з Новоселиці уклав о. Стефан Бендас.
Про Широкий Луг Бендас не писав нічого, бо в післявоєнний час був лише дочасним адміністратором Широкого Лугу. Піонерам і комсомольцям такі спогади не можна було фіксувати, лише твердо вірити в світле комуністичне майбутнє, означення якого батько вимовляв як «команизма».
Десь у якійсь запорошеній паперовій скриньці зберігалися пожовклі фронтові картки, на одній з них австріяки маскуються травою. Картки з часом погубилися-розпорошилися в перебудовах дахівки на хаті, і вже сам пригадую їх тільки з пам’яті, як і самі батькові розповіді про ті часи.
Звісно, що я вникав у театр військових дій і склад командування того реґіменту, де він служив і бездоганно опанував німецьку й румунську мови, а військові команди пригадував у дев’яносто років (я мав тридцять). Але він називав міста з російського полону, як я чомусь запам’ятав, наприклад, Овруч. І коли в Києві проїжджав вулицею Овруцька то теж приходив мені на гадку батько. Говорив і про черкесів, і коли, гортаючи «Народни календар» з Руського Керестура, я натрапив на текстівку «чуваю їх черкеси», то також згадав свого полоненого тата (няня). Як військовополений австрійського війська будував Дарницький залізничний міст (чи ремонтував). І коли до нас ще студентом приїжджав киянин Михайло Юнґер, батько був притомний, то Михайло Бейлович чув ті розповіді й радив мені то все занотовувати. Юнґера я не послухався й зараз жалію. Михайло вів щоденники й щось записував. Я записував про зустрічі з літературною богемою. Але ті записи спіткала нещаслива доля. Донощика я вже через Мережу побачив як викладача університету в румунському місті Клуж-Напока, де є україністика…
До мілітаристики я був неприхильний як і більшість поетів мого покоління. Андрухович писав прозу на бланках «Боевых листков», Ципердюк і Андрусяк позастуджували в радянському війську ноги…
Перша світова принесла на Підкарпаття багато сирітства і вдівства. Героїня твору Івана Ольбрахта Анця Буркало шукала по чеських урядах пенсію за загиблим сином. Численна дідова сім’я батька давно поховала й не виділила йому ніякого ґрунту. Одружився він по війні на дівчині з дяківського роду, що отримала в посаг ниву, на якій побудувався й дожив з другою родиною.
Замовити паперовий примірник
Я б цього не писав, коли б не наштовхнули на думку закинуті в Мережу світлини, зроблені в Сараєво, й не відбувався в нашій Україні більш як піврічний травматичний пресинг революційних і не революційних подій.
Допоки я з карпатської глибинки добувся до Києва й побачив страшний лютневий Майдан. Усе горіло, диміло, перекритий метрополітен, малолюдні центральні вулиці, попередження про небезпеку вуличних обстрілів. А це був розстріл Майдану, Небесна сотня…
Треба було прожити молодість, зрілі роки в якійсь стагнації, щоб зрештою побачити малесеньку крихітку того, чого спробував колись мій двадцятилітній батько. Під час Другої світової війни він, як громадянин Угорського королівства, був вивезений в Німеччину десь у моєму теперішньому віці. Уже його не було живого, коли Угорська республіка спромоглася виплачувати якусь грошову компенсацію «гастарбайтерам». Якась сума належала мамі, і я кинувся в ту документальну бюрократію. Спершу треба було зробити копію метрикального запису. Метричні записи в рамках Австро-Угорщини велися греко-католицькими священиками або ж реєструвалися в нотарському уряді. Один з десяти районів Марамороського комітату звався «Тороцвізіяраш», батько попереджував, що його метрику треба шукати в нотарській управі села Ганичі, до якого належало й село Підплеша, звідки походила моя баба Марія Федурцьо. Чомусь батька зареєстрували в Підплеші, очевидно, за бажанням матері. У Тячівському рагсі ці нюанси знали й запис знайшли без проблем. Він був угорськомовний, батько ж народився в рік тисячоліття здобуття угорцями батьківщини, й писало в книзі: Migyanka Miklos.
...Коли його на схилі віку досягали якісь болячки, то докоряв собі в тім, що може когось і вбив, бо то война. Ще на селянський розум говорив, що світ, як колесо, крутиться, міняється.
Світ міняється стрімко. Але чомусь повертаються обстріли, гримлять канонади, якщо не в театрі подій Першої світової, то Другої - точно. Війна несе мерців, калік, вдів і сиріт. Терзає наймирнішу, найшовковішу, всеплодющу землю на планеті.
Приходить уві сні молодий катуна в австрійській уніформі. Десь на протилежному кінці країни тримають у руках зброю вояки в українській уніформі, твої вчорашні школярі… Не за цісаря, не за імператора, а за наш життєвий простір під сонцем, колір якого на прапорі й гербі Вітчизни…
Петро МІДЯНКА, письменник, с. Широкий Луг