Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: ТЯЖКО ЖИТИ КАСАНДРОЮ
СВІТЛО В КІНЦІ МАЙДАНУ
Усе доросле життя до сьомого поту скромно працюю в державному секторі за пересічним фахом - істориком. Непомітний для людства відлік мого загального трудового стажу розпочався у сімнадцять років на другій лавці середнього ряду студентської аудиторії під номером 503 провінційного університету. Із тої пори я лише вряди-годи гарував не за основним місцем зберігання трудової книжки ― в армії, молодіжних структурах, медіа… При тому легально. Є виписки і квитанції.
Не полінувався днями погортати вже почасти пожовтілу підшивку своїх публікацій за останнє двадцятиліття. Про що думалося на гострому стикові некуртуазних епох, населених хамелеонами - тоталітарної, авторитарної, демократичної? Погортав і… Ні, не зомлів, стік холодним потом. Про що говорив, наче сікачем гичку відрізав, у головному все збувалося. У 1990 році наврочив повільне і болісне згасання Народного руху, а в 2005-му ― принизливе парламентське фіаско об’єднаних соціал-демократів. У 1994 році на перших й останніх прямих виборах закарпатського губернатора (голови обласної ради) вірив у фарт Сергія Устича. І він переміг. У 1999-му не мав сумніву в президентському римейку Леоніда Кучми…
Далі ще гірше. Ось зненацька заскочив мою не вельми сентиментальну душу нещасливий 2006 рік. Вразив і покраяв її, розірвав на шматки не людоїдськими пастками - холодом, війною, геноцидом, не якимось свіжо припасованими версіями всесвітнього потопу, а споконвіку цинічними гріхопадіннями непорочно зачатих мужів на рівній (хоч покоти яйцем івано-франківським) дорозі.
О, як невимовно шкода капітана запасу Віктора Ющенка! Це той, хто за два роки не зумів освоїти президентського ремесла. На щастя, сердешний, має хоч відповідний запис у трудовій книжці, право на пенсію та зватися довічно великими буквами ― Президентом України. Не судилося йому дослужитися до майора, тим паче - полковника. Натомість цілком комфортно відчув себе він у мундирі рядового камікадзе.
На лоні чарівної природи ужгородських околиць у прогностичній прострації за квітень багатостраждального 2006-го я пригадав солідній компанії магію цифри 239. І вона вигулькнула на табло голосувань у Верховній Раді за три місяці - у липні. На разі це вже була не депутатська група “За суверенну Радянську Україну” зразка 1990-го, а, небавом з’ясувалося, коаліція антикризова. Її спритно доклепав знайомий у дошку трухляву, сильно постарілий Олександр Мороз, совість, честь і розум епохи Леоніда III. Зрештою, усіх трьох Леонідів. У Брежнєва, Кравчука і Кучми не тільки спільне вкраїнське коріння.
Каюсь перед ареопагом Леонідів-Вікторів-Ренатів. У грудні многогрішного 2006 року я всього-на-всього двома куценькими абзацами підмітив надлюдське навантаження на червоне серденько білосніжного БЮТ. Донедавна це ― надійний президентський бронежилет у парламенті, де тимчасово хазяйнують круті хлопці з Донецька. Не встиг я сипнути на паркетну долівку якусь крихту сумніву, як у ще новорічно-різдвяному січні 2007-го “бійці Жанни д’Арк” за два сеанси (голосування, а не голодування) вилікували президента від постуніверсального синдрому. Щоправда, після того він опинився у коматозному стані “кривенької качечки”.
І символічно, і трагічно, що на щорічних зібраннях світових лідерів у Давосі помаранчевого президента радо замінив синьо-білий прем’єр. Хоч обидва Віктори за дивним збігом опинилися в один час в одній країні. У Швейцарії Ющенко лікувався, у госпіталі кантону Женева виводив залишки діоксану. Янукович пашів рум’янцем на гірськолижному курорті Давос, занурився у тестування французьких вин півстолітньої витримки і, користуючись нагодою, − у стратегеми щодо національних інтересів демократично зрілої України. Поки журавель витає в небі, синиця землею править, дозвіл на посадку видає. Потім ліцензуватиме і польоти, і відстріли.
Важко жити Касандрою. Але хіба я скаржуся? Це мій професійний хліб. Це, зрештою, реалізована мрія середньошкільного віку. Радий би щось змінити. Та хто поверне мене у п’ятий клас неамбіційної сільської десятирічки, аби я передумав ставати знавцем минулого?
Тоді на уроках стародавньої історії моїх однокласників не раз причащали і дерев’яною, і пластмасовою лінійками на 20, 30 і 40 см. Різкий біль слугував підґрунтям для пророчих візій. Проте на них, подібно до віщувань міфічної діви з Трої, теж ніхто не зважав, поки не знаходився якийсь незручний привід запізнатися з кіньми троянської породи. Досі ця теслярська халтура на злобу дня досягає шаленого успіху.
Мій перший учитель історії любив приходити в школу в синіх відзнаках лейтенанта запасу КДБ, позаяк проводив ще й допризовну підготовку. Аби підтримувати мертву тишу й залізну дисципліну, а водночас трішки постимулювати палку любов до історичних знань, він частенько давав причастя ребром лінійки по простягнутих пальцях витягнутої руки долонею вниз. По ламких дитячих кістках бив не зі злості, не дуже травматично, з цілком гуманних міркувань. І безпристрасно, і без насолоди, але з почуттям відповідальності перед прийдешнім. Йому гадалося таким спартанським гартом скоріше вивести розпещених нащадків “залізом і кров’ю” упокорених західних українців із клятої пітьми неуцтва.
Із 36 учнів класу, набраного в трьох селах галицько-волинського прикордоння, хтось дивом і справді необачно натрапив на нитку Аріадни. Виблукав із темряви і, здається, зматеріалізував намір чвертьстолітньої давності.
У мене зародилася мрія трудитись ученим-істориком не від страху перед лінійкою, хоча з товаришами по-дитячому радів, що в сільмагу їх продають із дерева і пластмаси, а не болючіші - металеві - з тоншими ребрами.
Я став істориком, аби правду писати чорним по-білому. І принаймні, нехай у Канаді, але щоб з’являлися томи “Літопису УПА”. Два з них недавно наробили переполоху на Тернопільщині. Наразі ця повоєнна правда тільки на півдорозі до рідного краю. А це правда (радше, окремі її пазли) про мене, про моїх рідних, про мій народ.
Я вибрав ще не найгірше. Я ж не вивчився на кар’єрного бухгалтера, водія чи механізатора! Наче славетний піонер-герой, свідомо позбавив себе пролетарсько-колгоспного права пхатись у президенти, прем’єри, спікери, міністри, ректори... Своїм маленьким шкільним подвигом, можливо, я врятував усю неозору Україну від Тиси до Дону, хоч поки що цього не відображено в піснях і барельєфах.
Та хіба йдеться про подвиг? Це ж не за сім хвилин заплітати косу вранці після... Решту теперішніх вождів виявилися ще більшими слабаками. І шукає бідна Вітчизна від них порятунку, унормовуючи колись величаві прізвища як прозивні, писані маленькими літерами. До пристанища сміху веде знайомий путівець, у міру ковзкий.
Тепло згадую незабутнього вождя часу мого раннього, а від того безхмарного дитинства. Із пекінського небосхилу Мао Цзе-дун безжально, але без глуму, по-доброму відпускав соратників спокутувати ідеологічні гріхи нужденною працею за спеціальністю. Тому державний муж Ден Сяо-пін у поважних літах довгі роки взірцево крутив гайки у Богом забутому китайському колгоспі, позаяк завбачливо у молодості вивчився на механіка.
У найвищій точці піднесення авторитарної вседозволеності я не воднораз щиросердно переконував близьких колег із нині упослідженої виборцями партії: “Хлопці, не забувайте, що вам іще доведеться шукати роботу за своєю першою кваліфікацією”.
Не вірили. До сих пір не знаю чому. Чи то електрогазозварювання занадто шкідливе для здоров’я, чи, може, на промтоварно-продуктових складах затхле повітря, або ж завод, Союз і КРПС розпалися, у школі годин катма?..
Неждано кормчий спочив у мавзолеї безвилазно. Нема кому заможних чиновників спускати з пагорбів державної влади “у народ”. Вони могли б іще принести стільки суспільної користі, не забруднюючи чужих “чесних рук”. Вони б завзято трудилися чорноробами або за спеціальністю в рідному козацькому селі чи в улюбленому металургійно-шахтарському містечку по той чи по інший берег Дніпра на вибір. І з такою ж зарплатнею. І з таким же пафосом невсипущої любові до ближнього. І з такими ж непідробними стражданнями від роздумів про світле майбуття вільної від них країни.
А ви питали не про це світло в кінці?..