Роман ОФІЦИНСЬКИЙ: Коли народивсь УЖГОРОДСЬКИЙ УНІВЕРСИТЕТ

[ekzyl]

КОЛИ НАРОДИВСЯ УЖГОРОДСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ?


Майже півтора року тому в ужгородські газеті «Післямо­ва» я висловився за відновлення справжньої дати на­родження Ужгородського національного університету, кот­ру помилково пов’язують із 18 жовтня 1945 р. [1] Статтю в уні­верситеті аж зачитали, тому один зацікавлений декан до­датково на копіювальному апараті розтиражував її в до­стат­ній кількості. Важко пригадати, коли ще таку популярність мала якась праця історика зі штатного розпису УжНУ. Безумовно, не від щирого серця її безкоштовно спропаґували, та не про це сьогодні.

Чи була зворотня реакція? Абсолютно неадекватна. Па­нове начальники і далі тихцем співмешкають із фальсифікатом. Утім, я спробував іще раз їм підказати: якщо боязко самим глянути правді у вічі, порадьтеся з людьми компетентними [2]. Повноважна комісія здатна розставити все на свої місця. Але історична правда виявилася непотрібною, натомість гостро актуальними стали рентабельні земельні ділянки. І дні знань, підсолоджені попсою, для котрої невідомі президентські труди задля рідної мови.
Що-що, а святкувати вміємо. От і Різдво 2006 р. ми офіційно відзначали аж десять днів у національному масштабі. Слава Богу, й перший в Закарпатті університет має з чого вибирати на будь-який смак та у всі чотири пори року: 19 липня і 18 жовтня, 1 лютого і 28 травня. Було би з ким погоститись. Привід знайдеться. Навіть міфічний.

Отже, нині поведемо мову про подію для Закарпаття непересічну, проте амбівалентну, двозначну.

18 жовтня 2005 р. Ужгородський національний універси­­тет відзначив досі найбільше своє свято - 60-річчя від дня народження. Президент України Віктор Ющенко проігно­рував ювілей. З вищих керівників держави тільки голова Вер­ховної Ради Володимир Литвин заочно (у вітальній ад­ре­сі) приділив належну увагу цій визначній даті в історично­му календарі Закарпаття. До речі, вдруге поспіль, якщо зга­даємо посмертне присвоєння президенту Карпатської України Августину Волошину звання Героя України в електо­ральній парламентській заметілі 2002 р. Це так, між іншим - про політичну інтуїцію.

Важко сказати, чому президент В. Ющенко не забажав прозвучати 18 жовтня 2005 р. на святі, котре проводив йо­го довірена особа в одному з виборчих округів (2004 р.), а рів­ночасно новообраний ректор. Отже, не було ні президент­ської вітальної адреси, ні спеціального нагородного указу. Чому? Тому що 60-річчя на той момент уже промину­ло, а президентові України, можливо, якось було незруч­но вітати з тривалим запізненням - аж через три місяці. Можливо, чиновники в секретаріаті президента (економіста за фахом) проґавили, а помічники спікера-історика проя­вили рідкісну пильність.

У чому, власне, справа? Інституції, як нерідко і люди, внас­лідок дії суб’єктивного чинника сповнені маленьких мет­ричних таємниць. Часто доводиться стикатися з тим, що справжні біографічні дані якогось діяча відрізняються від офіційних - паспортних. Найбільшими містифікаторами в українській історії були комуністи, котрі до 1991 р. практич­но все наше минуле потрактували у жанрі фентезі. Тому пригода з датою народження Ужгородського національного університету - такі ж дитячі пустощі, як, приміром, хронологічні фантазії, пов’язані з заснуванням нинішньої Національної академії наук України. Її справжній фундатор - гетьман Павло Скоропадський. Натомість комуністи дату її народження (24 листопада 1918 р.) трохи уточнили (на 11 лютого 1919 р.) і десятиліттями називали себе біологічними батьками.

В обох випадках (НАНУ і УжНУ) фабула типово комуніс­тична: одні створили, інші присвоїли собі лаври. Але щодо Уж­городського національного університету мотиви трохи інак­ші. Принаймні видно три «гордієві» вузли, раз і назавж­ди розплутати які не брався жоден фахівець. Перший вузол - призабутий відгомін культу особи Микити Хрущова, першого керівника Радянської України (1938-1949) і Радянського Союзу (1953-1964). Другий - закарпатський локал-патріотизм, якому комуністи відкрили «друге дихання» (кадрові призначення) на тлі нещадних масових репресій у сусідніх західноукраїнських регіонах.

У третьому вузлі зафіксоване відлуння гучної поразки русофілів, які проявили себе у 1920-1930-х рр. У чехословацькій Підкарпатській Русі вони виграли шкільний плебісцит 1937 р., відносно комфортно пережили угорську окупа­цію, але в умовах форсованої радянізації Закарпатської Ук­раїни їх русифікаторські послуги не знадобилися. Водно­час у репресіях проти «націоналістів» і греко-католиків за­кар­патські русофіли були на чільних ролях, наприклад, про­курор Іван Андрашко, родом із с. Білки (нині Іршавський район). Інші (І. Керча, П. Сова, С. Добош) стали причет­ними до відкриття першого в краї університету, як виявилося - ук­раїнського. На тому їх історична місія завершилася в ці­ло­му - Москва проігнорувала недоречний експеримент зі змі­ною національної ідентичності в регіональному вимірі. Отже, весь радянський період Закарпаття природно розви­ва­лося в лоні української національно-культурної традиції.

У розпал жовтневих ювілейних приготувань 2005 р. рек­тор УжНУ, доктор історичних наук Микола Вегеш відверто за­сумнівався: «ЦК КПЗУ та НРЗУ 20 липня 1945 р. прийня­ли спільну постанову про утворення університету. І, мабуть, саме цей день варто би вважати датою заснування в Уж­городі університету» [1]. Проте і в його твердження закрала­ся помилка. Ковтнувши архівного пилу, кандидат історич­них наук, докторант Неля Жулканич паралельно прояснила: «Заради історичної справедливості початком заснуван­ня УжДУ слід би вважати день прийняття рішення Народною Радою і ЦК КПЗУ - 19 липня 1945 р.» [2]. Одначе й тут до­пущено погрішність.

Насправді установчий документ мав назву «Постанова Секретаріату Центрального Комітету Комуністичної Партії Закарпатської України та Народної Ради Закарпатської України з дня 19 липня 1945 р., м. Ужгород, про утворення Закарпато-Українського Університету" [3]. Йшлося про конкрет­ні організаційні заходи, покладені на повноважну комісію: чотири факультети (історичний, філологічний, біологіч­ний та медичний), приміщення (по теперішніх вулицях Підгір­ній та Августина Волошина) та їх обладнання і ремонт, набір студентів (оголошено наступного дня - 20 липня) та початок їх навчання (1 жовтня) і стипендії, викладацький склад, бібліотеку, а найголовніше - фінансування (5 млн. пен­ге з бюджету НРЗУ = 2 млн. тодішніх радянських карбованців) і надання 35 квартир для викладачів.

Підписали постанову шість посадових осіб: секретар КПЗУ і голова НРЗУ Іван Туряниця, уповноважені НРЗУ в справах освіти (Іван Керча), комунальних (Петро Сова), лісових (Микола Цуперяк), фінансових (Георгій (Юрій) Іваш­ко), охорони здоров’я (Воробйов). За розподілом службових обов’язків, зрозуміло, левова частка клопотів припала Івану Керчі (1914-1951). Ось справжні батьки-засновники, причому на ключових постах бачимо майже всіх «місцевих». У сусідніх областях, охопленим рухом опору, «корінні» тоді служили в комуністів тільки найдрібнішими виконавцями і сексотами. За незначним винятком, там керівні по­сади опинилися в руках «приїжджих радянізаторів». Але й у Закарпатті «місцеві» грали роль маріонеток, тому не див­но, що вони «народили» університет, а «приїжджі» назва­лися його рідними батьками.

20 липня 1945 р. відділ освіти Народної Ради Закарпат­сь­кої України оголосив набір студентів на зазначені чотири фа­культети із терміном навчання чотири роки (історичний та філологічний) і п’ять років (біологічний та медичний). 27 ве­ресня 1945 р. наказом уповноваженого НРЗУ в справах ос­віти Івана Керчі інспектора середніх шкіл, російського фі­ло­лога Степана Добоша (1912-1978) призначили повноваж­ним організатором державного Закарпато-Українського уні­верситету (з 28 вересня до 1 листопада 1945 р.). Його, уро­дженця села Обава на Мукачівщині, з локал-пат­ріо­тич­них міркувань досі прийнято вважати першим ректором.

Насправді першого ректора призначено наказом по народному комісаріату освіти УРСР від 5 листопада 1945 р. Ним став кандидат хімічних наук, доцент Аркадій Курішко (1902-1986), родом із Черкащини. До призначення він керував хімічною лабораторією 2-го Українського фронту, а перед війною викладав у Київському державному університеті ім. Т. Шевченка. А. Курішко приступив одночасно до виконання обов’язків ректора Закарпатського державного університету (так зауважено у відповідному документі) і завідувача кафедри органічної хімії 27 листопада 1945 р.

Перший ректор пробув на своїй посаді чотири плідних ро­ки. І мусів повсякчас показувати особистий приклад. Так, у травні 1947 р. він передплатив другу державну позику від­­будови і розвитку народного господарства СРСР на су­му 8,3 тис. крб., проректор І. Рогаль - на 7 тис. крб., решта працівників позичили державі місячний заробіток [4]. У подіб­них кампаніях університет служив регіональним взірцем.

Іншим разом професорсько-викладацький склад і студенти висунули по Ужгородському виборчому окрузі № 6 кандидатами в депутати Закарпатської обласної ради депутатів трудящих одразу п’ять осіб - очільників СРСР і УРСР Й. Сталіна, В. Молотова, Л. Кагановича, М. Хрущова і проректора УжДУ, доктора медичних наук Василя Кушка [5]. Ясна річ, вожді в Закарпатську облраду (70 депутатів) бало­тувалися не стали, тому на виборах 21 грудня 1947 р. пе­реміг єдиний претендент - проректор В. Кушко. Паралель­но мандат депутата Ужгородської міськради (108 обранців) здо­був ректор А. Курішко.

У Києві 18 жовтня 1945 р. з’явилася постанова № 1709 Р­а­­ди народних комісарів УРСР і Центрального комітету КП­(б­)­У «Про відкриття державного університету в м. Уж­го­ро­ді». Її пі­д­­пи­сали голова Ради народних комісарів УРСР Ми­ки­та Хру­щ­о­в і секретар Центрального комітету КП(б)У Де­м’ян Ко­рот­чен­­ко. Іншими словами, вже народжений універ­ситет уси­но­ви­­ли.

Мовилося про клопотання Народної Ради Закарпатської України та доручено вирішити прикладні питання в межах рес­публіканської компетенції: чотири факультети, набір студен­тів, професорсько-викладацький персонал, облад­нання на­вчальних кабінетів, лабораторій та кафедр, ком­плектація уні­верситетської бібліотеки з фондів навчаль­ної, наукової, по­лі­тичної та художньої літератури, поверненої з Німеччини (10 тис. прим.) та наданої «Укркнигокультторгом» (20 тис. прим.) й Академією наук УРСР (10 тис.).

Але університет в Ужгороді на той момент уже діяв. Спо­чатку (із 1 по 20 вересня 1945 р.) проводилися вступні іс­пити, потім працювали підготовчі курси і нарешті 1 лютого 1946 р. до занять приступили перші студенти. Примітно, у липні запланували набрати 240 осіб, у жовтні дозволили 180, а у лютому «по факту» зарахували 168.

Загалом у перші роки університет розвивався динамічно. Як звітувало його керівництво, зокрема проректор І. Ро­галь, університетська бібліотека у липні 1947 р. вже мала 130 тис. книг [6]. Цікаво, 20 тис. прим. надійшло з Держлітфон­ду, 3650 - з Ленінградського і Саратовського університе­тів. Крім того, московське і ленінградське відділення все­со­юзного об’єднання «Букінкнига» подарували художньої лі­тератури на суму 152 тис. крб.

Позаяк Микита Хрущов надалі зробив карколомну ка­р’є­ру, то у 1950-1960-х рр. утвердилося донині живуче регіо­нальне іде­ологічне кліше, де 18 жовтня 1945 р. (по суті, вто­ринна да­та) стало «світлом у кінці тунелю» у віковічній мрії «усіх про­гресивних закарпатців» про власний універси­тет.

Після жовтневого перевороту 1964 р. М. Хрущова змісти­ли з кремлівського олімпу, однак в умовах дехрущовізації питання про день народження університету ніхто не пе­ре­глянув. Але постраждала меморіальна дошка про день на­родження Ужгородського університету, що донині розмі­ще­на на стіні вхідного коридору до хімічного факультету по вулиці Підгірній, 46 в Ужгороді.

Нижню частину мармурового прямокутника, де подано ви­тяг із постанови РНК УРСР і ЦК КП(б)У від 18 жовтня 1945 р. про УжДУ, так акуратно відрізали, що й дотепер вид­но ту корекцію. Там фігурували прізвища голови Раднар­кому УРСР Микити Хрущова і секретаря ЦК КП(б)У Де­м’я­на Коротченка, котрі підписали згадану постанову. При цьо­му Д. Коротченко постраждав «за компанію». Якщо вра­хувати тодішню ментальність, не важко спрогнозувати, ко­ли б М. Хрущов протримався при владі ще більше року, то з нагоди 20-ліття заснування УжДУ назвали б його іменем. Одначе події пройшли за іншим сценарієм. Самраз об­різане піктографічне джерело гротескно засвідчує регіональ­ний прояв дехрущовізації.

Цікаво, наступникові Микити Хрущова - генеральному сек­ретарю ЦК КПРС Леоніду Брежнєву (у 1964-1982 рр.) в За­карпатті знайшли вагомішу історичну роль - старшого бра­та-визволителя і батька возз’єднання [7]. До того ж, як на­чальник політвідділу однієї з армій 4-го Українського фрон­ту, полковник Л. Брежнєв справді був у ложі гостей Пер­шого з’їзду народних комітетів Закарпатської України 26 листопада 1944 р. в Мукачеві.

Зовсім не випадково у 1979 р. доктор історичних наук Михайло Троян установив, що «у той час Л. І. Брежнєв виступив у Мукачеві в Будинку культури перед інтелігенцією міста з лекцією про Радянську Конституцію, і ми тоді впер­ше з уст Л. І. Брежнєва почули чітку і яскраву розповідь про Конституцію Країни Рад» [8]. Шкода, що в ту пору за змістовну лекцію не дали йому (Л. Брежнєву) ні почесного доктора, ні почесного професора УжДУ. Як це бачимо тепер в УжНУ: тридцять дипломів почесних докторів вручено за «один присяд» - з нагоди 60-річчя (18 жовтня 2005 р.). Зок­рема, почесним доктором УжНУ став голова Закарпатсь­кої обласної державної адміністрації О. Гаваші, котрий не мав наукового ступеня і не працював у вищій школі. Доб­ре, що хоч її закінчив…

Відразу звернемо увагу, що 18 жовтня 1945 р. юрисдик­ція УРСР ще не поширювалася на Закарпатську Україну, од­наче тоді мало хто на це зважав. Тим більше, що правовий нігілізм - друге ім’я комунізму. Отож голова Спеціально­го суду Закарпатської України Василь Русин не мав не те, що юридичної, а й вищої освіти загалом.

Підписання 29 червня 1945 р. радянсько-чехо­сло­ваць­ко­го до­говору про Закарпатську Україну відкрило шлях мо­дер­ні­за­ції в рамках класичного тоталітарного соціалізму. За­про­ва­дже­ні політичні та економічні відносини стали основ­ними чин­ни­ками відпливу населення краю. Протоколом до договору від 29 червня 1945 р. передбачався вільний ви­бір (оптація) гро­мадянства особами української та росій­сь­кої (у Словаччині), словацької та чеської (у Закарпатській Україні) національно­стей до 1 січня 1946 р. У результаті оптації близько 10 тис. меш­канців Пряшівщини стали гро­мадянами СРСР, а близько 10 тис. закарпатців узяли че­хословацьке гро­мадянство, у т. ч. ор­ганізатор університе­ту С. Добош.

22 листопада 1945 р. радянсько-чехословацький договір про Закарпатську Україну ратифікували тимчасові Націо­нальні Збори Чехословаччини, а через декілька днів, 27 лис­топада, - і Президія Верховної Ради СРСР. Тобто договір набрав чинності. Наступні кроки здійснювалися в межах правового поля Радянського Союзу. Указом Президії Верховної Ради СРСР 22 січня 1946 р. було утворено Закарпатську область із центром у м. Ужгород.

Згідно з указом Президії Верховної Ради УРСР 24 січня 1946 р., з наступного дня (25 січня) на території Закарпатсь­кої об­ласті було введено законодавство Радянської Ук­ра­їни. Са­ме тоді згадана постанова від 18 жовтня 1945 р. мо­гла б мати право на життя. Де-факто все відбулося із ви­передженням графіка. Але останню крапку ставили в ту пору не в Києві. На Ужгородський університет іще чекали офіційні хрестини.

У Москві на початку спекотного літа 1946 р. (на півдні Ук­ра­їни починався голодомор) вийшли два документи росій­сь­кою мовою. Вони названі однаково «Про відкриття Уж­го­род­сь­кого державного університету в м. Ужгороді Ук­ра­їн­сь­кої РСР». Це - постанова Ради міністрів СРСР № ­11­­38 від 28 трав­­ня (за підписом голови Ради міністрів В’я­чеслава Молото­ва) та її дубляж - наказ міністерства вищої освіти СРСР № 161 від 7 червня (за підписом міністра С. Каф­та­но­ва). Уж­го­родський державний університет дозволили від­крити, як в оригіналі зазначено, у 1946 р. Його зразу ж від­несли до першої категорії вищих навчальних закладів Ра­дянського Союзу і підпорядкували союзному міністерству вищої освіти.

Як бачимо, в перший рік заснування університет змінив де­кілька власних назв (Державний Закарпато-Український університет, Закарпатський державний університет [9], Державний університет у м. Ужгороді). І от нарешті (28 травня 1946 р.) діючий навчальний заклад отримав остаточну офі­цій­ну назву - Ужгородський державний університет. Вона про­трималася до 19 жовтня 2000 р., коли указом президен­та України Л. Кучми (№ 1148/2000) УжДУ надано статус національного та перейменовано в Ужгородський національ­ний університет. За незалежності університет учергове змі­нив не лише паспорт, але і власника. Нині він підпо­ряд­ко­ва­­ний міністерству освіти і науки України.

Офіційно вживана дата народження Ужгородського націо­нального університету належить до останніх бастіонів ко­мунізму в українській постколоніальній ментальності. Щой­но восени 1995 р. утвердилася істина в точній даті звіль­нення України від нацизму. Доти її відзначали влітку: на­прикінці липня 1944 р. радянська армія відвоювала найза­хідніше село сучасної Львівської області. З ініціативи го­ло­ви Закарпатської обласної державної адміністрації Сергія Устича президент України Леонід Кучма, образно кажучи, на четвертому році незалежності відновив «український ста­тус Закарпаття». Отже, день взяття Чопа (28 жовтня 1944 р.) увійшов-таки у вітчизняну історію етапною віхо­ю.

В історичному репертуарі подібних смішинок маємо достатньо. Навіть у тему жвавої парламентської дискусії вили­лося те, коли святкувати День незалежності України: 24 серпня (Акт проголошення незалежності) чи 1 грудня (всеукраїнський референдум). Ясна річ, що 1 грудня, оскільки, по-перше, носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є на­род, а по-друге, Україну як незалежну державу визнали після референдуму.

Але поет Дмитро Павличко від­шу­кав несподіваний аргу­мент, який депутатам Верховної Ради видався переконли­вим: «Свят­кувати влітку набагато приємніше, ніж взимку. Сніг, чи мороз, чи на­віть дощ можуть зіпсувати уро­чис­тос­ті" [10]. Забіга­ючи вперед, нагадаємо: жодні погодні умови не зашкодили то­­му, що, за рішенням уряду, українці відзнача­ли Різдво 2006 р. аж десять днів у національному масшта­бі. Але тоді в пар­ламенті суперечкам покладено край. Да­ту відліку історії не­залежної держави визначено (хоч і хибно) - 24 серпня 1991 р.

За такої логіки вже б годилося взяти за основу - 16 лип­ня 1990 р., коли прийнято Декларацію про державний суве­ренітет УРСР. Бо ні 24 серпня, ні 16 липня Україна не ста­ла незалежною, але однаково в ці літні дні приємно про­вести дозвілля. Крім того, Україна зба­гатила перелік т. зв. про­фесійних свят (більше сотні) [11]. Додалося кло­по­тів спіч­рай­терам центральних і регіональних керівників, які про­то­коль­но змушені вітати відповідні категорії громадян.

Чому про це так детально розповідаю? Тому, що перипе­тії з відновленням справжньої дати народження Ужгород­ського національного університету ще попереду. Досі бе­ре гору запозичена в Д. Павличка логіка: «Свят­кувати в жовт­ні набагато приємніше, бо викладачі та студенти на ро­­бочих місцях. Відпустки і вступні іспити в липні можуть зі­п­сувати урочистості».
Врешті-решт, Ужгородський національний університет має з чого вибирати на будь-який смак в усі чотири пори ро­ку. 19 липня 1945 р. крайовою владою утворено Державний Закарпато-Український університет. Це справжній день народження. 18 жовтня 1945 р. волею Києва він став Дер­жавним університетом в Ужгороді, тобто відбулася ак­ція усиновлення. 1 лютого 1946 р. у ньому розпочався пов­но­цінний навчальний процес, а 28 травня 1946 р. у Москві при­йнято остаточне рішення (хрестини): Ужгородському дер­жавному університету дозволили жити далі. Проте дони­ні регіональний комуністичний міф не може вмерти. Тому до сих пір 18 жовтня 1945 р. - офіційна дата народження Ужгородського національного університету.

[1] Вегеш М. Ужгородський національний університет: учора і сьо­годні // Ужгородський національний університет на порозі III ти­сячоліття / Гол. редкол. М. Вегеш. - Ужгород: Карпати, 2005. - С. 5-9. За структурою статті та викладеним у ній фактажем бачимо ви­разні сліди творчого запозичення з праці попередників: Гран­чак І., Дов­ганич О., Сливка В., Туряниця В. Осередок освіти, науки, культу­ри (Ужгородському державному університету - 50 років). - Уж­го­род: Патент, 1995. - С. 5-8. У свою чергу корені компоновки цього сю­жету сягають в інше ювілейне видання (до 40-річчя з дня засну­ван­ня). Див.: Довганич О., Лендьел В., Міщенко С. Ужгородський дер­жавний університет: Нарис українською та російською мо­вами, ре­зюме на угорській, сербо-хорватській та словацькій мо­вах. - Уж­город: Карпати, 1984. - С. 3-6, 39-42.

[2] Сторінки історії Ужгородського національного університету: До­кументи і матеріали / Укл., комент. і передм. Н. Жулканич. - Уж­го­род: Вид-во О. Гаркуші, 2005. - С. 4. Ця фраза буквально перегу­кується з висловлюванням десятирічної давності. Див.: Макара М. Закарпатська Україна: Шлях до возз’єднання, досвід розвитку (жовтень 1944 - січень 1946 рр.). - Ужгород: Патент, 1995. - С. 87. Тодішній директор НДІ карпатознавства при УжДУ кандидат іс­торичних наук, доцент Микола Макара висловився так: "Думаєть­ся, що заради правди історичної початком заснування УжДУ слід би вважати день прийняття рішення Народною Радою і ЦК КПЗУ (20 липня 1945 р.)".

[3] У двох наявних археографічних публікаціях (з одного і того ж ар­­хівного фонду і опису, але з різних одиниць зберігання) є певні роз­біж­ності. Зокрема, в одному випадку в згаданій постанові приво­диться 12 пунктів, а в іншому - 13. Порівн.: Возз’єднання. Збірник ар­хів­них документів і матеріалів (травень 1944 - січень 1946 рр.) про воз­з’єднання Закарпатської України з Радянською Україною / Упо­ряд., авт. передм. і покажч. О. Довганич, А. Шекета, М. Де­ле­ган. - Ужгород: Кар­пати, 2000. - С. 253-254; Сторінки істо­рії Ужгород­ського національ­­ного університету: Документи і матері­а­ли. - С. 8-10.

[4] Голенко Д. Серед студентів і викладачів університету // За­кар­патська правда. - 1947. - 7 травня. - С. 2.

[5] Великий Сталин - первый всенародный кандидат // За­кар­пат­ская Украина. - 1947. - 13 ноября. - С. 2.

[6] Ужгородскому университету // Закарпатская Украина. - 1947. - 24 мая. - С. 8; Рогаль И. Добро пожаловать в университет! // Закарпатская Украина. - 1947. - 4 июля. - С. 6.

[7] Троян М. Того дня зійшло сонце возз’єднання. Перший з’їзд Народних комітетів Закарпатської України. - Ужгород: Карпати, 1979. - С. 30-32, 36, 53, 62.

[8] Троян М. Того дня зійшло сонце возз’єднання. - С. 36.

[9] Не плутати з діючим нині під такою ж назвою спадкоємцем Уж­­городського державного інституту інформатики, економіки і пра­­ва, заснованого 1996 р.

[10] Кравчук Л. Маємо те, що маємо: Спогади і роздуми. - Київ: Століття, 2002. - С. 124.

[11] Це ж зауважено: Вілсон Е. Українці: несподівана нація / Пер. з англ. - Київ: К. І. С., 2004. - C. 360-361.

[1] Офіцинський Р. Коли ж народився Ужгородський національний університет? Радянський міф, який досі не може вмерти // Піс­ля­мова. - 2006. - 14 лютого. - С. 3; Zakarpat.info. - 12.02.2006.

[2] Офіцинський Р. УжНУ виповнився 61 рік. На жаль, ректорату не до цього, бо "жнива" - вступні іспити // Післямова. - 2006. - 27 лип­­ня. - С. 3.