я люблю.
це перша зима, коли я не очікую, бездиханна, весни. вперше так насолоджуюсь холодом. і навмисне вдягаюсь холодно, аби відчути його. аби обійми були теплішими (довшими), чай удома (в гостях) смачнішим і гарячий душ потрібнішим.
хоч і далі є люди, що не приходять, листи, що не прилітають, події, від яких хочеться впасти у відчай..-відчаю нема. і зовсім не від чаю. - від впевненості: все буде добре.
магічні речі довкола. сьогодні під брамою трапився журавлик. точно такий, як у мене. і теж з флаєрка. дежа вю - минулої осені біля входу намалювалась ромашка. і тішила потім мене кожен ранок.
щастя у дрібницях.
інші люди, точніше ті люди, про яких ідеться (яких страшенно люблю), це та стріла в грудній клітці, яка муляє, але якщо її витягнути, то помреш.
і якщо варто на щось витрачати дорогоцінне життя, то власне для цього - бачити, чути, відчувати, доторкатися. хай це безсенсово, хай це не дасть жодного результату - не будуть збудовані хати, не виросте сад, не народяться діти. хай від усього лишаться лише рубці на тілі і на серці. але, віддавши цим людям частину власної долі, подаруєш майбутнє тим дітям, яків же є. вони будуть знати, що тато знав, що робить.
твоє маленьке партизанське військо не окупує жодної нової території, але воно існує для того, щоб не допустити окупантів на вашу рідну землю. бо вона дійсно ваша. і ви або ми ніколи не зможемо влаштувати на цьому обривку тверді пекла. тут, навіть нехотячи, можливий лише рай.
Прохасько.