м. Яремче -долина р. Жонка - пол. Щівка- пол. Лазок - г. Синячка(1402) - хр.Чорногориця- м. Яремче
... "проста" вершина вибрана -Синячка (1402 м.), їдем до Яремче на вихідні, щоб погуляти і не літати в режимі потяг-гора-потяг... довго вдивлявся в прогнози погоди і вирішив іхати 22 жовтня. Як виявилось потім, час вибрали дуже вдало - і тепло було на сонечку, і в "новий рік" попали.
Не буду розповідати як ми з Роксаною провели перший день в Яремче, де поселились... Почну з того, як в суботу 23 жовтня зустрів на автовокзалі славного міста Яремче свого однодумця і учасника нашого походу на прізвисько "Качок".
Старались робити все швиденько, але всеодно не вийшло вийти на маршрут раніше 10.30. Ну вийшли, так вийшли...я спокійний і задоволений, бо маршрут по всім описам не складний, яскраво світить сонечко, пікантності і екстримальності додає лише сніг, що випав в ніч на пятницю, він все ще лежить і біліє на верхах та на і полонинах Явірник-Горгана.
Весело топаючи долиною річки Жонка, розмовляючи про те про се, ми досить швидко зрозуміли: щось не туди йдем! Сітка доріг по Яремче вражає, а купка дітей, яких ми обігнали до того, на чолі з рудим керівником-фотографом зникала ,певно, в одному з поворотів. Вимушені були повернутись і шукати дорогу до вольєрів. Минули кілька новобудов готельно-туристичного напрямку і вийшли таки до вольєрів. Звіряток не побачили :( та і виявилось що за це ще й платити треба.
Охоронці-касири біля вольєрів підказали як від дороги поняд Жонкою правильно звернути в бік Синячки.
Навздогнали і перегнали дітей, що розтягнулись по дорозі. Я вирішив заговорити до рудого керівника групи (дружина назвала його "Айріш стайл" :)) він розповів, що вони з дітьми ідуть на перевал Пересліп відпочивати, я не зрозумів як саме вони там будуть відпочивати, але більше не розпитував. Айріш мен виявився дуже цікавим співрозмовником і досвідченим туристом, в основному він водив групи дітей старших класів по Карпатам, найбільшою його гордістю був один з випусків, з якими вони ходили по Чорногорі.
За цікавою розмовою метри дороги підминались нашими черевиками і досить швидко ми дійшли до потічка-притоки Жонки, що перетинав дорогу. Вздовж потічка догори йшла непогана доріжка та і Айріш припустив що тією дорогою ми піднімемось якраз в бік Синячки. По мапі цей потічок мав би починатись десь під полониною Щівка, а нам туди і треба.
Крокуючи вздовж річки почали попадатись полянки снігу,а добре ходжена стежка швидко закінчилась. В кількох місцях було видно, що річка змінювала русло після сильних дощів так що приходилось стрибати як молоді козлики по мокрому та слизькому камінню, трошки вище стежка повела лівим (географічно правим) берегом потічка і була засипана снігом. Добре помітно, що стежка непогано топтана, хоч і позаростала за літо.
Потративши близько 2 годин на продирання по завалам вийшли таки до лісовозної дороги яку я помилково прийняв за дорогу з Дори до полонини Щівки. Протопали кілька сот метрів по дорозі в західном напрямку, вийшли до роздоріжжя.
Тут, як часто буває, нащі думки з дружиною розійшлись, я хотів продовжувати йти на захід дружина пропонувала підніматись дорогою в напрямку на північний схід. Як завжди, я поступив мудро :) - послухався дружини, Качок виказував повну пофігістичність та готовність йти в любий бік, а ще, як дослідник, спостерігав за нашим діалогом.
Я завжди планую, маю таку звичку,"точку повернення"- це час, коли потрібно повертати в напрямку місця ночівлі. Певно дуже мені не хочеться ходити нічним лісом без ліхтариків і чіткого знання місцевості...Чому б це? :). Так от, такою точкою була вибрана 15.00, на годиннику було вже 14.20 а точно зорієнтуватись в павутині доріг в цих краях нам поки не вдалось. За кілька хвилин ми побачили широку і досить засніжену поляну, що тяглась догори, а чим закінчувалась не було видно.
З певною долею відчаю - вирішили йти догори по відкритій місцевості, щоб оглядітись по сторонам. Коли піднялись вище я зрозумів, що ми нарешті дійшли до умовно знайомих місць, цю, як виявилось, полониу по імені Щівка я бачив раніше на фотографіях, тож ентузіазму додалось і протоптуючи стежку (я один одягнув "фонарики") повів на дорогу, що перетинаючи полонину вела до полонини Лазок траверзуючи Синячку.
Дійшли до полонини і нарешті побачили маркування на підйомі на Синячку, ще 15 хвилин по дуже підступних засипаних снігом каменях і ми стоїмо на вершині гори біля хреста. До речі хрест на вершині досить цікавий, з "схованкою" для свічок, та Євангеліє в саморобній обкладинці. Якось то все було дуже зворушливо...Спробував запалити свічку, на жаль не виявилось нитки.
Краєвиди з вершини шикарні, добре видно кусок Яремче, далеке місто Надвірна і ще дальшу долину з Івано-Франківськом, але самим цікавим є захопливий вигляд групи Довбушанки та хребта Явірника. Сніг на схилах верхів додавав величності і "альпійської" свіжості пейзажам :)
Відпочили кілька хвилин на вершині, попідставляли обличчя свіжому і вже морозному вітру, пожували принесені харчі, випили трошки коньячку з чаєм для зігріву і потопали до низу. Далі пройшли тією ж дорогою до Щівки, зустріли по дорозі групку туристів що повертались не відомо звідки, з наметами-спальниками, і не залишали слідів... Досі ми бачили тільки свої сліди на свіжому снігу, хоча вони сказали що траверзували Синячку дорогою. Спуск в східному напрямку виявився дуже пологим, майже по парку гуляли. Чим нижче ми спускались тим більше повертались в теплу жовто-червону осінь з біло-сірої зими.
Качок розповідав про різні астрологічні типи, підтипи, відмінності і його спостереження на ту тему, тож йшлось швидко і легко. Коли вже чулось гавкання собак в Яремче, я знову подивувався вигадливості людей, які замутили такі складні дорожні розвязки в цих лісах. Кілька петель, поворотів і ми виходимо прямо на вулицю Б.Хмельницького... то єдина підказка, яку я можу дати бажаючим вийти на хребет Чорногориця прямо з міста Яремче. Далі розмах і складність павутиння вулиць довела, що в лісах дороги планували початківці... От де можна заблудитись і ніколи не вийти на білий світ, нам це вдалось лише завдяки тому, що постійно питали дорогу. Сонце що заходить неповторно підсвітило ще одну "просту" вершинку Маковиця(985) і дуууже захотілось там побувати, знову потягнуло кудись вгору...
Короткі підсумки:
За GPS пройшли 22.5 км. Так! Ми мали GPS...Качок взяв його з собою, але без завантажених точних карт особливої користі в ньому не багато, хоча трек маршруту певно зможу викласти, якщо хтось забажає.
Часу потратили майже 8 години
Знову перевірив коліно і переконався що воно міцніше за здорове, хоча, можливо, справа в зміні навантаження на коліно завдяки трекінговим палкам.
Не буду розповідати як ми з Роксаною провели перший день в Яремче, де поселились... Почну з того, як в суботу 23 жовтня зустрів на автовокзалі славного міста Яремче свого однодумця і учасника нашого походу на прізвисько "Качок".
Старались робити все швиденько, але всеодно не вийшло вийти на маршрут раніше 10.30. Ну вийшли, так вийшли...я спокійний і задоволений, бо маршрут по всім описам не складний, яскраво світить сонечко, пікантності і екстримальності додає лише сніг, що випав в ніч на пятницю, він все ще лежить і біліє на верхах та на і полонинах Явірник-Горгана.
Весело топаючи долиною річки Жонка, розмовляючи про те про се, ми досить швидко зрозуміли: щось не туди йдем! Сітка доріг по Яремче вражає, а купка дітей, яких ми обігнали до того, на чолі з рудим керівником-фотографом зникала ,певно, в одному з поворотів. Вимушені були повернутись і шукати дорогу до вольєрів. Минули кілька новобудов готельно-туристичного напрямку і вийшли таки до вольєрів. Звіряток не побачили :( та і виявилось що за це ще й платити треба.
Охоронці-касири біля вольєрів підказали як від дороги поняд Жонкою правильно звернути в бік Синячки.
Навздогнали і перегнали дітей, що розтягнулись по дорозі. Я вирішив заговорити до рудого керівника групи (дружина назвала його "Айріш стайл" :)) він розповів, що вони з дітьми ідуть на перевал Пересліп відпочивати, я не зрозумів як саме вони там будуть відпочивати, але більше не розпитував. Айріш мен виявився дуже цікавим співрозмовником і досвідченим туристом, в основному він водив групи дітей старших класів по Карпатам, найбільшою його гордістю був один з випусків, з якими вони ходили по Чорногорі.
За цікавою розмовою метри дороги підминались нашими черевиками і досить швидко ми дійшли до потічка-притоки Жонки, що перетинав дорогу. Вздовж потічка догори йшла непогана доріжка та і Айріш припустив що тією дорогою ми піднімемось якраз в бік Синячки. По мапі цей потічок мав би починатись десь під полониною Щівка, а нам туди і треба.
Крокуючи вздовж річки почали попадатись полянки снігу,а добре ходжена стежка швидко закінчилась. В кількох місцях було видно, що річка змінювала русло після сильних дощів так що приходилось стрибати як молоді козлики по мокрому та слизькому камінню, трошки вище стежка повела лівим (географічно правим) берегом потічка і була засипана снігом. Добре помітно, що стежка непогано топтана, хоч і позаростала за літо.
Потративши близько 2 годин на продирання по завалам вийшли таки до лісовозної дороги яку я помилково прийняв за дорогу з Дори до полонини Щівки. Протопали кілька сот метрів по дорозі в західном напрямку, вийшли до роздоріжжя.
Тут, як часто буває, нащі думки з дружиною розійшлись, я хотів продовжувати йти на захід дружина пропонувала підніматись дорогою в напрямку на північний схід. Як завжди, я поступив мудро :) - послухався дружини, Качок виказував повну пофігістичність та готовність йти в любий бік, а ще, як дослідник, спостерігав за нашим діалогом.
Я завжди планую, маю таку звичку,"точку повернення"- це час, коли потрібно повертати в напрямку місця ночівлі. Певно дуже мені не хочеться ходити нічним лісом без ліхтариків і чіткого знання місцевості...Чому б це? :). Так от, такою точкою була вибрана 15.00, на годиннику було вже 14.20 а точно зорієнтуватись в павутині доріг в цих краях нам поки не вдалось. За кілька хвилин ми побачили широку і досить засніжену поляну, що тяглась догори, а чим закінчувалась не було видно.
З певною долею відчаю - вирішили йти догори по відкритій місцевості, щоб оглядітись по сторонам. Коли піднялись вище я зрозумів, що ми нарешті дійшли до умовно знайомих місць, цю, як виявилось, полониу по імені Щівка я бачив раніше на фотографіях, тож ентузіазму додалось і протоптуючи стежку (я один одягнув "фонарики") повів на дорогу, що перетинаючи полонину вела до полонини Лазок траверзуючи Синячку.
Дійшли до полонини і нарешті побачили маркування на підйомі на Синячку, ще 15 хвилин по дуже підступних засипаних снігом каменях і ми стоїмо на вершині гори біля хреста. До речі хрест на вершині досить цікавий, з "схованкою" для свічок, та Євангеліє в саморобній обкладинці. Якось то все було дуже зворушливо...Спробував запалити свічку, на жаль не виявилось нитки.
Краєвиди з вершини шикарні, добре видно кусок Яремче, далеке місто Надвірна і ще дальшу долину з Івано-Франківськом, але самим цікавим є захопливий вигляд групи Довбушанки та хребта Явірника. Сніг на схилах верхів додавав величності і "альпійської" свіжості пейзажам :)
Відпочили кілька хвилин на вершині, попідставляли обличчя свіжому і вже морозному вітру, пожували принесені харчі, випили трошки коньячку з чаєм для зігріву і потопали до низу. Далі пройшли тією ж дорогою до Щівки, зустріли по дорозі групку туристів що повертались не відомо звідки, з наметами-спальниками, і не залишали слідів... Досі ми бачили тільки свої сліди на свіжому снігу, хоча вони сказали що траверзували Синячку дорогою. Спуск в східному напрямку виявився дуже пологим, майже по парку гуляли. Чим нижче ми спускались тим більше повертались в теплу жовто-червону осінь з біло-сірої зими.
Качок розповідав про різні астрологічні типи, підтипи, відмінності і його спостереження на ту тему, тож йшлось швидко і легко. Коли вже чулось гавкання собак в Яремче, я знову подивувався вигадливості людей, які замутили такі складні дорожні розвязки в цих лісах. Кілька петель, поворотів і ми виходимо прямо на вулицю Б.Хмельницького... то єдина підказка, яку я можу дати бажаючим вийти на хребет Чорногориця прямо з міста Яремче. Далі розмах і складність павутиння вулиць довела, що в лісах дороги планували початківці... От де можна заблудитись і ніколи не вийти на білий світ, нам це вдалось лише завдяки тому, що постійно питали дорогу. Сонце що заходить неповторно підсвітило ще одну "просту" вершинку Маковиця(985) і дуууже захотілось там побувати, знову потягнуло кудись вгору...
Короткі підсумки:
За GPS пройшли 22.5 км. Так! Ми мали GPS...Качок взяв його з собою, але без завантажених точних карт особливої користі в ньому не багато, хоча трек маршруту певно зможу викласти, якщо хтось забажає.
Часу потратили майже 8 години
Знову перевірив коліно і переконався що воно міцніше за здорове, хоча, можливо, справа в зміні навантаження на коліно завдяки трекінговим палкам.