Постпостмодерний хаос і справжність
Зліпив зі своїх озвучених думок у розмові (на жаль, занадто монологічної - сподіваюся виправитися надалі у більш діалогічний бік) з однією інтелігентною особою. Плюс монологічності в тому, що це можна легко перетворити на запис у блозі. А потім, якби було час і бажання, то й на повноцінний есей.
* * *
Цей музичний ролик з пародією на Жижека просто виніс мені мозок. І потім я зрозумів, що враження він на мене справив не менше, аніж «Я і Ти» Бубера. Чи, точніше сказати, спонукав до роздумування не менше. Це крута деконструкція Славоя Жижека, чи просто веселий стьоб словенського блазня? Чи те і інше одночасно, замкнене у якусь безкінечність? Там же є сенси, є психоаналіз, є критика ідеологій, є погляди Жижека... А ще ж і гангам стайл, що теж є цілим концептом сучасної культури.
Я дуже надіюся, що це просто суттєві прогалини у моїй філософській освіті, або просто моя надмірно розвинена творча частина, яка у всьому бачить символи і надибує якісь інтуїції. І якби не це, то зміг би відрізнити мотлох від чогось вартісного. Та боюся, що така проблема не тільки у мене. Коли у тебе вже є певний багаж у голові, то ти починаєш бачити сенси всюди... Й іноді це просто жахливо. Бо незрозуміло, чи там реально щось є, чи то просто хтось постібався і написав казна-що. Однак навіть у цій моїй розгубленості є певний сенс - бо я побачив реальну проблему сучасної культури. Не в книзі, а з власного досвіду.
Якщо Борхеса і Еко читаєш із захватом, поринаючи у всі ці відсилання й алюзії, приховані і прямі цитації, реальні і вигадані - це все як пісня, як поема, де словами є увесь літературний світ від Гільгамеша до сьогодення. То тепер постмодернізм виродився у такий маразм, у якому сенсів більше, ніж можна перетравити, але який водночас не значить нічого. І це охопило усе культурне поле, тепер у «gangnam style» можна знайти більше філософії, ніж в монографіях почесних академіків.
Строга і сумна абсурдність Камю і невинна ранньопостмодерна іронія тепер перетворилися на якийсь дурдом, де всі все висміюють чи заперечують. Жижек сміється з масової культури, а масова культура стібеться з Жижека. Однак чи це масова культура, чи це якийсь хитрий філософ, який під неї замаскувався? І PSY - це серйозний чоловік, який вирішив постібатися з усього світу, який наївно думає, що стібеться з PSY? Чи щось інше? Чи взагалі ніщо?
Я можу накидати в купу цитат якихось філософів, письменників, поп-співачок і дяді Васі з сусіднього під'їзду, зліпити з цього зв'язний текст і це може стати чимось круто інтелектуальним, бо матиме сенси, причому безліч сенсів. А може лишитися купою дурниць. Ніхто не знає, як вийде. При цьому я можу як говорити, що це суперінтелектуальний продукт, так і казати, що це просто стьоб - це дасть два різних виміри до одного набору дурниць.
Звичайно, на це все можна дивитися і з позитивного боку - сучасний світ є просто суцільною інтелектуальною вправою, пальним для мозку, якщо намагатися розуміти тексти чи інші знаки.
Однак насправді це ж все несправжнє і наскрізь фальшиве. Оце мене обурює. Фальшивий PSY, фальшивий Слаконья, фальшивий Жижек.
Постмодерна іронія давала можливість автору захиститися від плебсу. Він міг розкрити щось дуже інтимне, але одразу одягнути ширму - «та це іронія, жарт, словесні ігри», аби захистити свій вразливий світ від нерозуміння чи критики. Тому там за стьобом можна було побачити якусь страждаючу справжність. Тут же нічого такого немає, це просто стьоб, стьоб зі стьобу, стьоб зі стьобу зі стьобу... І мені видається, що всі ці нашарування на постмодерн нікуди не діваються, вони тільки збільшуються і збільшуються.
Можуть, звичайно, виникнути якісь поодинокі твори чи невеличкі рухи проти течії, але мейнстрім напевне лишатиметься таким. Іронія була захисною реакцією психіки. Коли вона перестала захищати, то в авторів стали виникати якісь інші захисні реакції. З іншого боку у читачів виникають якісь захисні чи обхідні реакції уже на іронію, тому треба придумувати щось нове, аби ці читацькі реакції обійти. І так виходить маніпулятивна безкінечна гра. Може яка іноді проривається чиїмось справжнім голосом із глибини, хто вже не витримує цих ігор. Але ти будеш довго думати - чи це дійсно справжнє, чи це якийсь новий хід?
Однак я думаю, що відповіддю на постмодернізм (і все що після нього) має бути саме щось таке: справжнє, просте, без навмисних штучних інтелектуальних ігор, стьобу й іронії, якась непідробність. Мені дуже подобається, як Звєрєв написав у передмові про основний мотив творчості Селіджера - «тоска по неподдельности». Я вже і Селіджером не сильно захоплююся, але ця фраза досі мене заворожує. Я думаю, що саме такого не вистачає у житті, і в мистецтві. Однак бути справжнім дуже небезпечно. Тому напевне такого і небагато.
Можна намагатися утікати від цієї наскрізь фальшивої реальності, але продуктивніше шукати справжність у сучасному світі. Вона там є, іноді схована за тонною пудри і помади, або за тонною заумних слів і цитат філософів. Це не так просто перенести в мистецтво, але принаймні для себе це відшукувати корисно. Це дає ресурс і стає зрозуміло, що не все так погано. У мистецтві це теж є. Є тихі і спокійні художники, які не прагнуть епатувати, а тихенько собі щось там малюють, видобуваючи щось хороше із внутрішнього світу, або пропускаючи через себе якісь образи зі свого оточення.
Однак у мистецтві є велика спокуса - чи гратися у стандартні ігри, безпечно торуючи собі шлях до грошей і визнання, поступово навчаючись майстерності маніпуляцій читачем або глядачем. Чи бути справжнім - повністю вразливим і мало кому зрозумілим. Напевне ж це як і в стосунках - можна стати профі у пікапі, чи навіть в сім'ї навчитися маніпулювати всіма - так безпечніше. І хоч насправді там шкоди більше, ніж користі, про це ніхто не думає. Бо саму думку про якісь чесні стосунки витримати неможливо - адже там не робитимуть того, що ти хочеш, там треба приймати тільки те, що дають, і давати тільки те, що приймають. Треба сприймати людину як є, і розуміти, що ця людина вільна, і може піти у будь-який момент. Це надто страшно, краще втягатися у маніпулятивні моделі. Та ж навіть якщо хтось зважиться на чесні стосунки - у нього ж зовсім небагато шансів знайти того, хто буде до цього готовим. Всі з дитинства вчаться маніпуляціям. Мало хто вчиться вести діалог. Чи домовлятися. Чи розуміти справжнє мистецтво. Тому всі ці щирі і відкриті речі перетворюються на бісер перед свиньми. Однак це ще не причина закопувати їх у землю. Треба починати свій квест, де важливіший сам процес, розуміння, що ти щось робиш.
Дуже сподіваюся, що у мене вистачить терпіння закінчити статтю про Візенфельда. Повернення до публіцистики через три роки, якщо не більше. Та воно того варте - і в його роботах, і в інтерв’ю я бачу стільки щирості і глибини, що аж не віриться, що таке взагалі можливе у сучасному мистецтві. Там я вже постараюся більш зважено і ясно розповісти і про справжність, і про квест - дуже важливий мотив для нього.
* * *
Click to viewЦей музичний ролик з пародією на Жижека просто виніс мені мозок. І потім я зрозумів, що враження він на мене справив не менше, аніж «Я і Ти» Бубера. Чи, точніше сказати, спонукав до роздумування не менше. Це крута деконструкція Славоя Жижека, чи просто веселий стьоб словенського блазня? Чи те і інше одночасно, замкнене у якусь безкінечність? Там же є сенси, є психоаналіз, є критика ідеологій, є погляди Жижека... А ще ж і гангам стайл, що теж є цілим концептом сучасної культури.
Я дуже надіюся, що це просто суттєві прогалини у моїй філософській освіті, або просто моя надмірно розвинена творча частина, яка у всьому бачить символи і надибує якісь інтуїції. І якби не це, то зміг би відрізнити мотлох від чогось вартісного. Та боюся, що така проблема не тільки у мене. Коли у тебе вже є певний багаж у голові, то ти починаєш бачити сенси всюди... Й іноді це просто жахливо. Бо незрозуміло, чи там реально щось є, чи то просто хтось постібався і написав казна-що. Однак навіть у цій моїй розгубленості є певний сенс - бо я побачив реальну проблему сучасної культури. Не в книзі, а з власного досвіду.
Якщо Борхеса і Еко читаєш із захватом, поринаючи у всі ці відсилання й алюзії, приховані і прямі цитації, реальні і вигадані - це все як пісня, як поема, де словами є увесь літературний світ від Гільгамеша до сьогодення. То тепер постмодернізм виродився у такий маразм, у якому сенсів більше, ніж можна перетравити, але який водночас не значить нічого. І це охопило усе культурне поле, тепер у «gangnam style» можна знайти більше філософії, ніж в монографіях почесних академіків.
Строга і сумна абсурдність Камю і невинна ранньопостмодерна іронія тепер перетворилися на якийсь дурдом, де всі все висміюють чи заперечують. Жижек сміється з масової культури, а масова культура стібеться з Жижека. Однак чи це масова культура, чи це якийсь хитрий філософ, який під неї замаскувався? І PSY - це серйозний чоловік, який вирішив постібатися з усього світу, який наївно думає, що стібеться з PSY? Чи щось інше? Чи взагалі ніщо?
Я можу накидати в купу цитат якихось філософів, письменників, поп-співачок і дяді Васі з сусіднього під'їзду, зліпити з цього зв'язний текст і це може стати чимось круто інтелектуальним, бо матиме сенси, причому безліч сенсів. А може лишитися купою дурниць. Ніхто не знає, як вийде. При цьому я можу як говорити, що це суперінтелектуальний продукт, так і казати, що це просто стьоб - це дасть два різних виміри до одного набору дурниць.
Звичайно, на це все можна дивитися і з позитивного боку - сучасний світ є просто суцільною інтелектуальною вправою, пальним для мозку, якщо намагатися розуміти тексти чи інші знаки.
Однак насправді це ж все несправжнє і наскрізь фальшиве. Оце мене обурює. Фальшивий PSY, фальшивий Слаконья, фальшивий Жижек.
Постмодерна іронія давала можливість автору захиститися від плебсу. Він міг розкрити щось дуже інтимне, але одразу одягнути ширму - «та це іронія, жарт, словесні ігри», аби захистити свій вразливий світ від нерозуміння чи критики. Тому там за стьобом можна було побачити якусь страждаючу справжність. Тут же нічого такого немає, це просто стьоб, стьоб зі стьобу, стьоб зі стьобу зі стьобу... І мені видається, що всі ці нашарування на постмодерн нікуди не діваються, вони тільки збільшуються і збільшуються.
Можуть, звичайно, виникнути якісь поодинокі твори чи невеличкі рухи проти течії, але мейнстрім напевне лишатиметься таким. Іронія була захисною реакцією психіки. Коли вона перестала захищати, то в авторів стали виникати якісь інші захисні реакції. З іншого боку у читачів виникають якісь захисні чи обхідні реакції уже на іронію, тому треба придумувати щось нове, аби ці читацькі реакції обійти. І так виходить маніпулятивна безкінечна гра. Може яка іноді проривається чиїмось справжнім голосом із глибини, хто вже не витримує цих ігор. Але ти будеш довго думати - чи це дійсно справжнє, чи це якийсь новий хід?
Однак я думаю, що відповіддю на постмодернізм (і все що після нього) має бути саме щось таке: справжнє, просте, без навмисних штучних інтелектуальних ігор, стьобу й іронії, якась непідробність. Мені дуже подобається, як Звєрєв написав у передмові про основний мотив творчості Селіджера - «тоска по неподдельности». Я вже і Селіджером не сильно захоплююся, але ця фраза досі мене заворожує. Я думаю, що саме такого не вистачає у житті, і в мистецтві. Однак бути справжнім дуже небезпечно. Тому напевне такого і небагато.
Можна намагатися утікати від цієї наскрізь фальшивої реальності, але продуктивніше шукати справжність у сучасному світі. Вона там є, іноді схована за тонною пудри і помади, або за тонною заумних слів і цитат філософів. Це не так просто перенести в мистецтво, але принаймні для себе це відшукувати корисно. Це дає ресурс і стає зрозуміло, що не все так погано. У мистецтві це теж є. Є тихі і спокійні художники, які не прагнуть епатувати, а тихенько собі щось там малюють, видобуваючи щось хороше із внутрішнього світу, або пропускаючи через себе якісь образи зі свого оточення.
Однак у мистецтві є велика спокуса - чи гратися у стандартні ігри, безпечно торуючи собі шлях до грошей і визнання, поступово навчаючись майстерності маніпуляцій читачем або глядачем. Чи бути справжнім - повністю вразливим і мало кому зрозумілим. Напевне ж це як і в стосунках - можна стати профі у пікапі, чи навіть в сім'ї навчитися маніпулювати всіма - так безпечніше. І хоч насправді там шкоди більше, ніж користі, про це ніхто не думає. Бо саму думку про якісь чесні стосунки витримати неможливо - адже там не робитимуть того, що ти хочеш, там треба приймати тільки те, що дають, і давати тільки те, що приймають. Треба сприймати людину як є, і розуміти, що ця людина вільна, і може піти у будь-який момент. Це надто страшно, краще втягатися у маніпулятивні моделі. Та ж навіть якщо хтось зважиться на чесні стосунки - у нього ж зовсім небагато шансів знайти того, хто буде до цього готовим. Всі з дитинства вчаться маніпуляціям. Мало хто вчиться вести діалог. Чи домовлятися. Чи розуміти справжнє мистецтво. Тому всі ці щирі і відкриті речі перетворюються на бісер перед свиньми. Однак це ще не причина закопувати їх у землю. Треба починати свій квест, де важливіший сам процес, розуміння, що ти щось робиш.
Дуже сподіваюся, що у мене вистачить терпіння закінчити статтю про Візенфельда. Повернення до публіцистики через три роки, якщо не більше. Та воно того варте - і в його роботах, і в інтерв’ю я бачу стільки щирості і глибини, що аж не віриться, що таке взагалі можливе у сучасному мистецтві. Там я вже постараюся більш зважено і ясно розповісти і про справжність, і про квест - дуже важливий мотив для нього.