Для чого я пишу
Почув сьогодні це питання і задумався. Хоч останні два роки мені вдавалося щось писати тільки на літніх канікулах/відпустці, тому власне можна було б відповісти, що я взагалі не пишу. Та все ж сподіваюся, що це явище тимчасове, і мій 10-12 годинний робочий день не триватиме вічно. Тому я все ж схиляюся до того, що у відриві від конретного моменту, sub specie aeternitatis, я таки пишу. Нехай зараз це і зводиться тільки до періодичного обдумування, що можна було б написати.
Перша думка, яка виникає як відповідь на питання - "для себе". Та це радше якась інстинктивна захисна реакція, ніж реальна позиція. Бо якщо писати для себе, то нащо це десь публікувати чи навіть просто комусь давати читати?
Думаю, що більш серйозними відповідями може бути дві - самовираження і самореалізація. У першому випадку дійсно думка читача не сильно цікавить, але він все одно потрібен, адже "виражатися" треба перед кимось. І в другому випадку людина хоче реалізуватися як письменник, тут вже вона більш уважна до читача.
Для мене більш актуальна самореалізація, або навіть самоактуалізація, бо після виходу першої книжки я якісь ще підліткові інтенції реалізував, і далі стало цікавіше реалізувати себе в інших сферах, бо тут "і так ясно": напишеш - видадуть, як не одразу, то пізніше, грошей особливих не буде. Як би там не було, а здорова доросла людина повинна думати про заробіток, і коли якесь заняття його не приносить, то займатися ним професійно стає практично неможливо. Хіба що ціною здоров'я чи особистого життя, що для мене не варіант. В українських умовах я не бачу можливостей професійно займатися літературою, чи може просто більш доступні способи заробітку не дають це побачити.
Це все веде до певної переоцінки цінностей. Фантастику, тобто просту жанрову літературу, я почав писати, щоб видатися (бо перші "серйозні" проби одразу рубали), але зараз мені мало просто видаватися. Наступним логічним кроком у жанровій літературі було б "заробляти гроші", але у нас це неможливо, крок відсутній, тому шляху далі тут немає. Хіба зраджувати собі і писати російською. Писати просто для задоволення, нібито для самого себе, вочевидь мало. Проблеми мотивації. Напевне можна з'ясувати у чому суть проблеми, проаналізувавши її з точки зору піраміди Маслоу. Детально займатися цим мені ліньки, але на перший погляд виглядає так, що поки не будуть реалізовані базові потреби - наприклад потреба у безпеці, яка у нашому світі визначається передовсім матеріальним заробітком - усі інші "вищі" потреби, до яких належить і творчість, або відступають на задній план, або стають шляхом до реалізації базових потреб. Можна якось хитро цю піраміду перекручувати, вивільняючи тривоги і сублімації проблем у творчість, але мене такі покручі не приваблюють.
Адже для мене творчість - це діалог, у цьому її суть, і саме тому немає жодного нормального письменника, який не виходить на читача. Бо художній твір стає твором тільки під час читання його Іншим. Автор щось виражає, читач це сприймає. При цьому цілі у автора можуть бути різними - від потреби поділитися внутрішніми переживаннями, до потреби вплинути на людей і змінити світ на краще (чи на гірше). Це може бути одноактовий діалог, де після акту читання нічого не слідує, може бути більш тривалим - коли до автора доноситься зворотній зв'язок від читача, reader response. Та навіть якщо не долинає, цей відгук все одно є, і в сучасномі літературознавстві це цілий потужний напрям - вивчення літератури з точки зору її сприйняття. Для мене література завжди була живою, я чув і захоплювався голосами Борхеса, Селінджера, Толкіна, Метерлінка, Модіано, а пізніше Бубера і Зізіуласа. Дехто з них вплинув на мене більше, аніж досить близькі живі люди. Оскільки я отримував цінну інформацію і різні "високі" переживання з літератури (і мистецтва у цілому), то зрозуміло, що і ділитися ними мені хотілося так само - через творчість. Тут і лежить основний корінь того, чому я пишу. Як і того, чому я малюю. Я хочу створювати речі, які вражатимуть і захоплюватимуть людей так само, як вражали і захоплювали мене інші твори мистецтва. Навіть не створювати, а ретранслювати назовні ті враження і захоплення, які я проживаю сам - у спогляданні тих чи інших моментів життя, або моментів мистецтва (як не парадоксально, але для мене ці речі рівноцінні). Ретрансляція краси. Мені не цікаво виражати мораль, чогось вчити чи щось нав'язувати, я хочу лише збільшувати кількість прекрасного у світі, вказувати на ті красиві моменти, які існують у житті, або у мистецтві.
Не з однією творчою людиною я вже дискутував на цю тему, адже цю точку зору поділяють небагато. Для когось важливо показувати щось трагічне і потворне, аби люди задумалися і змінилися на краще, для когось страшне, для когось провокувати їх на бурхливу реакцію і виходити на гіперактивний діалог з ними, хтось хоче руйнувати "сон розуму" обивателів... У кожного своє, це все має право на життя і повинно бути. Та мені зараз симпатичний мій шлях, я вважаю, що потворного у житті і так вистачає, щоб ще й мистецтво на ньому зосереджувати.
Повернуся до фантастики. Я все ще пишу її іноді, але мотивації все менше. Причин багато - мало можливостей для вираження краси (бо основне завдання - це розважання читача, а не відкриття йому краси), мало можливостей для діалогу - бо хоч видатися і можна, але прочитає людей небагато, а відгуків буде ще менше. Можливо, ще щось є, зараз важко зрозуміти усі причини. Зрештою, і ці названі причини не такі вже й серйозні, їх не так складно подолати, якщо старанно працювати.
Нещодавно одна освічена знайома мене запитала - "а ти і далі плануєш писати тільки фантастику?" І звучало це як "ти і далі займатимешся дурницею?" Я не зміг одразу відповісти, бо хоч мені і хочеться писати фантастику, чи детективи, чи іншу жарнову літературу, але... Мені цього мало. Тому напевне, якщо це і буде фантастика, то це буде нестандартна фантастика, і детективи нестандартні, і все інше. Нестандартне не означає чогось супероригінального, радше означає "некомерційне". Хібащо у нас зміниться ситуація і стане реально заробляти на життя літературою, тоді я більше думатиму про масового читача. Бо інакше єдиною цікавою грою стає пошук свого читача, який поділятиме чи просто розумітиме мої цінності і ідеї, з навмисним відсіканням масової публіки.
Мені цікавіший діалог з читачем тет-а-тет у безлюдному кафе, ніж виступ на стадіоні. У першому випадку відбувається значно важливіше за будь-що матеріальне, а у другому не отримаєш нічого, ні грошей, ні слави (бо стадіон десь у райцентрі і майже безлюдний).
Перша думка, яка виникає як відповідь на питання - "для себе". Та це радше якась інстинктивна захисна реакція, ніж реальна позиція. Бо якщо писати для себе, то нащо це десь публікувати чи навіть просто комусь давати читати?
Думаю, що більш серйозними відповідями може бути дві - самовираження і самореалізація. У першому випадку дійсно думка читача не сильно цікавить, але він все одно потрібен, адже "виражатися" треба перед кимось. І в другому випадку людина хоче реалізуватися як письменник, тут вже вона більш уважна до читача.
Для мене більш актуальна самореалізація, або навіть самоактуалізація, бо після виходу першої книжки я якісь ще підліткові інтенції реалізував, і далі стало цікавіше реалізувати себе в інших сферах, бо тут "і так ясно": напишеш - видадуть, як не одразу, то пізніше, грошей особливих не буде. Як би там не було, а здорова доросла людина повинна думати про заробіток, і коли якесь заняття його не приносить, то займатися ним професійно стає практично неможливо. Хіба що ціною здоров'я чи особистого життя, що для мене не варіант. В українських умовах я не бачу можливостей професійно займатися літературою, чи може просто більш доступні способи заробітку не дають це побачити.
Це все веде до певної переоцінки цінностей. Фантастику, тобто просту жанрову літературу, я почав писати, щоб видатися (бо перші "серйозні" проби одразу рубали), але зараз мені мало просто видаватися. Наступним логічним кроком у жанровій літературі було б "заробляти гроші", але у нас це неможливо, крок відсутній, тому шляху далі тут немає. Хіба зраджувати собі і писати російською. Писати просто для задоволення, нібито для самого себе, вочевидь мало. Проблеми мотивації. Напевне можна з'ясувати у чому суть проблеми, проаналізувавши її з точки зору піраміди Маслоу. Детально займатися цим мені ліньки, але на перший погляд виглядає так, що поки не будуть реалізовані базові потреби - наприклад потреба у безпеці, яка у нашому світі визначається передовсім матеріальним заробітком - усі інші "вищі" потреби, до яких належить і творчість, або відступають на задній план, або стають шляхом до реалізації базових потреб. Можна якось хитро цю піраміду перекручувати, вивільняючи тривоги і сублімації проблем у творчість, але мене такі покручі не приваблюють.
Адже для мене творчість - це діалог, у цьому її суть, і саме тому немає жодного нормального письменника, який не виходить на читача. Бо художній твір стає твором тільки під час читання його Іншим. Автор щось виражає, читач це сприймає. При цьому цілі у автора можуть бути різними - від потреби поділитися внутрішніми переживаннями, до потреби вплинути на людей і змінити світ на краще (чи на гірше). Це може бути одноактовий діалог, де після акту читання нічого не слідує, може бути більш тривалим - коли до автора доноситься зворотній зв'язок від читача, reader response. Та навіть якщо не долинає, цей відгук все одно є, і в сучасномі літературознавстві це цілий потужний напрям - вивчення літератури з точки зору її сприйняття. Для мене література завжди була живою, я чув і захоплювався голосами Борхеса, Селінджера, Толкіна, Метерлінка, Модіано, а пізніше Бубера і Зізіуласа. Дехто з них вплинув на мене більше, аніж досить близькі живі люди. Оскільки я отримував цінну інформацію і різні "високі" переживання з літератури (і мистецтва у цілому), то зрозуміло, що і ділитися ними мені хотілося так само - через творчість. Тут і лежить основний корінь того, чому я пишу. Як і того, чому я малюю. Я хочу створювати речі, які вражатимуть і захоплюватимуть людей так само, як вражали і захоплювали мене інші твори мистецтва. Навіть не створювати, а ретранслювати назовні ті враження і захоплення, які я проживаю сам - у спогляданні тих чи інших моментів життя, або моментів мистецтва (як не парадоксально, але для мене ці речі рівноцінні). Ретрансляція краси. Мені не цікаво виражати мораль, чогось вчити чи щось нав'язувати, я хочу лише збільшувати кількість прекрасного у світі, вказувати на ті красиві моменти, які існують у житті, або у мистецтві.
Не з однією творчою людиною я вже дискутував на цю тему, адже цю точку зору поділяють небагато. Для когось важливо показувати щось трагічне і потворне, аби люди задумалися і змінилися на краще, для когось страшне, для когось провокувати їх на бурхливу реакцію і виходити на гіперактивний діалог з ними, хтось хоче руйнувати "сон розуму" обивателів... У кожного своє, це все має право на життя і повинно бути. Та мені зараз симпатичний мій шлях, я вважаю, що потворного у житті і так вистачає, щоб ще й мистецтво на ньому зосереджувати.
Повернуся до фантастики. Я все ще пишу її іноді, але мотивації все менше. Причин багато - мало можливостей для вираження краси (бо основне завдання - це розважання читача, а не відкриття йому краси), мало можливостей для діалогу - бо хоч видатися і можна, але прочитає людей небагато, а відгуків буде ще менше. Можливо, ще щось є, зараз важко зрозуміти усі причини. Зрештою, і ці названі причини не такі вже й серйозні, їх не так складно подолати, якщо старанно працювати.
Нещодавно одна освічена знайома мене запитала - "а ти і далі плануєш писати тільки фантастику?" І звучало це як "ти і далі займатимешся дурницею?" Я не зміг одразу відповісти, бо хоч мені і хочеться писати фантастику, чи детективи, чи іншу жарнову літературу, але... Мені цього мало. Тому напевне, якщо це і буде фантастика, то це буде нестандартна фантастика, і детективи нестандартні, і все інше. Нестандартне не означає чогось супероригінального, радше означає "некомерційне". Хібащо у нас зміниться ситуація і стане реально заробляти на життя літературою, тоді я більше думатиму про масового читача. Бо інакше єдиною цікавою грою стає пошук свого читача, який поділятиме чи просто розумітиме мої цінності і ідеї, з навмисним відсіканням масової публіки.
Мені цікавіший діалог з читачем тет-а-тет у безлюдному кафе, ніж виступ на стадіоні. У першому випадку відбувається значно важливіше за будь-що матеріальне, а у другому не отримаєш нічого, ні грошей, ні слави (бо стадіон десь у райцентрі і майже безлюдний).