(no subject)
МАЛА БАТЬКІВЩИНА
Cентенція Ахматової про мотлох, з якого ростуть вірші, стає ще цікавішою, якщо поезію в ній замінити на кіно.
Роман Бондарчук - один з провідних українських режисерів, зняв уже майже два десятки фільмів, і всі - на Херсонщині, звідки він родом, хоча сам живе в Києві. Недавно я спитав, чому його настільки надихають ті краї. І ось що він відповів.
- Якось ми шукали локації для фільму й хотіли подивитися пустелю - там же ціла пустеля є під Олешками, піски до обрію. Справжня Сахара. Правда, поруч військовий полігон. Ми вирішили об'їхати його уздовж лісопосадки. У лісі надибуємо пасіку. Виходить звідти людина в самих трусах і пов'язці на голові. Питаю, як проїхати. Він сідає на заднє сидіння, каже: «Поїхали». Рушаємо, з пасіки вибігає інша людина, біжить, маше руками, кричить, матюкається. Думаю, зупинятися чи ні. Але наш новий знайомий мовчить. Доїжджаємо до якоїсь галявини, він каже: «Далі треба пішки». Ми виходимо - два міських типчика і гола людина в тюрбані. Він каже: «Не звертайте увагу, що від мене смердить. Це я обмазався, щоб бджоли не кусали». А він дійсно в якійсь патоці, наче в американському фільмі жахів на кшталт «Чужого». Починаються фантастичні діалоги. Він розповідає про те, що бджоли - це найдавніші істоти на планеті, що вони прилетіли з космосу, й нам здається, що ми розводимо бджіл, хоча насправді це бджоли розводять нас. Ти слухаєш і розумієш, що тобі залишається тільки всотувати ці істини. Доходимо до пустелі, зупиняємося на горбочку, і він показує: «Отут під нами корабель». Я думаю: «Ну, напевно, пересохле русло Дніпра з рештками старих кораблів», але перепитую про всяк випадок: «І?» Він продовжує: «Це той корабель, на якому бджоли прилетіли». Раптом починається дощ, і він каже: «Бджоли розсердилися, що ми сюди прийшли. Треба звідси забиратся». І це закінчена композиція. Ось на Херсонщині така густота подібного матеріалу, що шукати сюжети взагалі не доводиться - достатньо лише вибирати найсмачніші історії.
А скільки ще такого по всій Україні, додам я від себе, згадавши свій рідний ненависно-улюблений Дніпро.
Знімати й знімати.
Аби було кому.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
Cентенція Ахматової про мотлох, з якого ростуть вірші, стає ще цікавішою, якщо поезію в ній замінити на кіно.
Роман Бондарчук - один з провідних українських режисерів, зняв уже майже два десятки фільмів, і всі - на Херсонщині, звідки він родом, хоча сам живе в Києві. Недавно я спитав, чому його настільки надихають ті краї. І ось що він відповів.
- Якось ми шукали локації для фільму й хотіли подивитися пустелю - там же ціла пустеля є під Олешками, піски до обрію. Справжня Сахара. Правда, поруч військовий полігон. Ми вирішили об'їхати його уздовж лісопосадки. У лісі надибуємо пасіку. Виходить звідти людина в самих трусах і пов'язці на голові. Питаю, як проїхати. Він сідає на заднє сидіння, каже: «Поїхали». Рушаємо, з пасіки вибігає інша людина, біжить, маше руками, кричить, матюкається. Думаю, зупинятися чи ні. Але наш новий знайомий мовчить. Доїжджаємо до якоїсь галявини, він каже: «Далі треба пішки». Ми виходимо - два міських типчика і гола людина в тюрбані. Він каже: «Не звертайте увагу, що від мене смердить. Це я обмазався, щоб бджоли не кусали». А він дійсно в якійсь патоці, наче в американському фільмі жахів на кшталт «Чужого». Починаються фантастичні діалоги. Він розповідає про те, що бджоли - це найдавніші істоти на планеті, що вони прилетіли з космосу, й нам здається, що ми розводимо бджіл, хоча насправді це бджоли розводять нас. Ти слухаєш і розумієш, що тобі залишається тільки всотувати ці істини. Доходимо до пустелі, зупиняємося на горбочку, і він показує: «Отут під нами корабель». Я думаю: «Ну, напевно, пересохле русло Дніпра з рештками старих кораблів», але перепитую про всяк випадок: «І?» Він продовжує: «Це той корабель, на якому бджоли прилетіли». Раптом починається дощ, і він каже: «Бджоли розсердилися, що ми сюди прийшли. Треба звідси забиратся». І це закінчена композиція. Ось на Херсонщині така густота подібного матеріалу, що шукати сюжети взагалі не доводиться - достатньо лише вибирати найсмачніші історії.
А скільки ще такого по всій Україні, додам я від себе, згадавши свій рідний ненависно-улюблений Дніпро.
Знімати й знімати.
Аби було кому.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»