(no subject)
ПРИВИД НЕСВОБОДИ
На американському телеканалі - сюжет про судовий процес над Полом Манафортом. Показують архівне інтерв'ю з Януковичем, який «просто підтримував» страусів у Межигір'ї. Інтерв'юер:
- Коли президент країни живе на території зі страусами, які там ходять, це трошки дивно... Ви хочете сказати, що президент країни жив на території чужого приватного зоопарку?
Коментатор у студії:
- А ще більш дивно, що цей президент платить гроші Полу Манафорту, який потім купує... піджак зі страусової шкіри за 15000 доларів.
Кіноархівний усмішка в мозку: фінал «Привиду свободи» Луїса Бунюеля.
За кадром - гомін розгніваної юрби. І постріли. Безліч пострілів в унісон з церковними дзвонами. Звукова доріжка повстання, нам не показаного. Свобода, нарешті, вийшла на вулиці. Її стало так багато, що вона візуально розівтілилася, пред’явивши себе через це анархічне відлуння.
Натомість виник страус.
Маленька голова з жовтими очима. Довга гнучка шия. Короткий дзьоб. Рвучкі, різкі рухи. Ані секунди спокою.
Якщо виходити із того, що це істота, що ховається, тобто занурює голову (перед камерою - саме голова) туди, де менш лячно, - тоді фінальний епізод повністю оформлюється вже за межами фільму.
Бо решта страуса - тут. Тобто поруч із глядачем, у його світі. Ми не бачимо всього тіла цієї дивної істоти й не можемо второпати доцільність її появи, - як і страус не може зорієнтуватися, звідки та стрілянина і що коїться.
Глухий кут.
Ми вільні встати й вийти з залу в будь-яку мить - але там, надворі, цілком імовірно, - стріляють; можемо лишитися тут - але ж тут страус, птах, не здатний літати, поєднує два закадрові світи, дві примарні реальності, просякнуті одним жахом.
Справжнє кіно триває після титру «кінець».
А тепер ще раз.
Страус. Мирна демонстрація. Розстріл. Бунюель. 44 роки тому.
Звідки він знав?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
На американському телеканалі - сюжет про судовий процес над Полом Манафортом. Показують архівне інтерв'ю з Януковичем, який «просто підтримував» страусів у Межигір'ї. Інтерв'юер:
- Коли президент країни живе на території зі страусами, які там ходять, це трошки дивно... Ви хочете сказати, що президент країни жив на території чужого приватного зоопарку?
Коментатор у студії:
- А ще більш дивно, що цей президент платить гроші Полу Манафорту, який потім купує... піджак зі страусової шкіри за 15000 доларів.
Кіноархівний усмішка в мозку: фінал «Привиду свободи» Луїса Бунюеля.
За кадром - гомін розгніваної юрби. І постріли. Безліч пострілів в унісон з церковними дзвонами. Звукова доріжка повстання, нам не показаного. Свобода, нарешті, вийшла на вулиці. Її стало так багато, що вона візуально розівтілилася, пред’явивши себе через це анархічне відлуння.
Натомість виник страус.
Маленька голова з жовтими очима. Довга гнучка шия. Короткий дзьоб. Рвучкі, різкі рухи. Ані секунди спокою.
Якщо виходити із того, що це істота, що ховається, тобто занурює голову (перед камерою - саме голова) туди, де менш лячно, - тоді фінальний епізод повністю оформлюється вже за межами фільму.
Бо решта страуса - тут. Тобто поруч із глядачем, у його світі. Ми не бачимо всього тіла цієї дивної істоти й не можемо второпати доцільність її появи, - як і страус не може зорієнтуватися, звідки та стрілянина і що коїться.
Глухий кут.
Ми вільні встати й вийти з залу в будь-яку мить - але там, надворі, цілком імовірно, - стріляють; можемо лишитися тут - але ж тут страус, птах, не здатний літати, поєднує два закадрові світи, дві примарні реальності, просякнуті одним жахом.
Справжнє кіно триває після титру «кінець».
А тепер ще раз.
Страус. Мирна демонстрація. Розстріл. Бунюель. 44 роки тому.
Звідки він знав?
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»