(no subject)
ЩАСТЯ
Під землею дві блаженні бабусі-в’язані берети співають про Україну. Одна одягнена в колір кави з молоком, друга в біле, в усьому іншому їх не розрізнити, але вони не сестри, їм просто осяйно, вони вже в раю.
Воскресенка. Вечір. Проспект. Сніг ще не випав. На дорожньому знаку впевнений, розмашистий напис: «Rыба ходи и оглядывайся».
Назустріч на повідку ведуть веселого чорного собаку, який стає дибки точнісінько як кінь вороний.
Трохи далі частина першого поверху зайнята закладом під назвою «Золота підкова». З дверей «Підкови» виходить худий нервовий хлопець. Він щойно випробував долю. Програв. Або виграв. По такій міміці зрозуміти неможливо.
На другому поверсі тої-таки хрущовки у вікні на стіні квартири видно величезну картину в золотій рамі, поруч з нею - круглий золотий годинник завбільшки з ведмежий писок, а дивиться на це лисий джентльмен у майці.
Від тротуарних кіосків послідовно тхне згарищем, гнилим м’ясом, свіжою рибою, але замикає ланцюжок «Кондитерський бутік» - фанерно-пластиковий закуток, у якому тепло закутана героїня продає ваговий зефір, печиво, цукерки та інші скарби незвідані.
На газоні поруч з перехрестям у напівтемряві стоять кілька людей і гатять палицями по красивій синьо-білій металевій діжці. Над перехрестям рекламний плакат: чоловік середніх років, що закинув голову в оргазмічному екстазі. Підпис: «Люблю, коли вона заводиться».
Додому повертаюся у вагоні, обклеєному цитатами й картинками з «Енеїди» Котляревського. Думаю, що кращим на тому плакаті був би варіант: «Люблю, коли він заводиться» - з тим самим персонажем. Або з тим самим написом, але з жінкою. Або взагалі без напису. Щасливе обличчя, жіноче або чоловіче. Просто так.
Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб ні догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб'язно;
Тут всякий гласно женихався.
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно.
Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось,
От так-то добрі тут жили.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
8.12.17
Під землею дві блаженні бабусі-в’язані берети співають про Україну. Одна одягнена в колір кави з молоком, друга в біле, в усьому іншому їх не розрізнити, але вони не сестри, їм просто осяйно, вони вже в раю.
Воскресенка. Вечір. Проспект. Сніг ще не випав. На дорожньому знаку впевнений, розмашистий напис: «Rыба ходи и оглядывайся».
Назустріч на повідку ведуть веселого чорного собаку, який стає дибки точнісінько як кінь вороний.
Трохи далі частина першого поверху зайнята закладом під назвою «Золота підкова». З дверей «Підкови» виходить худий нервовий хлопець. Він щойно випробував долю. Програв. Або виграв. По такій міміці зрозуміти неможливо.
На другому поверсі тої-таки хрущовки у вікні на стіні квартири видно величезну картину в золотій рамі, поруч з нею - круглий золотий годинник завбільшки з ведмежий писок, а дивиться на це лисий джентльмен у майці.
Від тротуарних кіосків послідовно тхне згарищем, гнилим м’ясом, свіжою рибою, але замикає ланцюжок «Кондитерський бутік» - фанерно-пластиковий закуток, у якому тепло закутана героїня продає ваговий зефір, печиво, цукерки та інші скарби незвідані.
На газоні поруч з перехрестям у напівтемряві стоять кілька людей і гатять палицями по красивій синьо-білій металевій діжці. Над перехрестям рекламний плакат: чоловік середніх років, що закинув голову в оргазмічному екстазі. Підпис: «Люблю, коли вона заводиться».
Додому повертаюся у вагоні, обклеєному цитатами й картинками з «Енеїди» Котляревського. Думаю, що кращим на тому плакаті був би варіант: «Люблю, коли він заводиться» - з тим самим персонажем. Або з тим самим написом, але з жінкою. Або взагалі без напису. Щасливе обличчя, жіноче або чоловіче. Просто так.
Ні чванились, ні величались,
Ніхто не знав тут мудровать,
Крий боже, щоб ні догадались
Брат з брата в чім покепковать;
Ні сердилися, ні гнівились,
Ні лаялися і не бились,
А всі жили тут люб'язно;
Тут всякий гласно женихався.
Ревнивих ябед не боявся,
Було вобще все за одно.
Ні холодно було, ні душно,
А саме так, як в сіряках,
І весело, і так не скучно,
На великодних як святках;
Коли кому що захотілось,
То тут як з неба і вродилось,
От так-то добрі тут жили.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, «День»
8.12.17