(no subject)
ПАЛЕРМСЬКИЙ БЛОКНОТ
Для О.
ПАЛЕРМО ПОЧИНАЄТЬСЯ в нічному автобусі з почуття голоду, туману втоми в голові й сентиментального італійського репу про білу троянду.
Темні гори насуваються мов колосальна хвиля і, зупинившись в останню мить, нависають загрозливим скелястим валом над узбіччям. В мене сонні галюцинації: щокілька хвилин між ліхтарів і будинків прориваються якісь людські і зовсім нелюдські фігури.
О другій ночі блукаю п’яним районом Вуччірія, намагаючись знайти хостел. Подибую лише молодь у змінених станах свідомості. На межі сподівань за допомогою першого-ліпшого бармена (тут усі всіх знають) бужу господаря. За рогом іде нестримна гульня з танцями, криками і хоровими співами.
Зранку відбивається сонце в калюжах, по дахах валандаються дев’ять котів і кричать чайки під вікнами.
Під хостелом виявляється рибний ринок. Риба намальована на стінах. Місцева жебрачка, темношкіра круглолиця бабуся, кутається в накидку з візерунком з тунців та оселедців. На льоду між сардинами лежить велетенський пурпуровий кальмар, вирячивши здивовані чорні очі. Торговці щось викрикують протяжно, мало не співають. Проїздить хлопець на мопеді з таким видом, наче везе золотий запас Сицилії, а не два ящика моркви. Між прилавками бігає великий мовчазний чорний пес, точнісінько такий, якого я бачив напередодні в Неаполі.
Так це він і є.
Полуденна кава смакує як перемога.
***
ВЕСЬ ДЕНЬ собачий лай, котячі сварки; чайки працюють, коли в них є настрій, будильниками. Люди активізуються ближче до вечора - не тільки кричать і жестикулюють, а ще й умикають музику, дуже гучно і дуже багато, з машин і в ресторанах. Цілодобово в Палермо стоїть гамір;
і лише Місяць не подає жодного звуку, продовжуючи висіти над твоїм правим блаженно нерухомим вухом.
***
НОВЕ НА ВИД і не дуже гарне, Палермо цілковито спростовує припущення про південну яскравість. Так само тут немає столичного розмаху Рима, музейної пихи Венеції, буржуазної самодостатності Мілану. Це місто кольору пересохлої землі.
Весь блиск схований у церквах: засліплюючі мозаїки ХІІ століття, штучні золоті небеса, на яких розповідається одна й та сама історія: наскільки люди завинили тим, що вони люди.
[NB: Наодинці з якоюсь пам’яткою ти промовляєш не до часу, а до простору, до цих уламків чужої мови - склеюєш усе наново власними значеннями, і чим ти уважніший, тим більше твого там лишається].
San Giuseppe dei Teatini - бароковий надмір, лискучі фрески, стада пухнатих мармурових ангелів на стелі. Здається, що опинився всередині велетенського торта. Вже на виході бачу вибоїну на шліфованій поверхні колони, вилам завбільшки з людську долоню, який відкриває структуру каменю, і раптом у цього пересолодженого видовища з’являється сенс.
San Giovanni degli Eremiti e Chiostro. Руїни норманської церкви й монастиря ХІ століття. Не збереглося жодного розпису. Стіни й колони, голе каміння, загальні форми, об’ємне креслення минулої благодаті. В саду між невисоких арок ростуть гранатові дерева з напіввідкритими плодами. Спадає на думку змій - той самий - що має обвивати одну з цих гілок. Але, зрештою, чи може бути зло в такому місці? Та й чи зло?
Зло?
***
ФАСАД кафедрального собору - обіцяний архітектурний пиріг норманської готики і арабської в’язі. Перпендикулярно через дорогу - вузенька вуличка, пройти по ній ще сотню метрів - на білих пластикових стільцях сидять літні жінки, стережуть одяг, розвішаний на мотузках уздовж стін, хлопчик і дівчинка лупцюють одне одного, їх заспокоює масивний чорношкірий батько. У прочинені вікна й двері видно крихітну захаращену кухню й кімнату з ліжком, з довгою забитою різними дрібницями шафою та з величезним розп’яттям на стіні, декорованій увімкненою електричною гірляндою, через що тут, здається, весь час Новий рік. Двоє ґаздинь грають у “Монополію”, чоловіки в спортивних костюмах балакають за життя, діти верещать. На мене ніхто не звертає уваги. Собор зазирає в гирло провулку, туристи сунуть далі - витрачати гроші, яких тут, у цьому кварталі, ніколи не буде.
***
ЯКЩО ДОВГО чимчикувати від моря по будь-якій вулиці, то обов’язково побачиш гори. А над горами - хмари, а серед хмар - білий півмісяць. При спробі все це сфотографувати повз тебе проїздитиме двійко хлопців на дивному довгому велосипеді, і той, хто кермує, видасть крик дикого кота, а ти помахаєш рукою, а він помахає тобі у відповідь, та не просто так помахає, а як справжній вождь усіх велосипедистів.
***
Опинитися тут ПІД ДОЩЕМ - це стояти біля брами хостелу й дивитися на вервечку дрібних рудих мурах, що рівномірно мчать одвірком угору й униз, чи то захоплені, чи то наполохані потопом.
Злива змиває торгівлю разом з рибним запахом. Ця вулиця називається Срібна. Коли трохи розвиднюється, по ній неквапом проходить неголений чоловік у чорному під несподівано червоною парасолею.
[NB: Коли я в хостелі поставив сковорідку на вогонь, з неї, тобто зі сковорідки, полізли точнісінько такі самі мурахи.
У хостелі порядкують двоє хлопців. Начальник, веселий, лисий і вічно збуджений білозубий балакун, знає українською конструкцію «Господи боже курва мать», його помічник - недобрий красень з довгим чорним волоссям - робить вигляд, що нічого не знає. Мені здається, що вони - демони. А хостелом займаються, бо, мабуть, демонам теж потрібні гроші].
***
У парку Гарибальді росте настільки величезний ФІКУС, що стає трохи не по собі. Він тут був ще до пластикових стільців, піци й навіть соборів. Повітряні корені впираються в шпичастий паркан. Паркан оздоблений мисливськими мотивами - битими качками і кабанячими головами, виглядає вульгарно. Наче намагалися відбутися кепським жартом від такого прояву життя.
Палермо як цей фікус - сірий, безформний, в загорожі банальностей, але достобіса древній і нелінійний.
***
КАТАКОМБИ КАПУЦИНІВ.
Парад мертвих.
Сидять, стоять, лежать, усіх станів і віків, є цілі родини.
Деякі наче як співають.
Деякі дивляться з докором, або саркастично, або зверхньо.
Інколи вони, здається, бесідують.
Запилюжені.
Червона фарба на верхній шелепі. Бирка РА329. Франт: рукавички, фрак.
- Привіт! Що в тебе з обличчям?
Мовчить.
Єпископ на розі. Добре зберігся і явно незадоволений. Не на таке чекав?
В Коридорі професіоналів на думку спадає грайливе: “При гурті і смерть добра”.
Але перше, що я побачив при вході в Катакомби - голі смагляві ноги молодої продавчині.
Бодлер щось про це писав, про зотліле пасмо. Не пам’ятаю точно.
***
Міський ПОШТАМТ - скромно-функціональний в інтер’єрах, з фонтаном на вході, з годинником усередині, що застиг на 14.59. Ти пояснюєш працівниці в залі своє питання, вона відводить тебе до віконця з літнім сеньйором у синьому мундирі, той киває й одразу забуває про твоє існування.
Ти стоїш перед віконцем. Годинник показує 14.59, люди гомонять, сонце рухається в небі, з космосу на Землю мчить велетенський астероїд.
Нарешті, випадково, з’являється геть інакша людина і, наскільки їй дозволяє її англійська, все тобі пояснює, але Всесвіт уже колапсував.
***
Відправившись досліджувати ПОРТ, я вступив у лайно. Це був явний знак, але знак чого?
В порту я підійшов до набережної між двома колосальними кранами. Зробивши кілька світлин, вирішив кинути монетку у воду згідно з туристичним забобоном. Поруч на причальній тумбі сиділа чайка. «Чи варто мені повертатися до Палермо, чи ні? Варто чи ні?” - спитав я в неї, кидаючи монетку.
Чайка уважно мене вислухала, повернула голову в один бік, у другий, зірвалася з тумби і вже на літу з природною невимушеністю нагидила у воду недалеко від того місця, куди впала монетка.
І це був знак.
***
Полежав на кам’яній лавці під фонтаном на розі КВАТРО КАНТІ - тої самої площі, де в героя “Зйомок у Палермо” Віма Вендерса ледь не влучила стріла, пущена огрядним привидом.
Лежати там цілком зручно, але бачиш усе догори дригом. Ходять люди униз головою, будинки нависають, наче нерівні стіни велетенського колодязя. Якщо заснути, то потім, від різкого пробудження, може дійсно примаритися казна-що, як у Вендерса.
Не засинай у Палермо, не роби помилку.
***
МУЗЕЙ МАРІОНЕТОК - сицилійських puppi - місце, в якому будь-яка людина зі пристрастю до театру має прагнути розпастися на атоми, щоб лишитися в цьому повітрі, загуслому від поглядів рицарів і кентаврів, чортів і матрон, драконів і сажотрусів.
Засновник, колишній хірург, зібрав тут понад 3000 ляльок.
І чим довше я перебуваю серед цих незворушних яскравих облич, тим більше розумію, що опинився в точному віддзеркаленні Катакомб.
Все як там. Тільки ляльководи різні.
***
Я приїхав у Палермо по образи смерті.
Вийшло довше й простіше.
В Палермо смерть і любов - тіні одна одної, й вони запросили мене на танок.
Танцюємо досі.
Під крики чайок, яких тут немає.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, Палермо-Київ
Для О.
ПАЛЕРМО ПОЧИНАЄТЬСЯ в нічному автобусі з почуття голоду, туману втоми в голові й сентиментального італійського репу про білу троянду.
Темні гори насуваються мов колосальна хвиля і, зупинившись в останню мить, нависають загрозливим скелястим валом над узбіччям. В мене сонні галюцинації: щокілька хвилин між ліхтарів і будинків прориваються якісь людські і зовсім нелюдські фігури.
О другій ночі блукаю п’яним районом Вуччірія, намагаючись знайти хостел. Подибую лише молодь у змінених станах свідомості. На межі сподівань за допомогою першого-ліпшого бармена (тут усі всіх знають) бужу господаря. За рогом іде нестримна гульня з танцями, криками і хоровими співами.
Зранку відбивається сонце в калюжах, по дахах валандаються дев’ять котів і кричать чайки під вікнами.
Під хостелом виявляється рибний ринок. Риба намальована на стінах. Місцева жебрачка, темношкіра круглолиця бабуся, кутається в накидку з візерунком з тунців та оселедців. На льоду між сардинами лежить велетенський пурпуровий кальмар, вирячивши здивовані чорні очі. Торговці щось викрикують протяжно, мало не співають. Проїздить хлопець на мопеді з таким видом, наче везе золотий запас Сицилії, а не два ящика моркви. Між прилавками бігає великий мовчазний чорний пес, точнісінько такий, якого я бачив напередодні в Неаполі.
Так це він і є.
Полуденна кава смакує як перемога.
***
ВЕСЬ ДЕНЬ собачий лай, котячі сварки; чайки працюють, коли в них є настрій, будильниками. Люди активізуються ближче до вечора - не тільки кричать і жестикулюють, а ще й умикають музику, дуже гучно і дуже багато, з машин і в ресторанах. Цілодобово в Палермо стоїть гамір;
і лише Місяць не подає жодного звуку, продовжуючи висіти над твоїм правим блаженно нерухомим вухом.
***
НОВЕ НА ВИД і не дуже гарне, Палермо цілковито спростовує припущення про південну яскравість. Так само тут немає столичного розмаху Рима, музейної пихи Венеції, буржуазної самодостатності Мілану. Це місто кольору пересохлої землі.
Весь блиск схований у церквах: засліплюючі мозаїки ХІІ століття, штучні золоті небеса, на яких розповідається одна й та сама історія: наскільки люди завинили тим, що вони люди.
[NB: Наодинці з якоюсь пам’яткою ти промовляєш не до часу, а до простору, до цих уламків чужої мови - склеюєш усе наново власними значеннями, і чим ти уважніший, тим більше твого там лишається].
San Giuseppe dei Teatini - бароковий надмір, лискучі фрески, стада пухнатих мармурових ангелів на стелі. Здається, що опинився всередині велетенського торта. Вже на виході бачу вибоїну на шліфованій поверхні колони, вилам завбільшки з людську долоню, який відкриває структуру каменю, і раптом у цього пересолодженого видовища з’являється сенс.
San Giovanni degli Eremiti e Chiostro. Руїни норманської церкви й монастиря ХІ століття. Не збереглося жодного розпису. Стіни й колони, голе каміння, загальні форми, об’ємне креслення минулої благодаті. В саду між невисоких арок ростуть гранатові дерева з напіввідкритими плодами. Спадає на думку змій - той самий - що має обвивати одну з цих гілок. Але, зрештою, чи може бути зло в такому місці? Та й чи зло?
Зло?
***
ФАСАД кафедрального собору - обіцяний архітектурний пиріг норманської готики і арабської в’язі. Перпендикулярно через дорогу - вузенька вуличка, пройти по ній ще сотню метрів - на білих пластикових стільцях сидять літні жінки, стережуть одяг, розвішаний на мотузках уздовж стін, хлопчик і дівчинка лупцюють одне одного, їх заспокоює масивний чорношкірий батько. У прочинені вікна й двері видно крихітну захаращену кухню й кімнату з ліжком, з довгою забитою різними дрібницями шафою та з величезним розп’яттям на стіні, декорованій увімкненою електричною гірляндою, через що тут, здається, весь час Новий рік. Двоє ґаздинь грають у “Монополію”, чоловіки в спортивних костюмах балакають за життя, діти верещать. На мене ніхто не звертає уваги. Собор зазирає в гирло провулку, туристи сунуть далі - витрачати гроші, яких тут, у цьому кварталі, ніколи не буде.
***
ЯКЩО ДОВГО чимчикувати від моря по будь-якій вулиці, то обов’язково побачиш гори. А над горами - хмари, а серед хмар - білий півмісяць. При спробі все це сфотографувати повз тебе проїздитиме двійко хлопців на дивному довгому велосипеді, і той, хто кермує, видасть крик дикого кота, а ти помахаєш рукою, а він помахає тобі у відповідь, та не просто так помахає, а як справжній вождь усіх велосипедистів.
***
Опинитися тут ПІД ДОЩЕМ - це стояти біля брами хостелу й дивитися на вервечку дрібних рудих мурах, що рівномірно мчать одвірком угору й униз, чи то захоплені, чи то наполохані потопом.
Злива змиває торгівлю разом з рибним запахом. Ця вулиця називається Срібна. Коли трохи розвиднюється, по ній неквапом проходить неголений чоловік у чорному під несподівано червоною парасолею.
[NB: Коли я в хостелі поставив сковорідку на вогонь, з неї, тобто зі сковорідки, полізли точнісінько такі самі мурахи.
У хостелі порядкують двоє хлопців. Начальник, веселий, лисий і вічно збуджений білозубий балакун, знає українською конструкцію «Господи боже курва мать», його помічник - недобрий красень з довгим чорним волоссям - робить вигляд, що нічого не знає. Мені здається, що вони - демони. А хостелом займаються, бо, мабуть, демонам теж потрібні гроші].
***
У парку Гарибальді росте настільки величезний ФІКУС, що стає трохи не по собі. Він тут був ще до пластикових стільців, піци й навіть соборів. Повітряні корені впираються в шпичастий паркан. Паркан оздоблений мисливськими мотивами - битими качками і кабанячими головами, виглядає вульгарно. Наче намагалися відбутися кепським жартом від такого прояву життя.
Палермо як цей фікус - сірий, безформний, в загорожі банальностей, але достобіса древній і нелінійний.
***
КАТАКОМБИ КАПУЦИНІВ.
Парад мертвих.
Сидять, стоять, лежать, усіх станів і віків, є цілі родини.
Деякі наче як співають.
Деякі дивляться з докором, або саркастично, або зверхньо.
Інколи вони, здається, бесідують.
Запилюжені.
Червона фарба на верхній шелепі. Бирка РА329. Франт: рукавички, фрак.
- Привіт! Що в тебе з обличчям?
Мовчить.
Єпископ на розі. Добре зберігся і явно незадоволений. Не на таке чекав?
В Коридорі професіоналів на думку спадає грайливе: “При гурті і смерть добра”.
Але перше, що я побачив при вході в Катакомби - голі смагляві ноги молодої продавчині.
Бодлер щось про це писав, про зотліле пасмо. Не пам’ятаю точно.
***
Міський ПОШТАМТ - скромно-функціональний в інтер’єрах, з фонтаном на вході, з годинником усередині, що застиг на 14.59. Ти пояснюєш працівниці в залі своє питання, вона відводить тебе до віконця з літнім сеньйором у синьому мундирі, той киває й одразу забуває про твоє існування.
Ти стоїш перед віконцем. Годинник показує 14.59, люди гомонять, сонце рухається в небі, з космосу на Землю мчить велетенський астероїд.
Нарешті, випадково, з’являється геть інакша людина і, наскільки їй дозволяє її англійська, все тобі пояснює, але Всесвіт уже колапсував.
***
Відправившись досліджувати ПОРТ, я вступив у лайно. Це був явний знак, але знак чого?
В порту я підійшов до набережної між двома колосальними кранами. Зробивши кілька світлин, вирішив кинути монетку у воду згідно з туристичним забобоном. Поруч на причальній тумбі сиділа чайка. «Чи варто мені повертатися до Палермо, чи ні? Варто чи ні?” - спитав я в неї, кидаючи монетку.
Чайка уважно мене вислухала, повернула голову в один бік, у другий, зірвалася з тумби і вже на літу з природною невимушеністю нагидила у воду недалеко від того місця, куди впала монетка.
І це був знак.
***
Полежав на кам’яній лавці під фонтаном на розі КВАТРО КАНТІ - тої самої площі, де в героя “Зйомок у Палермо” Віма Вендерса ледь не влучила стріла, пущена огрядним привидом.
Лежати там цілком зручно, але бачиш усе догори дригом. Ходять люди униз головою, будинки нависають, наче нерівні стіни велетенського колодязя. Якщо заснути, то потім, від різкого пробудження, може дійсно примаритися казна-що, як у Вендерса.
Не засинай у Палермо, не роби помилку.
***
МУЗЕЙ МАРІОНЕТОК - сицилійських puppi - місце, в якому будь-яка людина зі пристрастю до театру має прагнути розпастися на атоми, щоб лишитися в цьому повітрі, загуслому від поглядів рицарів і кентаврів, чортів і матрон, драконів і сажотрусів.
Засновник, колишній хірург, зібрав тут понад 3000 ляльок.
І чим довше я перебуваю серед цих незворушних яскравих облич, тим більше розумію, що опинився в точному віддзеркаленні Катакомб.
Все як там. Тільки ляльководи різні.
***
Я приїхав у Палермо по образи смерті.
Вийшло довше й простіше.
В Палермо смерть і любов - тіні одна одної, й вони запросили мене на танок.
Танцюємо досі.
Під крики чайок, яких тут немає.
Дмитро ДЕСЯТЕРИК, “День”, Палермо-Київ