СПИНИТИ ЧЕРВОНЕ КОЛЕСО
СПИНИТИ ЧЕРВОНЕ КОЛЕСО
Це ж треба черкнути щось про Перемогу, про свято чи про святе - 70 років як-ніяк. Наприклад, поринути в спогади, розказати, як ми старшокласниками в Дніпрі поверталися з радянського святкування 9 травня, йшли доволі вузькою вулицею, раптом попереду зашуміли, зааплодували - виявилося, із вікна четвертого поверху на нас дивився правдивий ветеран, не ряджений - дід у парадному кітелі й кашкеті, рідня його підтримувала під лікті, а він посміхався, притискав руку до грудей, кланявся нам, і ми, пубертатні розбишаки, цілком розчулилися.
Чи навпаки, провести, як модно було казати у 1990-і, деконструкцію офіційного дискурсу, процитувати патетичну фразу з фільму Олександра Кайдановського «Дружина керосинника»: «Перемога - це істина падлюк», ще й додати пропагандистське гасло з «1984» - «Війна це мир», заодно зауважити, що в дистопічному кошмарі Орвела недарма все називалося «Перемога» - від цигарок, які неможливо було курити, до будинків, у яких неможливо було жити, бо вся диктатура трималася за рахунок постійного оп’яніння війною. Звідси логічно випливуть паралелі з російським істеричним культом перемоги над давно неіснуючою Німеччиною, над клятою Америкою, над ворожим Заходом, над реальністю взагалі.
Але і перше, і друге в різних формах сказано не раз.
Мета будь-якої війни - перемога, поза сумнівом. Ціна будь-якої перемоги - багато трупів. Теж відома річ.
Війна, таким чином - це не про перемогу, а про вбитих. Вбитих добрих і вбитих злих, вбитих розумних і вбитих дурних, вбитих малих і вбитих старих, вбитих своїх і вбитих чужих. Перемога - констатація факту: узаконені вбивства нарешті припинилися. Святкувати тут, за великим рахунком, нема чого.
Саме тому ношу значок з написом «Ніколи знову», роками Другої світової - 1939-1945 - та квіткою червоного маку.
Це не тільки в пам'ять про десятки мільйонів, перемолотих шестирічною бійнею. Це ще надія на те, що сусідня східна країна одного разу скаже собі «Ніколи знову!» та припинить розтягувати ті 6 років до нескінченності.
Своє «ніколи» ми в Україні собі - на собі - вже написали такими літерами, що забути при всьому бажанні не вийде.
Війна - це війна. Мир - це мир. Свобода - не рабство. Що неясно?
Дмитро Десятерик, «День»
Це ж треба черкнути щось про Перемогу, про свято чи про святе - 70 років як-ніяк. Наприклад, поринути в спогади, розказати, як ми старшокласниками в Дніпрі поверталися з радянського святкування 9 травня, йшли доволі вузькою вулицею, раптом попереду зашуміли, зааплодували - виявилося, із вікна четвертого поверху на нас дивився правдивий ветеран, не ряджений - дід у парадному кітелі й кашкеті, рідня його підтримувала під лікті, а він посміхався, притискав руку до грудей, кланявся нам, і ми, пубертатні розбишаки, цілком розчулилися.
Чи навпаки, провести, як модно було казати у 1990-і, деконструкцію офіційного дискурсу, процитувати патетичну фразу з фільму Олександра Кайдановського «Дружина керосинника»: «Перемога - це істина падлюк», ще й додати пропагандистське гасло з «1984» - «Війна це мир», заодно зауважити, що в дистопічному кошмарі Орвела недарма все називалося «Перемога» - від цигарок, які неможливо було курити, до будинків, у яких неможливо було жити, бо вся диктатура трималася за рахунок постійного оп’яніння війною. Звідси логічно випливуть паралелі з російським істеричним культом перемоги над давно неіснуючою Німеччиною, над клятою Америкою, над ворожим Заходом, над реальністю взагалі.
Але і перше, і друге в різних формах сказано не раз.
Мета будь-якої війни - перемога, поза сумнівом. Ціна будь-якої перемоги - багато трупів. Теж відома річ.
Війна, таким чином - це не про перемогу, а про вбитих. Вбитих добрих і вбитих злих, вбитих розумних і вбитих дурних, вбитих малих і вбитих старих, вбитих своїх і вбитих чужих. Перемога - констатація факту: узаконені вбивства нарешті припинилися. Святкувати тут, за великим рахунком, нема чого.
Саме тому ношу значок з написом «Ніколи знову», роками Другої світової - 1939-1945 - та квіткою червоного маку.
Це не тільки в пам'ять про десятки мільйонів, перемолотих шестирічною бійнею. Це ще надія на те, що сусідня східна країна одного разу скаже собі «Ніколи знову!» та припинить розтягувати ті 6 років до нескінченності.
Своє «ніколи» ми в Україні собі - на собі - вже написали такими літерами, що забути при всьому бажанні не вийде.
Війна - це війна. Мир - це мир. Свобода - не рабство. Що неясно?
Дмитро Десятерик, «День»