СЕРПНЕВІ ПЕРЕГОНИ
СЕРПНЕВІ ПЕРЕГОНИ
Серпень пролітаю на поїзді. Низькі, але неважкі хмари, сумирне сонце. Спеки нема вже тиждень. Біля залізниці палять сухе бадилля. Настрій такий самий прохолодний, з мінливою хмарністю, з вогнищами помірного ентузіазму та з легким вітром у голові.
Те, що над нами нависла мерехтливим цунамі осінь і ось-ось війне на нас першим протягом, першим жовтим листям, першим дощем, і так зрозуміло. Дітей поженуть до школи, дорослих - на роботу, волів - у поле, птахів - у вирій, кінокритиків - на кінофестивалі. Урочиста рутина, розцяцьковані будні, приморозки на нервовому ѓрунті.
Однак виникають так звані вічні запитання до самого себе. Наприклад, у відпустку знов не поїхав. Дерево не посадив. Хату не побудував. Долю людства так само не змінив, а було б незле. Чудова ідея. Отак би й сказати, керуючись спекою, загальною непевністю моменту, а також власною схильністю до піжонства: «Людство! Я хочу змінити твою долю! Бо так далі не годиться». Конкретного пропонувати нічого не треба, бо все одно всі спочатку будуть у такому захваті, що й слова не вимовлять. А вже згодом, як журналісти почнуть діставати, чемно виголосити список добрих справ: побороти глобальне потепління, добудувати дніпропетровський метрополітен, перетворити всі наркотики включно з горілкою на дистильовану воду, зброю - на квіти, політиків - на людей, зло - на добро; головне - зважитись. План скласти, рукави засукати - і вперед. Певні труднощі, звісно, будуть: від танучих льодовиків до прикрої простої невдячності й інших забаганок ближніх моїх. Спротив матеріалу, так би мовити. Чесно зізнаюся, без перебільшень: ми до того готові. Важко бути Богом, важко, але, врешті-решт почесно, та й народові користь, природі полегшення, моралі втіха.
Ось і асфальт прохолов, море випили курортники, сонце почервоніло від утоми, а відваги, рішучості забракло. Тобто, знову щось вікопомне не зроблено, знову літо як літо, теж мені барон Мюнхгаузен, три місяці змарнував, одне слово, розмінявся на дрібниці.
Згодом подивишся на все ще зелені дерева, на засмаглих людей за вікном та й подумаєш: до чого ті ламентації? Яка різниця, хто встиг, а хто - ні, хто перший, а хто останній у серпневих перегонах?
Цікавіше, наскільки захеканими перетнемо фінішну стрічку, сплетену з вересневого павутиння.
Дмитро Десятерик
Серпень пролітаю на поїзді. Низькі, але неважкі хмари, сумирне сонце. Спеки нема вже тиждень. Біля залізниці палять сухе бадилля. Настрій такий самий прохолодний, з мінливою хмарністю, з вогнищами помірного ентузіазму та з легким вітром у голові.
Те, що над нами нависла мерехтливим цунамі осінь і ось-ось війне на нас першим протягом, першим жовтим листям, першим дощем, і так зрозуміло. Дітей поженуть до школи, дорослих - на роботу, волів - у поле, птахів - у вирій, кінокритиків - на кінофестивалі. Урочиста рутина, розцяцьковані будні, приморозки на нервовому ѓрунті.
Однак виникають так звані вічні запитання до самого себе. Наприклад, у відпустку знов не поїхав. Дерево не посадив. Хату не побудував. Долю людства так само не змінив, а було б незле. Чудова ідея. Отак би й сказати, керуючись спекою, загальною непевністю моменту, а також власною схильністю до піжонства: «Людство! Я хочу змінити твою долю! Бо так далі не годиться». Конкретного пропонувати нічого не треба, бо все одно всі спочатку будуть у такому захваті, що й слова не вимовлять. А вже згодом, як журналісти почнуть діставати, чемно виголосити список добрих справ: побороти глобальне потепління, добудувати дніпропетровський метрополітен, перетворити всі наркотики включно з горілкою на дистильовану воду, зброю - на квіти, політиків - на людей, зло - на добро; головне - зважитись. План скласти, рукави засукати - і вперед. Певні труднощі, звісно, будуть: від танучих льодовиків до прикрої простої невдячності й інших забаганок ближніх моїх. Спротив матеріалу, так би мовити. Чесно зізнаюся, без перебільшень: ми до того готові. Важко бути Богом, важко, але, врешті-решт почесно, та й народові користь, природі полегшення, моралі втіха.
Ось і асфальт прохолов, море випили курортники, сонце почервоніло від утоми, а відваги, рішучості забракло. Тобто, знову щось вікопомне не зроблено, знову літо як літо, теж мені барон Мюнхгаузен, три місяці змарнував, одне слово, розмінявся на дрібниці.
Згодом подивишся на все ще зелені дерева, на засмаглих людей за вікном та й подумаєш: до чого ті ламентації? Яка різниця, хто встиг, а хто - ні, хто перший, а хто останній у серпневих перегонах?
Цікавіше, наскільки захеканими перетнемо фінішну стрічку, сплетену з вересневого павутиння.
Дмитро Десятерик