Чому Україна не пішла шляхом Польщі?
На світлині: Так виглядає зараз центр Варшави - ультрасучасні хмарочоси, західний шик, ґламур… (світлина автора)
Коли в червні 2017 року для громадян України було запроваджено безвізовий режим для поїздок до країн Євросоюзу, багато з мешканців України цим одразу ж скористалося. І зрозуміло, що найчастіше українські громадяни відвідували країни колишнього соцтабору - Польщу, Литву, Чехію, Словаччину, Угорщину. Але при цьому багатьох українських туристів, котрі побачили життя своїх західних сусідів, мучили одні й ті самі питання: чому Україна не пішла шляхом країн Центрально
ї Європи? Чому західні сусіди України змогли побудувати такі високорозвинені суспільства, натомість Україна тупцює на місці? Чому Польща, Естонія та Словенія вже цілком офіційно увійшли до так званого «Золотого Мільярду», натомість Україна перетворилася на найвідсталішу та найбіднішу країну Європи? Чим українці є гіршими за поляків чи естонців? Адже ми тридцять років тому перебували в рівних стартових умовах…
Відповідь на це непросте запитання треба шукати в історії України та країн Центральної Європи. А ці історичні умови в Польщі чи Угорщині докорінним чином відрізнялися від українських.
Насамперед, у поляків, чехів, угорців, румунів та навіть у прибалтійських народів нема такого сильного постколоніального синдрому. Хоча народи Центральної та Південно-Східної Європи - як і українці - протягом тривалого часу перебували в складі Російської та Австро-Угорської імперій (а балканські народи - у складі Османської імперії), в усіх цих народів є набагато більший досвід незалежності. Зокрема, в міжвоєнний період усі ці країни були незалежними - в той час, як Україна ще у 1920 році була окупована більшовицькими військами та аж до 1991 року не мала ніякої можливості будувати власну державу.
Так, унаслідок Другої Світової війни Прибалтика, Центральна та Південно-Східна Європа так само опинилися в залежності від Москви, проте московській владі так і не вдалося остаточно совєтизувати ці реґіони. Для народів усіх цих країн комуністичний режим виявився чимось нав’язаним ззовні, тому стара радянська система в цих країнах миттєво рухнула одразу ж після того, як вона перестала одержувати підтримку з Москви. І хоча кремлівська влада час від часу брутально та нахабно втручалася у внутрішні справи своїх сателітів - як це сталося, наприклад, в НДР у червні 1953 року, в Угорщині - в жовтні 1956 року та в Чехословаччині - в серпні 1968 року, - демонструючи, хто був головним у Східному Блоці, їй так і не вдалося нав’язати цим народам москвоцентризм: ані поляки, ані угорці, ані чехи зі словаками, ані східні німці не вважали Москву головнішою за Варшаву, Будапешт, Прагу чи Берлін. Проте в Україні цей москвоцентризм та тісно пов’язаний з ним комплекс меншовартості вкоренився дуже сильно, внаслідок чого багато мешканців України звикли в усьому озиратися на Москву. Ця інерція, на жаль, триває й далі: численні реформи в Україні загальмувалися саме через це, що люди просто стурбовані, а що про це скажуть у Москві.
Московській владі так і не вдалося остаточно викорінити національну свідомість усіх цих народів, русифікувати ці народи, повністю винищити національну еліту та спаплюжити національну культуру. Так, політичні репресії мали місце в усіх країнах Східної Європи, але не в таких масштабах, як в Україні. Суспільне життя цих країн не було так сильно заідеологізовано, як в Україні, де вся наука, вся культура, вся система виховання та освіти була підпорядкована канонам марксизму-ленінізму. Крім того, слід відмітити, що практично всі комуністичні лідери країн Східної Європи були, насамперед, націонал-патріотами та навіть націоналістами (як Чаушеску), а потім вже комуністами - для них усіх комуністична ідеологія була лише зовнішньою декорацією. Навіть прибалтійські лідери були, перш за все, патріотами. В Україні ж на всі вищі керівні посади Москва призначала найбільш марґінальних постатей на кшталт Щербицького.
Крім того, в країнах так званого «соцтабору» остаточно не було зліквідовано приватну власність. І в Польщі, й у НДР, і в Чехословаччині, й в Угорщині, не кажучи вже про Югославію, впродовж усього періоду комуністичної диктатури діяли приватні майстерні, кав’ярні, крамниці, а в Польщі, до того ж, не було проведено ніякої колективізації, отож, польські селяни так і залишалися вільними фермерами, тобто дрібними підприємцями в галузі сільського господарства. На церкву особливих гонінь теж не було - за винятком, хіба що, Албанії.
Навіть три прибалтійських республіки, котрі формально входили до складу СРСР, до кінця так і не були совєтизовані: для переважної більшості радянських людей Естонія, Латвія та Литва були чимось на кшталт «внутрішнього зарубіжжя», де все було трохи інакше, ніж на решті території СРСР: інша писемність, інша культура, інші традиції, інший етикет. Наприклад, я сам є родом з Буковини, котра теж була включена до складу Радянського Союзу лише внаслідок Другої Світової війни, але, тим не менш, у середині 80-х років у Латвії та в Литві я набагато сильніше відчував себе за кордоном, ніж навіть зараз у Німеччині.
Звичайно ж, в Україні - за винятком, хіба що, Волині, Галичини, Буковини та Закарпаття - все було інакше. Тут люди мусили протягом кількох століть виживати в умовах окупаційного режиму, коли від них самих нічого не залежало. Через це в українців було капітально покалічено психіку. Наприклад, у підсвідомості багатьох українців сформувалося переконання, буцімто через те, що від них нічого не залежить, треба просто слухняно підкоритися долі та мовчки терпіти.
У Східній Європі комуністам так і не вдалося знищити громадянське суспільство: поляки, литовці, чехи завжди вміли гуртуватися та організовано тиснути на владу, тому на межі 80-х - 90-х років мешканцям цих країн досить легко вдалося згуртуватися та спільними зусиллями легко та швидко декомунізувати та десовєтизувати свої країни. Ніхто з мешканців тих країн не хоче назад у комуністичну систему.
Так, наприклад, на сході Німеччини все ще спостерігається ностальгія за НДР, а в Хорватії - за тітовською Югославією, але ця ностальгія є, скоріше, ностальгією за тодішнім стилем життя, тобто, за суто зовнішніми атрибутами. Ніхто зі східних німців не мріє про відновлення тоталітарної комуністичної системи - з її зрівнялівкою та повною відсутністю будь-яких індивідуальних свобод. В Україні ж багато людей усе ще мріють про відновлення саме комуністичної системи, наївно гадаючи, буцімто можна так просто відновити брєжнєвський СРСР з його ковбасою за 2,20. Тому велика кількість мешканців України продовжують голосувати за дешевих популістів. Так, західні області України набагато ближче стоять до Східної Європи, ніж решта території України, але вони, на жаль загальної погоди в Україні не роблять.
Ба більше, цілі реґіони України на початку 30-х років минулого століття за допомогою штучного голодомору та примусових депортацій були буквально «зачищені» від місцевого українського населення, після чого вони були заселені мігрантами переважно з російського Нечорнозем’я. Саме ці реґіони й стали для України, так би мовити, «раковою пухлиною», котра заважала всій Україні нормально розвиватися, обираючи президентом то Кравчука, то Кучму, то Януковича, а в парламент «постачаючи» то комуністів, то реґіоналів… Крім того, ці люди готові голосувати хоч за комуністів, хоч за ультраправих; вони готові навіть добровільно відмовитися від незалежності та жити в злиднях - аби лише зберегти привілей не знати української мови. Привілейований стан так званого «російськомовного населення» для них є навіть важливішим за власний добробут.
Крім того, під впливом комуністичної ідеології в підсвідомості багатьох мешканців України склалося токсичне переконання, буцімто їм усі щось винні. Поєднуючись з іншим токсичним переконанням, буцімто від населення ніщо не залежить, усе це породило повну неспроможність брати на себе відповідальність за власну долю. Мешканці України у своїй більшості звикли звинувачувати в свого бідах кого завгодно, тільки не самих себе. При цьому вони бажають, аби прийшов якийсь Месія та все за них зробив, змінивши їхнє життя.
Ось із такою вкрай важкою спадщиною Україна ніяк не могла піти тим самим шляхом, яким пішли країни Східної Європи. Отож, мешканці України спочатку мусять оцю спадщину подолати.
Де ж вихід?
А вихід я бачу лише один: повна зміна ґенерацій. Треба дочекатися, доки соціально активною стане ґенерація, народжена після 1991, чи навіть після 2000 року. А сучасна українська молодь вже докорінним чином відрізняється від попередніх ґенерацій. По-перше, для цих людей СРСР є таким самим далеким минулим, як Османська чи Австро-Угорська імперії. По-друге, вони вже не виховувалися в тій атмосфері страху, в котрій виховувалися люди, чиє свідоме життя проходило за радянських часів. По-третє, представники сучасної української молоді є цілком вільними від москвоцентризму: вони більше не бажають в усьому озиратися на Москву; для них Москва - це лише столиця сусідньої держави (як Варшава, Мінськ, чи Бухарест), а не «центр Всесвіту». А головне - ці молоді в своїй більшості володіють англійською та іншими іноземними мовами навіть краще, ніж російською. Крім того, вони вже встигли провести певний час у Західній Європі та/або Північній Америці, де вони або навчалися, або стажувалися, або працювали, або просто самостійно подорожували. Отож, вони на власні очі бачили, як можна жити, не створюючи собі штучних труднощів.