Випадок із винтажним радіоприймачем (уривок із повісті «Будинок з анфіладою»)
Прокинувшись тієї ж самої ночі близько третьої години ранку, Василь відкрив очі. Одразу ж його охопив шок: у його спальні між дверима до коридору та винтажним радіоприймачем «Балтика М-254», випущеним на початку п’ятдесятих років, що стояв на такій винтажній обтічній тумбочці п’ятдесятих років випуску, з’явилася страхітлива істота, зображення котрої він бачив на сцені клубу «Навколо йоги».
То був якийсь чорний циліндр із напівсферичною верхівкою, з двома круглими очима, що світилися білим світлом, та напівкруглою пащею з гострими зубами, що теж світилися білим світлом. Василь ненадовго завмер, чекаючи, що буде далі… Ні, то були не галюцинації: дивовижна істота, насправді, стояла, не рухаючись, перед Василевим ліжком. Василь обережно дотягнувся рукою до вимикача, аби увімкнути світло. Як тільки він увімкнув світло, дивовижна істота безслідно зникла - неначе вона розчинилася в повітрі. Василь піднявся з ліжка, підійшов до того місця, де та істота стояла. Нічого не знайшовши на місці перебування чудовиська, Василь, сівши за письмовий стіл, узяв аркуш білого паперу та чорний фломастер - аби по пам’яті намалювати побачене. Намалювавши, він сховав аркуш із малюнком собі в «дипломат», після чого вимкнув світло. Чудовисько більше не виникало.
Зненацька у Василя знову все попливло перед очима. Знов він кудись полетів, кружляючи немов куля у стволі гвинтівки… Перед Василем з’явилося якесь незнайоме альпійське селище з характерними будинками-шале, типовими для того реґіону. Була ніч. Прямо перед ним стояла довга двоповерхова будівля з високим шатровим дахом, характерним для стилю бароко. Фасад тієї будівлі було освітлено прожекторами. Василь підійшов ближче. Зайшовши в під’їзд, він опинився в напівтемряві, в котрій він ледве розглянув дерев’яні сходи на другий поверх. Василь піднявся тими сходами. На другому поверсі було вже більше світла. Сходи вели до якихось чорних дверей. Василь відчинив ті двері. Перед ним відкрилася величезна кількість кімнат, розташованих в один ряд - одна за одною, - та з’єднаних між собою дверними прорізами на одному рівні. Усі двері були відчинені, отже, перед Василем вдалину уходила довжелезна анфілада. Василь почав блукати тією анфіладою, переходячи з кімнати до кімнати. Кожна кімната була присвячена одній з істот, що були зображені в клубі «Навколо Йоги». Муляжні копії кожної тієї істоти були виставлені посеред відповідної кімнати, але не так, аби затуляти анфіладну перспективу. Була там і кімната Трусоїда, й кімната тієї істоти, котру Василь бачив тієї ночі у своїй спальні й котра у відповідній залі того палацу звалася Хабаддібом, або Чорним Страхіттям. Було тут і Біле страхіття - «неґатив» Чорного Страхіття, - й різні інші страхітливі істоти з дивовижними назвами - Пуґна, Корба, Ґаза, Цвахо…
Зненацька до Василя підійшов якийсь чоловік із бородою, у котрому Василь упізнав контролера при вході до клубу «Навколо йоги». І одягненим той чоловік був саме так, як і тоді, коли він стояв на фейс-контролі.
- Добре, Василю, що ти прийшов сюди! - вигукнув бородатий чоловік. - Ласкаво просимо до Священної Анфілади!
- Звідки він знає моє ім’я? - мовчки подумав Василь, не приходячи до тями. - Він мене лише один раз бачив у клубі.
- Я знаю, що ти хочеш мене запитати, - заявив чоловік, неначе прочитавши Василеві думки. - Ти цікавишся, звідки я знаю, як тебе звуть. Відповідаю. Коли я стою на фейс-контролі при вході до клубу «Навколо йоги», я настільки можу сканувати душу будь-якої особи, що після цього я знаю про цю особу буквально все. Абсолютно все! Від мене нічого не приховаєш. Я знаю, наприклад, про що ти зараз думаєш, який у тебе емоційний стан. Мені також відомо, що ти кохаєш дівчину, котру звуть Лесею, і що вона навчається на економічному факультеті, а познайомився ти з нею через студентський клуб…
- Ти ясновидець? - здивовано запитав Василь.
- Я більш, ніж ясновидець, - відповів бородатий чоловік. - Я - людина-рентґен, людина-сканер… До речі, зви мене Маркіяном. Це я тебе постійно ввожу в транс. І це я тебе зараз сюди покликав, аби ти замислився над багатьма речами, котрі здаються тобі несуттєвими, але котрі можуть фатально вплинути не лише на твоє життя, але й на долю всієї нашої цивілізації. Пам’ятай про Аламінкор! Пам’ятай про Чихалика та Трусоїда! Я тебе проведу через усю цю анфіладу. Я буду твоїм ґідом. Ходімо до найпершої зали!
Вони повернулися разом до першої зали тієї анфілади, присвяченої Чорному Страхіттю - саме тому, котре з’явилося перед Василем у його спальні праворуч від радіоприймача «Балтика». Саме скульптурне зображення Чорного Страхіття - у вигляді чорного циліндра з напівсферичною верхівкою, з білими очима та білою пащею, що світилися в темряві, - було поставлено в самому центрі кімнати, але не так, аби воно затуляло собою священну та маґічну анфіладу.
…
Була вже п’ята година ранку. Через сильне емоційне перевантаження заснути Василь вже не міг. Його голова була переповнена враженнями від побаченого в трансі. Перед Василевими очима все ще трималися образи Маркіяна, Нахану, Байоли, Чихалика та всіх тих кіборгів. Вставши з ліжка та одягнувшись, Василь увімкнув світло та почав робити замальовки побаченого. Спочатку він іще раз намалював Хабаддіба, потім - Трусоїда, Цвахо та інших побачених в анфіладі кіборгів.
О шостій ранку спрацював будильник. Василь пішов до кухні готувати собі сніданок. Хвилин через п’ятнадцять до кухні зайшла його сестра Христина.
- Христино! - звернувся до неї Василь. - Я вважаю, що старовинному радіоприймачу в моїй спальні не місце! Я, взагалі, пропоную позбутися всіх старих речей, очистити наше помешкання від усього непотребу, заховавши весь цей мотлох у підвал, чи, навпаки, на горище.
- І чим тобі не догодила «Балтика»? - здивувалася Христина. - Колекціонери старовинної радіоапаратури, навпаки, пишаються, якщо вони мають у себе такі екземпляри. А ти пропонуєш його викинути. Чого це раптом?
- Бо старий мотлох, - пояснив Василь, - несе в собі застарілу інформацію та застарілу енергетику, що вже застоялася. Ось і навколо цього радіоприймача я відчуваю якусь вкрай важку та неприємну ауру. А енергетичний застій призводить до різних небажаних явищ, включаючи полтерґейст та різні примари. Ось чому в нашій оселі так зненацька з’явилося Цвахо.
- Що то за Цвахо?
- Та ось та чорна голова, - пояснив Василь, - що з’явилася в нашій вітальні перед приїздом канадців.
- Тобі чорна голова все ніяк не дає спокою? - здивовано запитала Христина. - То ж була кульова блискавка.
- Кульова блискавка не вміє кричати людським голосом! - почав наполягати Василь. - Це були кіборги!
- І хіба ти їх так боїшся?
- Гірше! - вигукнув Василь. - Мені й раніше, особливо в дитинстві, цей приймач «Балтика» здавався якоюсь зловісною фізіономією: однакові ручки для різних налаштувань праворуч та ліворуч - це неначе два ока, а індикатор налаштування посередині - то є справжнє третє око. Особливо я цю «Балтику» боявся в темряві. А сьогодні вночі - між ним та вхідними дверима - з’явилося ось це страшне чудовисько.
Василь побіг до своєї спальні, аби принести звідти всі ті замальовки.
- Ось! - заявив він, демонструючи сестрі принесені малюнки. - Ось ця дивовижна істота з’явилася сьогодні переді мною. Стояла вона праворуч від приймача та ліворуч від вхідних дверей.
- Це якісь галюцинації в тебе! - вигукнула Христина. - Не бери в голову якісь дурниці!
- Але ж мене вони тепер переслідують! - поскаржився Василь.
- Ти, Василю, напевно, збожеволів! Ну, яка неґативна енергія може випромінюватися від старовинного радіоприймача?
- Після того, як переді мною з’явилася ця істота, - пояснив Василь, - я впав у транс. У трансі я побачив дивовижний будинок посеред Альп. У тому будинку виставлені всі ті фігури, котрі ти бачиш на моїх малюнках.
- Які фігури? - різко запитала Христина. - Ось ці обрубки, ці какашки? Ти саме їх так боїшся? І до чого тут Альпи? До чого тут якийсь будинок?
- У цьому будинку виставлені всі ці фігури…
- Тобі, Василю, лікуватися треба, - порадила Христина.
- Знову ніхто мене не розуміє! - роздратовано вигукнув Василь. - Спочатку я боявся «Балтики», а ось тепер з’явився цей монстр!
- Все одно, я тебе не розумію, - зізналася Христина.
- А мені завжди радіоприймач «Балтика» здавався якоюсь страхітливою фізіономією, - продовжив Василь. - У дитинстві я постійно гадав, неначе то є голова якогось жахливого монстра. Я навіть боявся залишатися в кімнаті наодинці з цим чудовиськом. Особливо ввечері, коли було вже темно. Мені постійно здавалося, буцімто цей монстр миттєво накинеться та з’їсть мене. А коли я, восьмирічний хлопчик, навчався у другому класі, мене бабуся - нехай земля їй буде пухом - повела якось на прогулянку вулицями в районі Студентського парку… Ну, ти знаєш, напевно, що за вулиці я маю на увазі - вулицю Сахарова, Гвардійську… Але коли ми пішли гуляти вулицею Кастелівка, мені на душі одразу стало так погано, так важко, так неприємно… Особливо дратували мене круглі віконця польських будинків, споруджених у тридцяті роки… Не знаю, що там було за тими круглими віконцями, розділеними рамами вертикально на дві половини, - чи то сходи під’їздів, чи то підсобні приміщення помешкань… Але мені здавалося в дитинстві, що це чи то бійниці, з яких мешканці стріляють по перехожих, чи очі якихось монстрів, котрі єхидно дивилися на мене. Допіру набагато пізніше, вже будучи підлітком, я, нарешті, усвідомив-таки, що то була просто прикраса фасадів… І, взагалі, я дізнався, що район біля Студентського парку колись до війни був чи не найфешенебельнішим районом Львова… А у вісім років я терпіти не міг ходити тими вулицями - щось мене там постійно дратувало… Так ось, повернувшись того дня з прогулянки додому, я гірко заплакав, лементуючи щось на кшталт: «Не подобається мені там гуляти, не подобається мені той маршрут!»… Тоді ще моя спальня була спальнею бабусі… Пам’ятаєш, там іще не було цих сучасних меблів? Не було цих ошатних фіранок на вікнах, натомість стояли там лише залізне ліжко, старий торшер на тонкій сталевій ніжці, руда «сталінська» етажерка та ось цей приймач «Балтика» на рудій обтічній тумбочці… І жовті-жовті стіни, котрі мене дуже сильно дратували… Я почав гірко плакати - напевно, від емоційного перевантаження. Ти навіть не можеш собі уявити, як важко мені тоді було на душі! А ця роздратована бабуся - нехай земля їй буде пухом - почала мене лупцювати долонями по голові… Я гірко-гірко плачу, а бабуся лупцює та лупцює мене по голові… Вона мене лупцювала тоді з якоюсь маніакальною злістю - я це дуже добре запам’ятав… З якоюсь маніакальною жорстокістю… Я плачу, а бабуся б’є мене та б’є… А цей радіоприймач «Балтика» дивиться на мене своєю нахабною фізіономією… Я плачу й нічого навколо себе не бачу… Нічого - крім цього страхітливого монстра з нахабною фізіономією… Цей монстр неначе насміхався над моїм важким горем… Із того часу я остаточно цю фізіономію зненавидів…
- Це просто неприємні спогади про дитинство, - заспокоїла свого брата Христина. - Я, наприклад, нічого подібного не відчувала… Ніяких неґативних асоціацій цей старовинний приймач у мене не викликав - навпаки, мені дуже подобалося те, що на ньому були діапазони не лише з середніми та довгими хвилями, але й аж два короткохвильові діапазони… Лише цей приймач міг ловити «Голос Америки» та інші колись крамольні «голоси»… Я розумію, бабусина кімната була обставлена дуже аскетично… Проте я не розумію, чим тобі радіоприймач не догодив… Так, мене теж дратували ті жовті стіни та відсутність фіранок на вікнах. А ще дратувало залізне бабусине ліжко… Але ж наш тато викинув це ліжко… Тепер ти спиш у тій кімнаті на сучасній кушетці… Там у тебе вже й стіни обклеєні чудовими зеленими югославськими шпалерами з елеґантним дизайном, та й фіранки на вікнах висять… Залізне ліжко й мене дратувало - але ж не до такої ж міри…
- Тоді я відчував, немов у моїй душі сиділо якесь важке чужорідне тіло, - пояснив Василь. - Я відчував якийсь внутрішній біль, але не фізичний. То був духовний біль. Проте я мучився від нього не менш, ніж від фізичних страждань… А тепер ось переді мною з’явилося ось це чудовисько…
- Я тобі раджу підійти до цього старовинного радіоприймача, доторкнутися до нього та вибачити йому всі ті образи, спричинені з його боку в твоєму дитинстві, - запропонувала Христина. - Я розумію, наскільки абсурдною є порада - вибачати неістоти, але… Інколи людина мусить вибачати навіть неістоти - аби відпустити від себе образи на них. Ось піди до того приймача та «помирися» з ним.
Поснідавши, Василь підійшов до ненависної «Балтики», задумки вибачив радіоприймачу всі образи, так само задумки помирився з ним, а після цього вирушив на заняття до університету. Христина ж, вийшовши надвір, сіла за кермо своєї «Лади» та поїхала до того спільного підприємства, на котрому вона працювала… А вдалині хтось із членів «Білого Братства» співав на розтяг лише на одній ноті: «Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос… Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос… Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос…», чергуючи ці монотонні співи з закликом: «Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається…».