Театр абсурду (уривок із повісті «Будинок з анфіладою»)
Ось і настав перший день жовтня. То була п’ятниця, тому всі студенти воліли якомога швидше закінчити всі заняття та піти відпочивати, насолоджуючись теплою осінньою погодою, котру було обіцяно на поточний вік-енд.
Нарешті заняття скінчилися. Остання пара на четвертому курсі факультету іноземних мов була лекцією з історії світової літератури, отже, студенти цілого курсу мали чудову можливість поспілкуватися один з одним. Коли пролунав дзвоник та викладач, закінчивши лекцію, вийшов з авдиторії, Василь одразу ж підійшов до Ганни.
- Ти бачила пару тижнів тому афішу про клуб «Навколо йоги»? - поцікавився Василь.
- Ти маєш на увазі виставу «Страхітливе подвір’я»? - уточнила Ганна. - Так, бачила я цей плакатик на Пекарській.
- На Туган-Барановського, - уточнив Василь.
- До речі, ксерокопії тієї саморобної афіші розповсюджувалися по всьому університету.
- Ти підеш? - запитав Василь. - Роберт, до речі, теж піде.
- Ну, якщо Роберт піде, тоді я так само піду!
- Роберт вельми зрадіє, побачивши тебе знову.
- А коли він їде додому?
- Наступного четверга, - відповів Василь. - Залиш йому, будь ласка, всі свої дані, аби він мав можливість якомога скоріше оформити тобі виклик та подати заяву на укладення шлюбу.
- А якщо з викликом не вийде? - стурбовано запитала Ганна. - Я так хвилююся, адже я поставила на кін абсолютно все.
- Якщо тобі відмовлять у візі, - заспокоїв Василь, - тоді Роберт приїде сюди знову… Він зможе собі це дозволити, адже він є людиною дуже забезпеченою… Отже, він знову приїде, ви розпишетеся у Львові, після чого ти матимеш усі підстави їхати до Канади як законна дружина Роберта.
Настала субота. Увечері перед входом до клубу, розташованого в мало привабливому індустріальному районі неподалік від залізничної станції Підзамче, почала збиратися та ж сама компанія. Василь із Робертом, як завжди, були першими. А Ганна - як і у випадку з поїздкою до лісу - прийшла останньою. Дочекавшись Ганну, всі встали в чергу, аби пройти фейс-контроль. Клуб «Навколо йоги» не був якимось елітарним закладом, тому тамтешній фейс-контроль був простою формальністю з елементарними вимогами: мінімум вісімнадцять років, тверезий стан, ніякого спортивного вбрання та щира посмішка на обличчі. Контролером виступав якийсь інтеліґентного вигляду чоловік років тридцяти, з вусами та бородою, в сірому клітчатому піджаку, білій сорочці та краватці-метелику, котрий стояв в оточенні двох охоронців у чорних робах. Побачивши канадський паспорт Роберта, контролер одразу ж подобрішав та наказав охоронцям пропустити всю ту компанію без будь-яких перешкод. Успішно подолавши цей блокпост, усі увійшли всередину. Коли компанія йшла коридором, стіни котрого були обклеєні чорними шпалерами з численними лелітками під антрацит, двері службового приміщення ліворуч від входу зненацька відчинилися.
- Бом! Бом! Бом! Бом! Бом! - раптово закричав якийсь дивовижний співробітник клубу, висунувшись крізь дверну пройму в коридор, напевно, намагаючись злякати відвідувачів.
Хлопці й дівчата лише зареготали.
- Ласкаво просимо до клубу «Навколо йоги»! - оголосив співробітник, переконавшись у тому, що гості його не злякалися. - Ви, наскільки я розумію, тут уперше.
- Уперше, - підтвердила Ганна.
- Тоді вам треба зареєструватися, - оголосив співробітник. - Прошу пройти сюди.
Усі зайшли до кімнати, звідки вийшов той співробітник. Сплативши вступний внесок, кожен отримав картку постійного відвідувача.
- А чому сьогоднішня вистава зветься «Страхітливе подвір’я»? - поцікавилася Оксана.
- Страхітливе подвір’я - це внутрішнє подвір’я нашого клубу, - пояснив адміністратор. - Там ростуть платани, котрі скидають свою кору. Саме ці голі платани й наганяють усе те страхіття. Особливо вночі, коли світло не горить, а стовбури тих платанів світяться в темряві.
- Просто так світяться? - здивувався Василь.
- Ну, як вам це пояснити? - сказав адміністратор. - Вони просто виділяються в темряві. А коли гроза, то блискавка так страхітливо освітлює ті платани - це видовище не для тих, у кого слабкі нерви.
Одразу ж усі зрозуміли, що - попри свою назву - з йогою той клуб не мав нічого спільного.
Зареєструвавшись, хлопці та дівчата пройшли коридором до зали з блакитними стінами, чорними меблями та чорними панелями. То була глядацька зала, в котрій, власне, й мала відбуватися вистава. Проте та зала, скоріше, нагадувала лекційну залу в якомусь вищому навчальному закладі, або сесійну залу якогось місцевого парламенту. На шести ярусах стояли довгі столи з м’якими кріслами, оббитими чорним оксамитом. Обабіч від тих столів були проходи зі сходинками.
Але сцена мала особливо зловісний вигляд: на блакитній задній стіні праворуч та ліворуч були намальовані дві страхітливі фігури у вигляді високих та вузьких прямокутників із напівкруглими верхівками. На тих обох прямокутниках білою фосфорною фарбою були намальовані страхітливі фізіономії - по два круглих ока та пащі з білими гострими зубами - немов в акул чи тиранозаврів. Перед зображеннями монстрів у два яруси стояли додаткові примостки - напевно, для хору. Мало того, що очі та зуби тих намальованих монстрів світилися самі собою, все це ще додатково підсвічувалося тьмяним люмінесцентним світлом, від чого атмосфера в залі була дуже холодною та загадковою. Обабіч перед сценою були розташовані двері. Двері ліворуч вели до бару, в котрому столики були вже круглими та стояли по периметру приміщення всі на одному ярусі - навколо майданчика для танців. З приміщення бару вели ще одні двері - до дискозали. Двері праворуч вели якраз до того страхітливого подвір’я.
Публіка поступово сходилася. На задньому ряду сиділи якісь троє чоловіків та двоє жінок - усі в одностроях митної служби та з пивними кухликами в руках. Між рядами ходили офіціантки в коротких блакитних сукнях та в чорних бальних черевиках без панчіх. Один з митників покликав офіціантку до себе, поцілував її, попестив її оголені ніжки та дав їй двадцятидоларову банкноту, після чого дівчина, сховавши ті валютні чайові в кишеню сукні, пішла до іншого столика.
Нарешті - коли зала вже була вщент заповнена публікою - вистава розпочалася. На сцену - як і гадали відвідувачі - вийшов хор, вставши на ті двоярусні підмостки. Перед хором встав соліст, котрий почав співати басом. Ніякі прожектори сцену не підсвічували - все відбувалося в напівтемряві лише при слабкому світлі люмінесцентних ламп.
- Слава, слава Трусоїду! - почав речитативом співати соліст.
- Слава, слава! - почав підспівувати хор.
Проспівавши ще якісь похвальні оди на честь якогось там Трусоїда, соліст звернувся до публіки.
- Сьогодні ми прийшли сюди славити Трусоїда, котрий за всіма нами слідкує! - оголосив соліст.
Одразу ж проміжок задньої стіни між двома намальованими монстрами почав використовуватися як екран для демонстрації слайдів. На тому екрані виникла картинка: якась жінка тримає високо перед собою на витягнутих руках своє немовля, а на задньому плані за жінкою височіє якийсь чорний силует у вигляді високого вузького прямокутника та з двома гострими сучками на різних рівнях праворуч та ліворуч. Спочатку відвідувачі гадали, що то було просто таке стилізоване зображення обрубленого дерева. Проте та фіґура виявилася зовсім не деревом, а якраз тим самим Трусоїдом.
- Ти ще не встиг народитися, - оголосив соліст, - а Трусоїд вже пильно слідкує за тобою. Він слідкує за тобою впродовж усього твого життя! І якщо ти його постійно не задовольнятимеш, він тебе скорчить та пожолобить, після чого ти зазнаєш корозії. Тому - аби уникнути корозії - всі ми повинні славити Трусоїда. А тепер перед вами виступає Трусоїд. Він виконає вам свою улюблену мелодію.
- Wəw! - пролунав на всю залу зловісний голос з-за лаштунків. - Wəw! Wəw! Wəw!
- Це йде він, Трусоїд! - прокоментував соліст оті дивовижні звуки. - Зустрічайте його! Вітайте його! Славте його!
Пролунав гучний грім. Одразу ж у залі згасло все світло. Коли світло знов увімкнулося, на авансцені перед хором вже стояв чорний циліндр з півтора людського зросту. У того циліндра попереду та позаду були два конусоподібних відростки, спрямовані під гострим кутом догори, що нагадували обрублені сучки. Заграла повільна музика з сольною партією у виконанні на англійському ріжку. Одразу ж Трусоїд почав хитатися та гойдатися назад та вперед, розмахуючи своїм переднім відростком - неначе він сам награвав чи наспівував ту мелодію. І ніхто при цьому не міг зрозуміти, чи то всередині була жива людина, чи робот із дистанційним керуванням.
- Поаплодуємо вельмишановному та високоповажному Трусоїдові! - оголосив соліст хору та конферансьє за сумісництвом, коли музика скінчилася. - Де ваші бурхливі оплески?
Усі дружньо зааплодували. Завзятіше за всіх аплодували митники, що сиділи в задньому ряді.
- Гарно ви аплодуєте! - похвалив конферансьє. - Бо хто Трусоїдові не аплодує, того він без усілякого жалю пожолобить своїм вигуком «Wəw!», після чого віддасть корозії. Був один такий Чихалик, котрий прагнув кинути Трусоїдові виклик… Ні, я не оговорився: не Чахлик, а саме Чихалик… Кволий такий, хирний, слабкий та нерішучий. Мешкав він на мансарді, чи навіть на горищі. Ходив без штанів… Не послухався він інших людей, кинув виклик Трусоїдові… Що з того вийшло - дивимося далі.
На сцену вибіг юнак років дев’ятнадцяти, одягнений у блакитну туніку трохи вище колін, комірець, манжети та поділ котрої були оздоблені хутром - неначе в Діда Мороза, - та з широким шкіряним поясом. Штанів на ньому, насправді, не було. Взутий він був у руді черевики на босу ногу. Спочатку Василь гадав, що то була дівчина, чи принаймні юнак у жіночій ролі. Проте, як виявилося, юнак той грав саме юнака, а не дівчину.
Чихалик заспівав:
Я нещасний Чихалик,
Я такий нещасний.
Мушу я весь час
Сидіти на горищі.
І все це тому,
Що мене переслідує Трусоїд.
Він бажає, аби я
Корозії зазнав.
Але не хочу я
Ніякої корозії.
Проте я такий нещасний,
Такий нещасний…
- Це хто тут сміє співати? - грізно та голосно запитав Трусоїд дуже низьким басом.
- Я, - тоненьким та слабеньким фальцетом відповів Чихалик.
- Мовчи! - брутальним тоном наказав Трусоїд. - Ти мені так набрид! Зараз зазнаєш корозії!
- Не боюся я тебе, Трусоїде! - крикнув юнак писклявим голосом, вставши в позу перед Трусоїдом. - Не боюся! Не боюся! Не боюся!
- Wəw! - крикнув щосили Трусоїд, кинувшись на Чихалика. - Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw! Wəw!
Одразу ж Чихалик похитнувся та в страшенних корчах почав падати на підлогу. Проте він ніяк не міг впасти. Він смикався неначе зомбі. На кожне Трусоїдове «Wəw!» Чихалик реаґував черговою конвульсією. Трусоїд маніпулював Чихаликом, а Чихалик постійно робив різкі рухи неначе маріонетка. Нарешті він прилип до Трусоїда в позі розп’ятого на хресті.
- Ось так буває з хирними інтеліґентами! - підвів підсумок конферансьє. - Смерть усім інтеліґентам!
Одразу ж хор заспівав, а конферансьє почав тим хором дириґувати:
Інтеліґентам і дисидентам -
Смерть! Смерть! Смерть!
Усім інтеліґентам - смерть!
Смерть!
Нахабним дисидентам - смерть!
Смерть!
Хто соромить нашу країну?
Хто паскудить нашу країну?
Хто чорнить наше славне минуле?
Хто позбавляє нас світлого майбутнього?
Це все вони - інтеліґенти,
Це все вони - дисиденти.
Нахабні носії чужої моралі,
Сором та ганьба нашого суспільства!
А потім до хору приєднався й сам конферансьє - знову як соліст:
Смерть усім інтеліґентам,
Смерть нахабним дисидентам.
Хор почав підспівувати:
А над нами - Трусоїд,
А над нами - Трусоїд…
Поки хор співав, за спинами хористів підіймався догори величезний трьохметровий Трусоїд, підсвічений знизу потужними прожекторами. Одразу ж після слів «А над нами - Трусоїд» він знов почав вигукувати своє:
Wəw! Wəw! Wəw!
Wəw! Wəw! Wəw!
І з кожним своїм «Wəw!», котре Трусоїд вигукував усе голосніше, він підстрибував догори.
Завіса закрилася. Усі присутні в залі піднялися зі своїх крісел та почали гучно аплодувати, супроводжуючи свої оплески оваціями на кшталт: «Браво!», чи «Слава Трусоїдові, нашому покровителеві та захисникові!».
- Ну, як вам ця вистава? - поцікавився в студентів та Роберта адміністратор, котрий зареєстрував ту компанію перед початком дійства, прокричавши перед тим своє «Бом!».
- Якась несерйозна казка для неслухняних малят, - зізналася Ганна. - Щось на кшталт: «Не слухатимешся батьків - тебе з’їсть страшний вовк»… До того ж, чому у вас таке упереджене, чи навіть вороже ставлення до всієї інтеліґенції? Мене - як студентку університету імені Івана Франка - це, чесно кажучи, дуже сильно образило. Моїх університетських товаришів, а також мого канадського друга та нареченого - так само. До того ж, мій наречений є талановитим канадським архітектором. І хоча він очолює цілу будівельну фірму, він, тим не менш, вважає себе справжнім інтеліґентом.
- Інтеліґент та інтелектуал, - пояснив адміністратор, - це зовсім різні речі. Інтелектуал - це людина розумової праці. А інтеліґент - це слабка та хирна людина, котра вміє лише скиглити. До речі, як англійською буде «інтеліґенція»?
- Наскільки я знаю, - відповіла Ганна, - intelligentsia.
- Ось у тому-то й справа! - вигукнув адміністратор. - Це в англійській вважається російським запозиченням - і це твій канадець може тобі підтвердити. А схоже англійське слово intelligence - що воно означає?
- Розвідка, - сказала Ганна.
- Бачите? - заявив адміністратор. - Необхідно, залишаючись інтелектуалом, водночас без жалю вичавлювати з себе хирного інтеліґента.
- Але, все одно, - продовжив Василь, - я не розумію, чому той так званий Чихалик був без штанів.
- Відсутність штанів, - зазначив адміністратор, - це ознака слабкого, безвладного, нерішучого характеру. Раніше навіть на карикатурах безвладні чоловіки зображувалися без штанів - лише в довгих сорочках та босоніж. Отже, Чихалик є втіленням саме такого безвладного характеру, що легко піддається будь-якому впливу.
- А мені здається, - обізвався Ігор, - що в цій виставі є натяк на те, що не варто кидати виклик могутньому та повновладному Трусоїдові, якщо ти є хирним Чихаликом… Особливо, якщо ти ходиш без штанів…
Після вистави відбулася ще й дискотека. Розходитися всі почали допіру після третьої години ночі. Ніяких трамваїв на той час вже не було, тому вся компанія вирушила пішки вулицею Богдана Хмельницького через площу Старий Ринок у напрямку двох театрів, що стояли поруч один біля одного, - Оперного та імені Заньковецької.
- А чи не здається вам, - запитав Ігор, - що це не клуб, а якась сатанинська секта? Вони якогось монстра прославляють, та ще й поклоняються йому неначе якомусь ідолу?
- Треба з такими клубами бути дуже обережними, - застерегла Оксана. - Мені щось там зовсім не подобається. Більше туди не піду.
- Ще один Юсмалос, - зробив висновок Ігор. - Юсмалос - це «біле братство», а клуб «Навколо йоги», котрий до йоги має таке ж саме відношення, як я - до військової розвідки, - це «чорне братство».
- Влучно ти підмітив! - зазначив Роберт.
Дійшовши гуртом до Оперного театру, всі почали розходитися по домівках. А вдалині хтось із членів «Білого Братства» співав на розтяг: «Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос… Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос… Ісус - Юсмалос - Езодюс - Христос…», чергуючи співи з закликом: «Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається… Покайтеся в гріхах! Кінець світу наближається…».
Попереду була неділя...