[.2] «Король голий»

Apr 22, 2012 19:30




Ну, ви пам’ятаєте цю історію. «Записки українського самашедшего» щойно вийшли, і авторка, Ліна Костенко, відвідувала з письменницьким туром різні міста, презентуючи свою книжку. Напередодні її приїзду до Львова літератори, критики та читачі цього любого мені міста зібралися на обговорення “Записок”, у рамках регулярних посиденьок на літературні теми в «Кабінеті». «Роман невдалий», - зробили висновок Юрій Кучерявий, Ігор Котик, Віктор Неботак та інші учасники обговорення. Вони вказують на безліч формальних огріхів, які суперечать жанровим вимогам романістики, і кажуть, що твір Ліни Костенко не є явищем стилю, явищем літератури в сенсі fine art. Вони називають його публіцистичним, аргументуючи, що стильова й сюжетна одіж, у яку вбрано авторські думки, тріщать по швах від фахової критики.

І коли про це почула авторка, то, за легендою, скасувала свій візит до Львова.



Хоча дискусія була приватною та неофіційною, її опублікували й активно поширювали у вигляді подкасту через Інтернет. Розмова набула розголосу. Відбувалося все це на злеті піар-кампанії роману і, до речі (оце збіг), кампанії анти-табачниківської. Міністр освіти власне тоді почав активненько відьмакувати - плодив нісенітниці про «русский мир», «галичан», скасування іспитів з української, студентські страйки і так далі. Та й узагалі психологічна ситуація в країні була депресивна, що тут казати... Ліна Костенко з’явилася дуже вчасно, і критики охоче пояснювали ажіотаж довкола її  роману бажанням «простих людей» почути в ці складні часи слово генія та послання від людини, що є совістю нації.

Пам’ятаю, найбільше збентеження в мене тоді викликала незворушність, спокій, а можливо, навіть і задоволення, з яким учасники дискусії «пройшлися» по романові Ліни Костенко. Якийсь був у цьому присмак статусності: ми, літературознавці, люди з досвідом і смаком, не залежимо від авторитету письменниці, вірні своїм фаховим принципам і тому готові сказати про її творіння всю правду. Комусь із молодших (а в обговоренні також брали участь студенти-філологи), можливо, навіть від душі відлягло, що поетка-шістдесятниця, взявшись у 2000-х до прози, виявилася не в контексті їхнього часу, випала з інтелектуального мейнстріму. Для них це, напевно, було доречним доказом того, що «совість нації» та інші слова-з-великої-літери вже не на часі.


Слухала їх із прикрістю, тому що відчувала, ніби втрачалась якась важлива деталь ідентичності цього роману. Коли її забрано, то цей текст і все, що за ним стоїть, - думки і твердження, культурна традиція, постать авторки та втілена нею життєва позиція, світовідчуття тощо, - стають дуже вразливими. Здається, що їх можна легко понищити та знецінити, причому руками освічених людей «із досвідом і смаком». Уявляла собі, наприклад, як цю дискусію розтягнуть на плітки прислужники міносвіти та іхні незчисленні агенти Сміти в інших гуманітарних галузях. А розтягти могли б, адже німу ганьбу  на презентації «Берестечка» у 2010-му колеги блакитних полковників іще довго пам’ятатимуть. І радітимуть можливості скористатися першим приводом закинути жіночці-літератору найбільший гріх - літературну некомпетентність. Причому аргументами їх для цього забезпечили її друзі по літературному цеху - безпрограшний варіант!

На щастя, освітні пішаки цієї влади виявилися ще більшими невігласами, ніж я тоді собі уявляла, і скандал далі Інтернету не пішов. Але все-таки відбувся, бодай і в Інтернеті. І моє наступне запитання було таке: для чого?

Я не розуміла, в чому високий сенс і пафос тієї розмови. З окремими аргументами погоджувалася, проте основного месседжу не вловила. Невже літературознавство та критика повинні бути нещадними завжди?.. Що їх змушує до цього, що вповноважує? Об’єктивні критерії мистецької краси? Я би побереглася зі спробами знайти такі, хоча сама цим пошуком промишляю… Право кожної людини, у даному разі - літературознавців, на власну думку? Цей аргумент також сумнівний, бо риторика цих дискусій не є приватною. Власне навпаки: вона дуже наполеглива, із якимось химерним присмаком дидактики. В її основі лежить упевненість у тому, що наука про літературу може і має робити однозначні присуди тим або тим текстам. А читачів, які не поділяють критичної думки фахівців-літературознавців і зачитуються «поганими» творами, варто називати або недосвідченими, або некультурними, або упередженими й ідеологічно заангажованими. Тут ми повертаємося до пункту першого і знову намагаємося зрозуміти, де ж ті критерії «об’єктивно гарної» літератури заховані.

Міркую про ще один можливий мотив: багато хто з учасників дискусії, напевне, вважав, що, розставляючи крапки над «і» в питанні художньої вартості цього тексту, вони убезпечують українську літературу від графоманії, культу особистості та схиляння перед авторитетами, яке притлумлює здоровий глузд і смак сучасному українському письменникові. Якщо критик не буде «суворо об’єктивний» там, де його закликає до цього фахова компетентність, тоді хто? Хто скаже графоману, що він графоман? Хто вбереже нашу літературу від засилля другосортних авторів? Хто плекатиме високі стандарти письма?.. Іншими словами, вважається, що інституційна роль, делегована від суспільства, вповноважує критиків виставляти суворі оцінки творам, які, на їхню думку, на це заслуговують.


Гадаю, все це можна зрозуміти, але, але… По-перше, інституційною платформою критики є фахові видання, а не «розмови за кавою». Стиль і формат такої критики зазвичай дисциплінує авторів, утримуючи їх від неоднозначної риторики. А по-друге, якщо правду треба казати завжди, то чому, приміром, французи - унікальна за культурними звичками та культурною потужністю нація, - воліють не критикувати своєї літератури публічно у присутності іноземців? Вважають, що негоже виносити з хати сміття; критикувати-то можна, але тільки своїм і в своєму колі. Коли я про це прочитала, чи не роком пізніше після історії з «Записками», в мене щось клацнуло всередині, і знову пригадалася ситуація довкола цього роману, скасованої зустрічі-концерту, тьмяного від політичної клініки повітря українських вулиць… Адже у наших, специфічно «українських» соціокультурних умовах «своє» середовище дуже тісно переплетене з чужим. Критика роману Ліни Костенко справді звучала для своїх, але хто знає, до чиїх вух вона могла ще дійти… Повторюсь: охочих почути якусь пакость чи то про Ліну Костенко чи про будь-якого іншого українського письменника або шанованого українця іншої професії навколо багато є.

Звісно, це не привід узагалі не займатися критикою, віддавши себе в полон русо- та іншої фобії. Проте бажано зважати на контексти і тим відважувати доцільні дози іронії, риторики. А головне, якщо боїшся перекручень, важливо сформулювати чіткі та прості тези, що підсумовують сказане чи написане тобою; інакше це охоче зроблять за тебе журналісти. У «Кабінеті» ж вирішили, напевне, просто зібратись і поговорити. І врешті не зчулись, як опинилися в центрі скандалу.

Якби, - по-авантюрному фантазувала я, - Ліна Костенко перебувала за крок від домінування на Нобелівську премію з літератури і за її гучним ім’ям і харизмою критики та читачі забули би про набагато більш достойних авторів, то, звісно, фахівці мали би сказати своє вагоме слово, оголосивши, що роман не вартий того. Зробили б таким чином суспільно та культурно корисну справу. Але якщо йдеться просто про чужу територію, в якій тобі некомфортно, то чи треба вимагати, аби на цій території викорчували пні?.. Робити скандал, акцентувати на негативі. «О, у нас знову написали поганий роман! І ми досі плетемося у хвості модерної культури!..»


Яка втіха. До того ж не вельми переконливо. Поганий роман не може зашкодити нікому, окрім людини з хорошим смаком, яка його випадково прочитала. Графоман завжди знайде собі джерело «натхнення», а добрий літератор - гідний матеріал і переконливі зразки для наслідування. Через те роман Ліни Костенко не міг ні для кого становити суттєвої «загрози» - апокаліпсису, який потрібно було відвернути за будь-яку ціну, навіть ціною скандалу із сумнівними наслідками та в найменш сприятливий для цього час. Українська література, як відомо кожному з учасників «Кабінету», здолала набагато сильніші спокуси графоманства чи публіцистичності. Один соцреалізм із огромом справді поганої романістики чого був вартий! Але перетерпіли, вижили й навіть розжилися на оригінальні та цікаві тексти, і тоді, і тепер.

Тож якщо критики «Записок» із чимось і боролися, то, мабуть, не з об’єктивними зовнішніми викликами. Це була, як на мене, справа принципу, от тільки я так і не змогла остаточно зрозуміти, якого саме. Очевидно, вони захопилися літературним пуризмом, силкуючись довести багатолітній авторці, що писати романи - це тяжке ремесло, у якому вона не фахівець і відтак даремне намагається увійти у храм високої літератури. Позиція дуже мила та зворушлива, адже йдеться про Ліну Костенко. Хтось (здається, Віктор Неборак) натякав, що авторка просто полінувалася попрацювати над текстом, видавши на-гора власний злегка перероблений щоденник. І ще їх вочевидь дратувала популярність роману серед «недосвідчених» читачів. Хоча права на несмак і власні маленькі та великі слабкості, гарантованого Конвенцією з прав людини та громадянина, ще ніхто не скасовував.

Згодом з’явилися інтерпретації цієї дискусії, а потім - і контрінтерпретації, автори яких казали, що учасникам розмови ішлося зовсім не про те, в чому їх звинувачують: журналісти їх просто неправильно зрозуміли і перекручено процитували. Це найкраще свідчення того, що конкретного месседжу дискусія не мала. Журналістам довелося розтягнути її на цитати, і як на мене, то доволі адекватні (хто бачить там перекручення, мабуть, не читав ніколи путінської преси). Далі цитати оздобилися найбільш очевидними контекстами, і ми отримали історію про те, як львівські інтелектуали розкритикували роман Ліни Костенко і сказали що «король голий». Голий стиль, картонні персонажі, банальні думки. Не зрозуміло, для чого написаний і чому читається цей роман (майже цитата).


А я мислю так: незрозумілість для фахівця - творчий стимул. Щоб отримати відповідь, потрібно йти на діалог (пам’ятаючи, що присутність спостерігача впливає на результати експерименту не лише у фізиці). Учасники «Кабінету» натомість поставилися до цієї незрозумілості як до дратівливої аномалії. Так ніби все в літературному світі має підпорядковуватися законам, які вони обстоюють. Дослідження, діалогу не вийшло, бо, здається, його не можна вести, ставлячи себе на вищий інтелектуальний та моральний щабель, аніж тих, кого намагаєшся зрозуміти.

Той факт, що авторка набагато старша за багатьох учасників дискусії та, напевне, зробила за своє життя дуже значні речі, теж мало кого зачіпає. Ніхто не може жити лише на дивіденди від своїх попередніх звитяг. (Апологети авторського права та 70-річної ренти, щоправда, вважають інакше, але вже хай.) Є вчинки, і їх прибуває, і, бува, вони змінюють наше враження про людину. Але я переконана, що вчинки - це тільки відсвіт. Людина не тотожна своїм вчинкам, хоч як би хотілося так вважати. Багатьох, до речі, це заводить у глибоку депресію, яка починається зі слів: «Ну от, я знову помилився / помилилася… Та ж я просто … клепки не маю в голові. Помилка - це моє друге ім’я»... Помилки, як відомо, не гріх, і рідко які помилки можуть відбирати повагу до людини. Хіба лише, якщо наше попереднє враження від неї було хибним, і тоді нові вчинки можуть його скорегувати.

Проте чи в ситуації з «Записками» відбулося саме так? Чи дізналися, чи сказали, чи спостерегли критики роману щось нове про Ліну Костенко? Ні, навпаки: від Ліни Василівни можна було сподіватися саме такого роману, виконаного в риториці, яка добре знайома читачам її віршів. Тому шаноблива чи принаймні врівноважена, як рівний із рівним, позиція була би доречна і, напевне, вберегла би нас від неприємного осаду, який врешті залишила ця дикусія в українському культурному середовищі. Повага - це ж не валюта, на яку ти обмінюєш якісь логічні аргументи. Це ставлення, почуття, ментальна позиція, і саме тому так важко і так важливо когось або щось поважати тверезо та справді критично. Без такого ставлення, навіть маючи дуже філігранні реактиви й інструменти аналізу, не зчуєшся, як залишишся замість простору культури на попелищі, бо всі твої доречні аргументи заглушить недоречна інтонація і тебе просто не почують або використають твої слова проти тебе.


Розумію, що зі мною можна сперечатися. Я сама це постійно роблю. Але є певна домінантна лінія роздумів, і вона мене досі не полишає. Життя чомусь постійно підкидає мені приводи поміркувати про компетентність і відповідальність у гуманітарних науках, про зв’язок естетики та моралі в культурі та мистецтві, про критерії краси художнього твору - наскільки й коли вони об’єктивні і чим мені, споживачеві культури, загрожує їхня суб’єктивність. Залишилося зібрати в кулачок залишки інтелектуальної притомності й записати, до чого я, врешті, додумалася.

[малюнки звідсизвідсизвідси і звідси]

Повернутися до читання під богемну каву...

література

Previous post Next post
Up
[]