[.1] Під богемну каву
В житті я займаюся різними речами. І один із цих фахів постійно заселяє мою голову різними безглуздими запитаннями. Безглуздими буквально: тими, в яких, на погляд інших фахів(ців), здається, немає ніякого практичного глузду. Ну, наприклад: що в мистецькому творі головніше - стиль чи думка? Форма чи ідея? І чи їх можна розділяти взагалі?
Під богемну каву такі запитання гарно йдуть. Але стоп, це каже та, хто не вживає кави. «То звідки ж воно в мені?..» - а це питає, приміром, інший «мій» фахівець, відкладаючи на півхвилини, самовчитель зі, скажімо… дискретної математики. (Всіх козирів не здам. Хай сьогодні я буду математиком). «Зачекай-но. Воно в тобі теж є, - відповідаю я, та, що безглузда. - І ти цим живеш. Але в тебе все простіше, тому й запитання тобі видається безглуздим. Ти розписуєш свою чергову формулу чи виставляєш цяточки на осі x і, коли все складається та результат отримано, ловиш від цього кайф. Можливо, ти навіть назвеш цей результат елегантним - хоча це ж тільки закарлючки на папері, в яких немає ані елегантності якоїсь нової супергарної моделі взуття, ані тендітності скульптур Джакометті. Що кажеш?.. Рішення елегантне, думка елегантна? А, ну от і попалася».
Люди з гуманітарною освітою взагалі схильні розділяти красу ідеї та красу форми. Їм інакше не можна, бо тоді пропадуть поняття стилю, технічності, грамотності. Проте в усякому розділенні є межа. («Інакше би все закінчувалося діленням на нуль і зависанням програми з нескінченним циклом», - проривається ще чийсь голосок.) Коли розділення ідеї та форми з вимушеної поступки категоріям мови перетворюється на принцип, то діалектика плаче великими сльозами.
Історія, без якої не було б цього запису <...>.
Як відомо, чим цікавіший твір літератури, тим важче розвести в ньому зміст і форму. Стиль, яким пише хороший автор, завжди інтелектуально наповнений, а думки та сюжети, здається, ніколи не були б такими ж привабливими, якби автор висловив їх інакше. Чи це випадково? Не думаю, що це правило спрацьовує лише для шедеврів. Думка, безумовно, має стильову основу завжди, у будь-якому творі. Думка, висловлена «поганим» стилем, не може бути гарною. І навпаки, якщо читачеві імпонує стиль, «форма» письма, то марно йому цуратися симпатії й до інтелектуальної складової твору. Навмисне пишу тут не «симпатії до думок», а саме до інтелектуальності, способу авторського мислення. Певна річ, текст, який ми вподобали, може дратувати, дивувати чи навіть викликати обурення в окремих епізодах, але ми все одно продовжуємо пити його, відчувати його п'янкий вплив на наші думки. А цього достатньо.
Загалом кажучи, все це відомі речі. Проте в дискусіях, критичних відгуках і приватних розмовах про літературу я часто чую, що їх ігнорують або якось перекручено трактують. Надто суб’єктивними вони видаються, надто складно підлягають аналізу. Втім, багато хто з нас напевне може, познайомившись із людиною, з перших кількох речень зрозуміти, чи перед нами освічений та культурний індивід, чи трієчник техучилища. Себто оцінити «інтелектуальність» людини з того, як вона говорить.
У літературі теж так буває: прочитавши кілька речень, скуштувавши їхній стиль, ти вже розумієш, що цікавих для себе думок у цьому романі для себе не знайдеш. Зі зворотнім процесом складніше: художні вартості думки й саму естетику інтелектуальності критики зауважують там, де на це просто не можна не звертати уваги. Наприклад, у класичній романтичній або в (пост-)модерністській літературі. Якщо ж текст не волає про якийсь особливий, естетизований спосіб філософського осягнення світу, то, здається, навіщо розглядати думки автора в естетичному контексті? Думки - це радше ідеологія, якою літературознавство займатися не повинне. Хіба тільки для уточнення біографічних даних - щось там про еволюцію авторського світобачення, - але це вже історія літератури чи культурологічна есеїстика. А традиційний за стилем і жанром роман (яких у сучасній укрлітературі багатенько) розглядається радше як вправа на дотримання стилістики та граматики. Розумію неточність порівняння, але для мене це те саме, що робити висновок про людину з того, чи гарно вона одягнена, чи відповідає її вбрання моді і чи в ньому дотримано якихось принципів …як там казала героїня відомого радянського фільму? - комбінаторності!
Якось мені потрапив перед очі дуже цікавий, притомний текст, де чорним по білому було написано те, що вибило мені з-під ніг ґрунт для ніби вже визрілого погодження з автором. А писали таке: сьогодні багато освічених українських читачів, ігноруючи стильову неспроможність та інші суто літературні огріхи певних резонансних текстів, ладні визнати їх шедеврами тільки тому, що в них висловлено актуальні, патріотичні думки. Йшлося, зокрема, про «Записки українського самашедшего» Ліни Костенко, «Час смертохристів» Юрія Щербака, «Залишенця» Василя Шкляра.
Очевидною була аналогія, до якої авторка статті зверталася. В українському літературному середовищі 1900-1910-х років стояла та сама проблема, відлунням відкочуючись від загальної антиромантичної, естетсько-модерністської поетики в європейській літературі зламу століть. Література - це мистецтво, яке слід унезалежнювати від політики. Схоже, стаття Вікторії Наріжної мала на меті, крім іншого, застерегти від повороту в минуле, до традиції ХІХ століття, коли за літературою закріплювалася чітка дидактична та націєтворча функція.
От тільки повернення, як на мене, неможливе. Страх перед тяглістю народництва створюється штучно і, можливо, навіть тими, хто від цієї тяглості застерігає. Ми віримо, що естетика, чи радше антиестетика ХІХ століття повносила зруйнувати наше ідеологічно не заангажоване життя після 2000 року, і тим тільки зміцнюємо її міфологему в сучасній культурній свідомості. А потрібно було би просто відпустити її, віддати на відкуп історичному осмисленню. Ба більше, мені здається, що сьогодні ми потребуємо повернення хоча би часточки старого традиціоналізму, а нашим кісткам інколи не завадила б опора зі слів із великої літери. Це саме те немовлятко, яке можна легко вилити з водою, позбуваючись тягара ХІХ століття. Коли збуваєш тягар, то ще не факт, що зможеш потім злетіти до творчих небес...
Важливо й інше: Євшанівсько-хатянська та інші супровідні дискусії в Україні початку століття мали цілком визначену мішень. «Народницька література» була не просто ідеологічно заангажована чи дидактична. Коли модерністські критики говорили про звільнення літератури від ідеології, вони знали ворога в обличчя, бо література попереднього до них покоління оперувала дуже небагатим набором оцих власне ідей. Нинішня ситуація в українській культурі відмінна. Та й, здається, досвід європейської літератури в цілому не довів життєздатності послідовного та чистого естетизму. Не довів навіть, що він можливий. Модернізм усе одно став великим ідеологічним проектом. Уже й до постмодернізму дішли, а привиди смислів усе ходять між рядків. Їм байдуже, у що гратися - хай навіть у постмодерні ігри.
Тож коли ми говоримо: «В тексті головне не ідеї, а форма», - то що вкладаємо в поняття «ідея»? Здається, саме через його звужене, назадницьке розуміння, ми, озираючись із осудом на ХІХ століття, туди й повертаємося. А варто би йти в перед, акумулюючи досвід філософії століття ХХ, яка пропонує дослухатися через діалог, бути терпимими та чутливими до іншої думки, згладжувати гострі кути шаблонів, підважуючи їхню реальність, об’єктивність і доцільність, і врешті, розуміти, що думка має свою естетику, а естетика - вроджену інтелектуальність.
До тих самих висновків мене привели роздуми в іншому напрямі. Цікаво, що до числа некомпетентних читачів із ангажованим сприйняттям літератури, за версією згаданої статті, потрапляли, наприклад, Максим Стріха та Вадим Скуратівський. Мене це насторожило. Не в сенсі «хіба можуть такі люди помилятися?». Помилятися може будь-хто. Питання в тому, чи правильно названа проблема, сутність самої помилки.
Чи річ у тім, що ці люди справді мають поганий смак і не знаються на тонкощах літературних законів, а чи в їхній системі цінностей важать інші «тонкощі»? Хтось поспішив би погодитися поверховим висновком: «Авжеж! Кожен має право на свою думку, і про смаки не сперечаються». Отак скаже - і зачинить за собою двері. Ні, мені цього замало. Я більше довіряю тому, хто спершу розділить естетичне захоплення цих людей і зрозуміє, що саме приваблює їх у цьому романі на рівні думок і почуттів.
На щастя, говорячи про такі книжки і таких реципієнтів, ми перебуваємо на території культури: ніхто не змушує нас «внікать», чому в певних глядачів викликають шал трусики-танцюристи на блакитному екрані та інші шедеври попо-арту. Йдеться про діалог рівних, але просто різних свідомостей і про спробу зрозуміти іншого через почуття, а не аналітику - в якій, щиро кажучи, є багацько стереотипних та емоційно мотивованих речей… Відчути, а вже після цього можна й двері причинити, вийшовши з кімнати, у якій нам некомфортно. Головне, що після цього ми навряд чи тими дверима грюкнемо. Навряд чи довго триматимемося пози «всезнайка», якої так легко прибрати після кількох років літературної освіти та практики в ролі редактора чи критика.
З людськими стосунками, до речі, те саме. Хіба не доводилося нам товаришувати з людьми, чий спосіб мислення відрізнявся би від нашого? Ба навіть здавався застарілим? Сотні таких випадків навколо. У моєму житті теж таке є. Звісно, критик «дружити» з текстами не зобов’язаний. Але потенціал такої дружби завжди існує. І коли критик про цей потенціал пам’ятає, то може отримати в подарунок дві речі: невичерпність інтерпретації конкретного твору та вміння вчасно зупинитися у своїх присудах. Між людьми відбуваються схожі процеси. Навіть коли ти нібито вже маєш повне уявлення про свого візаві, тобі може й досі бути цікаво з ним спілкуватися. І хоч би скільки протесту підняли хвилину тому в твоїй душі чиїсь слова і хоч як завзято ти його або її ганиш останні півхвилини, проте враз зупиняєшся, зрозумівши, що не завжди треба доводити справу до дуелі. Певна річ, якщо ви з цією людиною - претенденти на одну солідну вакансію, ти битимешся до останнього (чи не так?..). Але якщо це приватна розмова, в якій ви не досягаєте розуміння, то інколи можна просто зупинитися перед безпорадністю чужої помилки. Чужі помилки можна сприймати як місця у театрі світу, що належать не тобі, а комусь іншому, от і все.
Припустімо, що для когось потреба толерантності не є аргументом. Тоді витягаємо на-гора ще один наслідок прислухання до естетики літературної думки. Точніше, зважання на те, що думка, навіть не симпатична тобі, може мати свою естетику. Цей наслідок - більша повнота і ретельність в оцінці літературного твору.
Цілком можливо, що якби піти далі й розговорити, скажімо, критика «Записок» до глибшої аргументації, то виявилося б, що він або вона взагалі не вельми симпатизує висловленим у романі ідеям. А це зовсім інший рівень розмови та відповідальності за свої думки. «Так, я не люблю шістдесятників і вважаю їхню риторику застарілою». Змушує щонайменше пригадати собі, що таке феномен шістдесяництва у масштабах української культури ХХ століття. «Так, я не люблю слів із великої літери. Навіть там, де авторка пише їх у звичайному регістрі, легко відчути, куди вона хилить. У нашому світі Таких Слів уже не існує». Що, правда?.. Хвильку подумай про це, нагадай собі кілька таких слів, а потім продовжуй. «Так, я взагалі не вважаю публіцистичність у літературі чимось гарним». Хоча можна було би вести вельми цікаві міркування про те, що саме може зробити публіцистичний стиль справді гарним.
Це з одного боку. А з другого - можливий інший варіант, який я описала раніше: критик би нарешті побачив у цьому тексті думки. Це нелегко, особливо коли критик вважає, що є тільки два способи мислення: його власний та «застарілий». Але результат вартий зусиль. Хоч які би ці думки видавалися нам наївні чи прості, але вони мають власний смак, запах і фактуру, свою історію та конексти. У випадку Ліни Костенко все це - дуже цікавий у позитивному сенсі матеріал. Можна було б припустити, що ці думки певним чином структурують стилістичну тканину «Записок» і що їхня естетика впливає на всі елементи художньої образності. Відтак однобічна атака на психологічну недостовірність персонажа та інші формальні романні огріхи частково втрачають сенс. Частково, звісно, й ні, але фаховість і повнота критичних оцінок тоді більше відповідатите засобам та меті критики.
Ніколи, я переконана, за таких умов дискусія про «Записки» не набула би негативного післясмаку скандальності. Бо не було би тоді спокуси, знайшовши стильові та жанрові вади в романі, «ховати» його як факт літератури, звинувачувати авторку в бездарності. «Ліна Костенко написала найкраще керівництво з того, як потрібно писати погані романи!» - не дослівно, але приблизно так воно і звучало. У мене не викликають довіри такі слова. І не тільки тому, що характеристика «поганий роман» - це приблизно як «погана сорочка» (затісна? текстиль неякісний? немодна? не личить конкретно цій людині?.. - варто б уточнити). Тут відбуваються більші перекручення. Сам факт нав’язливої присутності авторки в тексті критики віддають на відкуп поганому стилю. Думок авторки воліють не обговорювати й не аналізувати, бо ж це «політика», а не література. І останнє: ніяк не запобігають тому, аби, після всіх пуристських літературознавчих розмов таки відділити вади роману від оцінки особистості самої авторки. Вийшло так, що «поганий стиль - це її друге їм’я». Хоча особистість - це дещо більше, ніж стиль.
Вести розмови в такому ключі небезпечно. Міркуючи про «ідеї», літературознавець має викладати всі карти на стіл: він не може сховатися в окопі поетико-стильової термінології, йому треба хоча би трішки оголити ту частинку своєї душі, що не тільки знає, а й вірує. Простіше кажучи, розповісти про свої переконання та відчуття. Вжити замість авторитетного «це не література» обивательське «мені це подобається». Потрібна подвійна мужність. Спершу, щоб відмовитися хоча б на хвилю від умоглядності наукового дискурсу, який усе вирішує за тебе та розповідає за тебе. Потім - щоб розібратись у власних мотивах: а чому вам не подобаються, скажімо, слова з великої літери? Чи не тримаєтеся ви загальноприйнятої моди, а не власних почуттів? Чи не занадто категорично заперечуєте те, без чого неможливою була би людська культура в принципі? Чи ви просто розучилась ці слова відчувати? А втрата чутливості до високих переживань, до позитивного пафосу - це негарний симптом...
Можна дуже довго множити всі ці запитання. Не заради відповідей, бо їх кожен дає собі особисто. Важливо інше: просто почати запитувати, увімкнувши в собі естетичну чутливість до чужої думки.
Не тільки літературознавцеві боляче та незручно до таких подробиць вдаватися. Читачеві також може бути млосно. Читачів це може дратувати, збивати з пантелику, спокушати поверховістю висновків. Мала сама такий досвід, і теж нещодавно. Написала статтю і відіслала колегам. Аж надто мене зачепила змістова безпорадність «Хроносу» (роман Тараса Антиповича), так шанобливо прийнятого великою кількістю критиків і читачів. Йшлося мені про нелогічність розв’язки, а це у фантастичній літературі рівносильно художній поразці. Причина зім’ятості фіналу прочитується просто: вплив релігійних переконань і стереотипів, які характеризують не лише самого автора, а значну частину сучасного українського соціум. Намагалася показати, як і чому ці стереотипи завдають непоправної шкоди чистоті та красі жанру і відтак нівелюють більшість художніх чеснот роману. Ну от. А один із коментаторів цієї статті, прочитавши її на літературознавчому сайті, назвав мене «свідком Єгови». Я довго сміялася. Ну справді, з який з мене літературознавець?
Так коли серйозно, то все, про що я тут написала, стосується не тільки літератури. Взагалі, цікава річ: оце піднесення ідеї над формою, над художньою технікою, розкритиковане шанувальниками гарної романістики, повноважно застосувують знавці інших видів мистецтв - візуальних, скажімо.
Достатньо пройтися у суботу по кількох престижних київських галереях. Значна частина того, на чому вони заробляють, має дуже віддалений стосунок до естетики, чистої стилістики виконання мистецьких думок, яка спирається на багатовікову традицію, знання і досвід людства у сфері fine art. Маю враження, що багато зірок сучасного українського арту малюють так, ніби цих знань і цього досвіду не існує взагалі. Ілля Чичкан, Олег Тістол, Олександр Ройтбурд, Артем Савадов... - можна згадати багато інших імен, які йтимуть у перших рядках мистецьких рейтингів нашої країни. Вони, а також куратори та відвідувачі їхніх виставок, схоже, вважають, що в естетиці немає потреби, якщо є вдала, актуальна, запитана ринком концепція.
Але ж актуальність у сучасному арті - це очевидний аналог злободенності чи ідейності в літературі. Одначе літератори чомусь мають її заховувати, дбаючи передовсім про красу, стиль, жанрову відповідність і художню вправність, а художники - навпаки, передусім на неї спираються. За всієї відмінності виражальних засобів, скажімо, живопису та літератури, не можна підносити критерії краси в одному випадку і нехтувати ними в іншому.
Ця невідповідність, як на мене, - найкраще свідчення того, що анти-костенківський принцип «ідеї можуть зачекати» ненадійний та поверховий. Не певна, що літературознавцеві, який із задоволенням відвідує середньостатистичні виставки актуального мистецтва в «Арсеналі» чи «Пінчук Арт Центрі», впала б у вічі ця невідповідність. А я точно знаю, що серед затятих критиків «поганої романістики» є шанувальники актуального арту.
Взагалі-то справжня актуальність ґрунтується не на тому, що вважають актуальним ґрантодавці, галеристи та випускники факультетів мистецтвознавства. Вона мусить виростати зі стильового новаторства, знаходити нові параметри естетичності, збагачуючи людину високими переживаннями. І, звісно, це має бути висловлення самобутнього культурного досвіду конкретного художника, того, що він відчуває (а не того, що навчився по-мейнстрімному любити). Натомість я бачу, як, озброюючись умоглядними ідеями, художники не просто виключають зі свого арсеналу естетику, а й виходять за її межі, називаючи і це мистецьким жестом або культивуванням «естетики потворного». Поняття естетики в такому разі просто втрачає сенс, а не переосмислюється, як цього, безумовно, жадали б автори таких концепцій.
Власне про це я можу розповісти ще одну історію <...>.
Можна витратити все життя, запитуючи, що ж таке естетика і якими є критерії краси в мистецтві. Маєш дві коорданати. З одного боку - звичайне споживацьке «подобається - не подобається», «штирить - не штирить» тощо. З другого - нічим не обґрунтована віра в існування беззаперечного та визначеного канону найкращих творів людства, а відтак - і мірила художньої якості кожного нового твору. Десь між ними існує множина відповідей, множина станів, про які ти можеш сказати: «Оце воно!». Звісно, остаточної дефініції ніколи не матимеш. Але не запитувати про естетику взагалі - це не гідно людини, котра вважає себе творчою. Бува, естетикою граються, як слівцем в оксюмороні («естетика потворності» , о, як мене шритить від цього вислову!) або змертвілим терміном, що просто має сигналізувати читачу або слухачеві про «науковість» дискурсу. Але й так негоже, бо естетичне не може бути умоглядним. Переживання краси - це внутрішній психічний, емоційний та інтелектуальний стан, доволі сильний і складний, який тебе змінює та доповнює до того, чим ти ще не є. Це почуття. Так просто. Так застаріло і просто, що хочеться заховатися від справжнього смислу цієї фрази. Але все, за чим сховаєшся, приводить до ще більшого примітиву та спрощення. Це коли говорять про естетику як стиль (=техніку) чи естетику як ідеологію, чи й узагалі ані словом про неї не згадують у дефініції «мистецтва». Все це відхід убік від природи, яка дарувала людині дуже важливу еволюційну здатність: відчувати красу і захоплюватися нею.
Ех, і що ж ми робимо зі своїми почуттями... Як нахабно ґвалтуємо їх, віддаючи на відкуп інтелектуальній моді, суспільно мотивованому марнославству, гонитвою за постмодерними позами та глухістю до слів із великої літери... Шкода. Ліпше б ми цього не робили.
Втім, розумію, що хочу неможливого. Точніше, хотіла б, якби адресувала це комусь іншому, окрім мешканців моїх спогадів, кількох уявних, але доволі колоритних персонажів, які персоніфікують для мене сучасну літературу, мистецтво, критику тощо. Але й вони не прочитають. Ну то й добре. Ми, люди, потребуємо помилок і неправильних оцінок, інакше в світі з’явиться дуже багато безробітних. Безробітними стануть думки та почуття, яким буде відібрано їхні звичні смисли. Бо смисли - спустошаться.
Ні. За. Що.
Є хіба лише один читач, який буде мені вдячний за ці кілька днів (чи тижнів?) перед монітором: отой мій фах(івець). Йому дуже хочеться, щоб я зрозуміло назвала для нього певні речі. І я чую, що він уже задоволено муркоче, доливаючи молока в каву співрозмовнику чи співрозмовниці, з якими в нього от-от розпочнеться вельми цікава й обережна розмова, бо він їх намагатиметься почути. Це найскладніше: намагатися чути, знаючи, що все одно завжди вішатимеш ярлики, завжди в чомусь помилятимешся, ніколи не дістанешся правильної відповіді, десь комусь переходитимеш дорогу або недооцінюватимеш чийсь талант. А так трапляється завжди, коли ставиш крапку, чи трикрапки... - роздуми-то треба колись спиняти. Фотографувати невичерпні стосунки на знімок оцінки. Підсумовувати діалог. Але важливо й те, після якого знаку ці трикрапки ставитимуться. Від цього залежить похибка. Як відомо фізикам, і не лише їм, похибка в сучасному світі - це і є справжня королева вимірювань, гіпотез та висновків.