[.3] Усі хлопчики цим займаються
У лютому 2012 року Центр візуальної культури при “Києво-Могилянській Академії” провів виставку під назвою “Українське тіло”. Хто в курсі, той пам’ятає подробиці, хто ні - їх удосталь в Інтернеті, тому дозволю собі певну тенденційність у викладі, щоб зекономити час на реверансах.
Було на тій виставці всього потрошку: малюнки, колажі, скульптури, фото. Спільного між ними небагато, але “тіло” точно є скрізь: то подоба ембріона, то щось потворне у пробірці, то дещо схоже на гуманоїда, то не вельми зрозумілого еротичного змісту малюнки. Концепцію цитую з цього релізу: “18 сучасних українських художниць та художників визначили кордони та обмеження "українського тіла", його больові точки, способи сприйняття та інтерпретації”.
Оскільки я не вельми фанатичний відвідувач Інтернету і намагаюся, “поспішаючи знати все”, економити свій час, то попервах я цю інформацію відразу злила у треш. Мені вистачило подивитися на одне чи два фото, а також почати читання однієї промо-статті. Все ж таки друзі рекомендували. Ані глибоких чи бодай цікавих думок, ані естетичного зворушення я не відчула. “Ну що ж, чергова інтелектуальна пустушка, хай їм щастить”, - подумала я. І вирішила цим питанням більше не цікавитись.
Але ж ні! Раптом ця виставка та її організатори опиняються в центрі скандалу. Опонує їм президент КМА Сергій Квіт, який вважає, що “творам порнографічного змісту” не місце під дахом університету. Спершу виставку закрили одностороннім з боку Адміністрації рішенням. КМА в особі відповідальних посадових осіб поставила під сумнів, а чи діяльність Центру взагалі відповідає статусу науково-дослідної установи (якою він був). Потім - з’явився лист представників ЦВК, де вони доводили, що працюють винятково на науковій ниві і трудяться як бджоли. Перелік наукових заходів, які вони провели до того часу, наданий in written, справді був промовистий. Опоненти починають звинувачувачувати Сергія Квіта в особистих антипатіях, які він нібито намагається приховати за процедурними й адміністративними претензіями до діяльності Центру. Водночас виставка отримала безкоштовний (якщо не вважати валютою нерви) піар. У Києві відбулося кілька прес-показів, в рамках яких оглянути експонати “Українського тіла” могли усі бажаючі. Попри це, розмови про придушення вільного та провокативного мистецтва тривають. І взагалі спостерігається така тенденція: про саму виставку, її зміст, виставлені на ній роботи говорять усе менше. Дискусії тяжіють до контекстів, до всього, що довкола експозиції.
Один епізод мені особливо запам’ятався. Відомого молодого сучасного критика й поета, який часто виступає у ЗМІ як експерт із питань культури, до речі, випускника КМА, запитують, що він думає про ситуацію з “Українським тілом”. І цитують Квіта, який обурюється порнографічним картинкам. Той відповідає, що його дуже здивувала така реакція. Згадав, що десь на початку 2000-х у Могилянці безперешкодно відбувався показ відео 1920-х років із елементами порнографії, і нічого! Ніхто не забороняв. “Могилянка вже не та!” - зітхаємо ми, разом із критиком. Усе це, звісно, в контексті розмов про тест на ліберальність, демократичність, свободу слова тощо.
Маючи філологічну освіту як основну та філософську як додаткову, я з гіркотою усвідомила, що ця віртуозна логіка та висока риторика є абсолютно недосяжною для моїх інтелектуальних спромог.
Загалом, діалог між представниками ЦВК й Адміністрацією університету був дуже неоднозначний. Обидві сторони наламали дров. Хтось із кимсь поводився нечемно та непорядно, навіть вельми непорядно, і хтось комусь відповідав тим самим. Доходило до погроз і брутального втручання в усю цю історію чи то ультралівих, чи то ультраправих, які довели боротьбу з порнографією до абсурду. Врешті наприкінці березня Вчена рада університету прийняла рішення припинити діяльність Центру. Кому цікаво, можна прочитати про причини.
Звісно, багато хто з шанувальників актуального мистецтва вважав такий фінал непристойним і ганебним. Не розумію підстав. І в цілому багато в цій історії для мене незрозумілого та прикрого. Не розумію, чому всі розмови про “Українське тіло” починаються з обговорення реакції КМА, а не з викладу твоєї, власної реакції. Бо сама виставка - а відтак і твоя реакція - первинні. Аргументи на кшталт: “Її ж закрили - дайте спершу доступ, а потім питайте про враження”, - виглядають безпомічними, бо, як я вже згадувала, доступитися до виставки могли всі охочі навіть після її закриття. Плюс Інтернет “нас спасьот”. Відтак дивно, чому пропотенти виставки так рідко (власне я ніколи такого не чула і не читала) висловлювали міркування про мистецьку цінність, естетичність та етичність цієї експозиції. А починати би треба з цього. Адже справа, яка починається з ґвалтування естетики, не може призвести ні до чого естетичного. Наприклад, до цивілізованого діалогу та зважених рішень, яких так прагнув дочекатися від Могилянки ЦВК. Цивілізованість, порядність, ввічливість, чесність - явища естетики, і дивно, що про це забувають.
У найліпшому випадку замість розмови про естетичну вартість українських тілесних робіт захисникам виставки йшлося про актуальну концепцію та якісь важливі для суспільства тези, "месседжі". Я й цього не розумію. Можна почати з того, щоб посперечатися про їхню глибину і змістовність. Приміром, що означає така фраза: “Виставка "Українське тіло" - це спроба поглянути на український соціум як на середовище існування тіла й осмислити тілесний досвід існування у ньому”? Ні, це немає ніякого сенсу. Хоча, так, чудовий зразок наукоподібної риторики. Слова без референтів, але з потужними конотаціями :). Плюс стилістичні симулякри :). Люблю в таких темних водах виловлювати зміст, фільтруючи слівця. Чиста редакторська робота. Прибираємо другу половину речення, бо це семантичний повтор першої. Так часто роблять, коли не мають що сказати: переставляють слова місцями, перетасовують за граматичними ознаками, добирають синоніми, і тексту стає вдвічі більше. Також викреслюємо чистісінько етикетну “спробу поглянути” (те саме, що “намагання зрозуміти”, “пропозиція подивитися”, “бажання назвати” і так далі - слова можна нанизувати досхочу, без жодної додаткової краплі змісту). Під питанням залишається слово “український” - мабуть, мався на увазі “сучасний” або навіть і просто соціум як такий, той, у якому існує кожен конкретний художник, а ці соціуми, звісно, в кожного свої. Принаймні я не побачила на експонованому тілі якихось національних прикмет. Отже, лишається ось така сердцевина змісту: “соціум - це середовище існування тіла”. Доволі банально, а головне - неконкретно. Месседжем це точно назвати не можна, бо вони потребують означників. Агресивне середовище? Приязне? Творче? Гіперсексуальне, гедоністичне, з-нижнього-щаблю-піраміди-Мезлоу?.. Для мого внутрішнього редактора зрозуміло, що відсутність конкретики в даному вислові - це ще одне свідчення неконкретності концепції загалом. Можна би сказати: “Хочете подробиць - дивіться самі роботи!” Але тоді маємо замкнене коло, бо власне щойно мене переконували, що вся сіль виставки - у її глибокій актуальній концепції.
Гаразд, тепер дайте-но подивитися на роботи. Тим паче що мистецтво - це ж не умоглядна філософія. Це територія впливу та реакцій, емоційного життя, тісно переплетеного з інтелектуальним, естетичним і духовним. Поперегортала я фото з експозиції (“А-а-а, яке неподобство! Вона робить висновки, а сама тільки чула дзвін! Мала прийти і подивитися все це наочно, щоб відчути, відчути...” Ні, я просто залишаю за собою право вдовольнитися діамантовими крупинками від цього дорогоцінного скарбу, що впали мені на долоню). І от що я скажу, на правах не мистецтвознавця, а звичайного собі обивателя з гуманітарною освітою. Відтоді як тілесність стала частиною французького, а відтак і європейського філософського дискурсу, вона перестала бути “новиною”. Змайструвати чи намалювати спотворене обличчя - це ще не “проблематизувати тілесність”.
І от цікава річ виходить. Щойно я намагаюся зазирнути глибше, знайти якісь приховані смисли, як ні з сього ні з того з-під зручної ковдри, під якою воно спало, висовується моє естетичне сумління. “Дорогенька, тебе ще не нудить?” І я розумію, що займаюся дурницею. До тортур іще не дійшло, але мій художній смак уже має синці під очима та кілька нових сивих волосин. Хіба цим має займатися мистецтво? Захоплення естетикою потворності європейська культура вже переживала, і Бодлерові це вдавалося набагато красивіше і вправніше, ніж Гнилицькому. І в Оскара Вайлда, здається, досконало було сказано про незалежність мистецтва від етики й моралі. Усі найкращі аргументи вже прозвучали, і література їх по-своєму зужила. Та згодом усе одно знаходиться Адорно і запитує, чи можлива після Освенцима поезія. І коли цю хрестоматійну фразу цитують у сучасному телевізійному ток-шоу на російській “Культурі”, я усміхаюся, бо його тема звучить так: “Мистецтво вище за моральність”. А позицію “pro” озвучує Роман Віктюк, вдаючись до вельми творчих і незалежних від логіки аргументів. (Цікаво, вони не знайшли нікого адекватнішого для такої ролі чи це просто елемент розважальної вистави?..) Себто ми продовжуємо про це говорити і знову ходити по збитих граблях. Але ж мистецтво і культуру неможливо відділити від етики. Інша річ, можна полінуватися розгледіти етичні складові в мистецьких жестах, як і естетичні - у вчинках, і видати за правду те, що бачиш у викривленому світлі через поганий гуманітаний зір. Так часто й роблять.
Мені складно зрозуміти, чому вони повертаються на сто років назад і намагаються довести глядачеві, що митцеві достатньо просто шокувати глядача (в аванґардистів столітньої давності це вже також було). Не вражати, скажімо, красою, а викликати дуже прості почуття: сміх, сором, страх, відразу. Дотепер вважала і досі вважаю, що найкраще місце для цього - арена цирку, а не виставковий зал. А на художню експозицію хочеться йти як на зустріч із майстром, який тебе чогось навчить, чимось новим збагатить, запалить бажанням до творчості. І зробити це можна лише через естетику, тому що іншого пального, ніж естетичне переживання, для людських почуттів не існує. Ну, я так вважаю, можете не вірити... Подивившись на потвор, тобі навряд чи захочеться брати до рук олівця. Навіть для того, щоб малювати інших потвор.
Найгірше те, що за розмовами про “інші виміри краси” та “шок як естетичний акт” дуже легко приховати відсутність смаку, здорового глузду, змістовності думки та висловлення. Як наслідок, коли цих самих кураторів або їхніх колег питають про порнографію, то у відповідь чути: “Порно? Ну то й що? Всі хлопчики цим займаються” (перекручую та спотворюю цитату звідси, від куратора виставки Оксани Брюховецької). Або покликаються на прецеденти, як уже згадана виставка з елементами порно у КМА. Так ніби факт вільного доступу до неї доводить естетичну й інтелектуальну вартість порнографії та відповідність експозиції етичним стандартам університету. І так ніби мистецький ринок сьогодні й тоді, десять років тому, цілковито схожі. Ніби не з’явилися за ці десять років десятки галерей, які з радістю прийняли б “Українське тіло” під свій дах - до компанії іншим не менш цнотливим та актуальним роботам, які мають неабиякий попит на ринку.
Ні, мабуть, не з’явилися. І через те потрібно випробовувати такою експозицією університетське середовище, вважаючи це ліберальною місією. А, отримавши “сигнал” про те, що людям старої формації з КМА це не подобається, розпочати інформаційну кампанію під слоганом “дайош Могилянку без цензури”. “Ні, - кажуть куратори, - ректорові Могилянки просто забракло смаку й досвіду, щоб оцінити наш задум. Він піддався на провокацію, яка зачепила його смаки та симпатії, і не побачив глибокого смислу, що стоїть за всім цим”. Ну, не знаю. Я щиро пораділа за Сергія Квіта, як і потім за всю Вчену Раду, що є люди, які ще не вмертвили в собі естетичну чутливість. Хай це їхня чутливість і їхній особистий смак, який може суперечити моїм або вашим. Але людина має дозволяти собі передовсім відчувати красу, інакше вона деградує емоційно й інтелектуально. Потрошку, але неухильно, тому що з естетикою безпосередньо пов’язані всі ключові процеси в нашій психіці. Це стає очевидно при ближчому погляді на процес мислення, оцінювання, логічного умовиводження тощо. Естетика залучається завжди, коли людина робить вибір - а ми постійно цим займаємося. Розв’язання математичної задачки потребує естетичного чуття бодай на мікрорівні мисленнєвих процедур, і в цьому воно не різниться од відвідин мистецької галереї. Я би навіть сказала, що серед математиків набагато більше “естетиків”, аніж серед сучасних художників, але це буде схоже на стьоб.
Тут має неодмінно сплисти один дуже популярний аргумент: у сучасній культурі критерії краси взагалі розмиті, а щодо індивідуальних смаків, то про них, як відомо, не сперечаються. Відтак фактом мистецтва може вважатися будь-що, і навіть із унітазом у виставковому залі слід поводитися шанобливо - якщо виставляє його поважна галерея, а виклад концепції займає не менш ніж чотири сторінками зі згадкою про Леві-Стросса, Фуко, Бодріяра. Зрештою, скажуть нам, так само, як у когось викликають естетичні переживання рядки з Ґете, хтось інший захоплюється красою теоретичних обґрунтувань мистецької цінності порнографії.
Мені видається, це омана або ж півправда. Правдиво те, що у сучасному мистецтві та культурі відсутній загальний домінантний метанаратив або чіткий стильовий канон. Він заміщується багатьма мікронаративами, що існують на рівні різних соціальних чи мистецьких груп, але чи ці мікронаративи рівноправні, вже підлягає сумніву. І вже ніяк неможливо довести, що уявлення про об’єктивність певних критеріїв краси повністю зникло. Без такого уявлення в світі було би дуже легко жити. Не було би тоді літературознавців, які засуджують погано написані романи, не було би кінокритиків, які кажуть, що “Артист” - це сумнівна стилізація під 20-ті, не було би мам і тат, які би казали своїм дітям: “Ні, це ти негарно робиш”. І я би тоді не могла сказати собі: “Життя коротке. І якщо комусь хочеться витрачати його частину на перегляд порно, хай навіть у стінах виставкового залу, - це його чи її вибір. А в мене існують набагато цікавіші заняття”.
Я дуже добре розумію: ніякі аргументи не переконають прихильника “Українського тіла” або котроїсь іншої сучасної експозиції в тому, що предмет їхнього захоплення - це мистецька нікчемність. Не можна цього довести, бо про смаки не сперечаються. Тому мені йдеться не про точний розрахунок “формули” естетичності, а лише про зменшення похибки. Оцінюючи який-небудь твір мистецтва, потрібно бачити його передусім як продукт естетичної, і насамперед естетичної діяльності на рівні форми та змісту, а також уважно спостерігати за власними почуттями та реакціями. Це надає мисленню чіткості, визначеності та впевненості, і тому може вберегти від поверхових або поспішних суджень.
Це би трохи врівноважило незрозумілі для мене розмови про те, що будь-яка творчість може називатися мистецтвом і претендувати на дах під головою та свого глядача. Претендує - себто має претензії на правах дитини, якій гарантовано безкоштовну середню освіту. Тоді як правдивою аналогією був би абітурієнт Гарварду, якому треба пройти конкурс. Абітурієнтові не дадуть місце у престижному вузі тільки за те, що він абітурієнт. А інший престижний вуз, певна річ, не експонуватиме актуальну мистецьку виставку лише тому, що це - актуальна мистецька виставка. Тут вмикаються закони ринку та критерії якості, а якщо їх неможливо застосувати чи сформулювати, то ми покладаємось урешті на суспільні конвенції. Якщо “Гарвард вирішить”, що абітурієнт не відповідає його статутним вимогам, абітурієнта навіть не буде допущено до конкурсу. І це власне той випадок, коли суспільні конвенції діють, як належне, структуруючи людські стосунки. Те саме мало би статися (і врешті сталося) з експозицією “Українське тіло”, тільки у перекручений спосіб. Університет говорить про статут, моральні норми та суспільний договір, а його опоненти продовжують вести розмову, якої би взагалі не варто було б розпочинати за даних умов: про філософську вартість, соціальну актуальність і творчу винятковість виставки. Переконана: цього би не сталося, якби хтось у якийсь момент не поспішив вимкнути свій ген естетичної чутливості, замінивши його умоглядними логічними конструкціями.
По щирості кажучи, я не вірю, що естетичні переживання (якщо такі є) у відвідувачів “Українського тіла” можуть за силою дорівнятися до того, що відчуваєш від читання улюбленої поезії мовою оригіналу, перегляду шедеврів кінематографу 1920-х або роздивляння імпресіоністичних полотен на стіні у музеї. Твір мистецтва потрібно ставити у систему естетичних критеріїв та цінностей - і не соромитися цього, як анахронізму. Ось тут - не прочитаний в оригіналі Шекспір, а тут - силіконова інсталяція, котра, безумовно, наробила багато галасу, але чи не даремно?.. Можливо, ти прислухаєшся до свого внутрішнього камертону і побачиш, що тобі насправді не подобається цей твір або експозиція. Може, не через захоплення їхньою красою ти ковтаєш кожне слово від куратора; просто ці слова викликають у тебе асоціації з епізодами у власній гуманітарній освіті, а хто ж утримається від спокуси виглядати “посвяченим”? Як знати, а раптом ти побачиш, що цей твір не заселяє тебе нічим гарним, нічого тобі не додає, крім утіхи марнославству чи хвилинного fun, як-от після розказаного кимось у компанії анекдоту? Можливо, тоді щось зміститься у твоїх глядацьких або читацьких звичках. Шанс на те невеликий і ніколи не буде стопроцентним, але культура завжди прагне недосяжної точності.
Допити богемну каву, лишилося кілька крапель