З Хевсуреті в Тушеті. День 8 і 9 зовсім без фотографій.
Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/2746/
Написала моя дружина :)
Іліурта - неймовірне селище, одне з багатьох загублених напів закинутих поселень в горах Тушетії. Як казали місцеві колись тут цілий рік жило п’ятдесят родин, а зараз - нікого. Тільки влітку тут можна побачити одиноких скотарів з отарами.
Село розташоване на невеличкому зеленому п’ятачку на крутому відрозі вище рівня лісу.
Будиночки кучкуються один до одного й до невеличкої церкви, залишаючи маленькі проходи в які ледве вписується вершник на коні. Напевно, так було легше захищати село від нападників й обігріватися в зимовий період.
Серед будинків можна побачити як двоповерхові башти-палаци схожі на споруди в Шатілі, так і землянки, що височіють над землею на півтора метри, одним краєм зариваючись в схил.
Сланець - найпопулярніший і найзручніший, а насправді єдиний будівельний матеріал тутешніх гір, з нього роблять все: стіни, сходи, лави, дошки оголошень й навіть дахи. Між кам’яними пластинами нам знову не вдалось побачити навіть натяку на якийсь розчин - все тримається на чесному слові та силі тяжіння.
Багато домівок мають глибокі, вистелені дебелими сосновими дошками, прикрашені різноманітним різьбленням криті балкони. Розташований на першому поверсі такий балкон слугував і вітальнею, і передпокоєм, і їдальнею. З нього відкривались двері в житлові кімнати та невеличку кухню, прибудовану з одного з боків в формі хлібної чвертки. Зовнішня заокруглена стіна, складена з невеличких шматків сланцю, мала, зазвичай, два малесенькі віконечка, через які досі можна побачити не забрані хазяями давні предмети побуту. Мені особливо припали до смаку розташовані на деяких балконах низькі широкі дерев'яні лави.
Селище повне старовинних речей: саморобних діжок, видовбаних в стовбурі сосни, домашніх меблів, старих залізних ланцюгів та старовинних замків на дверях, різних дерев’яних прикрас на ганках та балконах. Все це антикварне розмаїття змушує забути про теперішнє й перенестись кудись в минуле на кілька століть. Ходиш між будинками ніби в музеї не наважуючись доторкнутись до чогось. Враження ніби в етнографічний музей під відкритим небом не лінуючись перенесли зразу все село. Серце просто обливалось кров'ю від того, що нічого з цієї краси сфотографувати не вдалось - батарея ж сіла...
Все це ми роздивляємось в швидкому темпі й не снідаючи збираємось рушати в Омало. На пропозицію дочекатись смаженої картопельки не пристаємо - часу нема, й судячи з усього картопелька буде ще не скоро, але якщо ви дасте нам з собою шматочок сиру й хліба, ми будемо страшенно вдячні, бо їжі в нас лишилось зовсім мало. Довго прощаємось з гостинними хазяями і рушаємо. Останній раз питаємо скільки йти до Омало.
Скласти до купи такі суперечливі повідомлення як «до Омало 42 км» і «до обіду дійдете» надзвичайно складно. Тож ми вирішили йти і не паритись. Дорога з Іліурти і правда існує, вона спускається в самий низ річкової долини, а потім підіймається на рівень села, але вже на протилежній стороні ущелини.
Вже на протилежному боці біля дороги знаходимо двійко помідорів, які явно випали в когось з автівки. Знахідка нас надихнула - ми йдемо правильною дорогою, все буде добре, а зараз час їсти! Снідаємо знайдені овочі з передостанньою рибною консервою з видом на село Іліурта, що на цілу ніч було нам за рідний дім. Йдемо далі.
Дорога підозріло повзе все вгору і вгору. Сонце пече, на дорогу періодично вибігають злі кавказькі вівчарки з намірами відігнати нас від отари чи від будинків. Так проходимо повз села Бегела, Дочу, Бочорму. З них найбільше запам'яталась Бегела, бо тут були справжні тушетьські вежі, вони стояли на самому краєчку схилу й мали добряче загрозливий вигляд.
За всю дорогу нам зустрілась лише одна автівка - камаз їхав нам назустріч залишаючи по собі хмари пилюки. Наші ноги підказували, що відстань, пройдена за день, вже перевалює за десять км. І ось коли Омало було вже видно, нас таки підібрали й завезли в село. Це були хазяї гестхаусу, що активно запрошували лишатись в них, бо сьогодні нічого вже вниз їхати не буде, а ночівля з триразовим харчуванням в них зовсім не дорога всього 50 лари (приблизно 250 грн). Ми відмовляємось і одним оком оглядаємо Омало.
Тутешні вежі кучкуються докупи на самісінькому вершечку пагорба, житлові будинки стоять нижче схилом. І на горі, і внизу йде активне будівництво. На горі проводять реставрацію, а внизу будують гестхауси і готелі. Навколо стук молотків, ричання бензопил й крики будівельників. Порівняно з тихою порожньою Іліуртою тут як на майдані в Києві. Але водночас тут взагалі повна глушина, жодний громадський транспорт сюди зараз не їздить, приватних автівок теж майже немає. Лише зрідка проїжджають джипи туристичних компаній, як правило, заповнені під зав’язку. Та нічого, і не з такої глушини вибирались, виберемось і цього разу! Ми йдемо вниз. Буде щось їхати - добре, не буде - не пропадемо.
Вздовж дороги йдуть стовпчики з кілометражем. Вони і надихають і підтримують, от тільки в машину ніхто нас не взяв. Кілька авто проїхало повні по вінця, а порожні не спинились. Зате ми знову знайшли біля дороги їжу. Хтось викинув десь півтора кілограми овочів. Помідори, перець і зелень чудово смакували до останньої порції макарон. Тож спали ми біля дороги поруч з стовпчиком 17/59. Від Омало ми пройшли 17 км, а до траси внизу за горами залишалось 59 км. Ми підбадьорювали себе думками, що за два дні можна дійти, головне не впасти від недоїдання.
Від ночівлі біля самісінької річки намет зранку був зовсім мокрий. З тенту можна було збирати воду для приготування сніданку. Снідаємо останньою консервою зі знайденими вчора овочами. З їжі в нас залишилось трохи більше однієї шоколадки і стратегічний запас арахісу. Попереду 51 км до траси - треба йти.
Досить скоро нашим очам відкрився перевал на який потрібно залізти, щоб спуститись в цивілізацію, де багато магазинів є їжа і працює автостоп. Перед початком підйому на схилі навпроти дороги бачимо стадо овець, що вишукувавшись в лінії нерухомо стоять опустивши голови долу. Вівці стоять навіть не намагаючись дотягтися до травички чи почухатись, своєю поведінкою тварини нагадували закутих у важезні кайдани каторжан, що після робочого дня на каменоломні чекають на арештантський потяг. З нашого берега за ними дивиться чабан, а навколо, як поліцаї ходять вівчарки. Чабана, сидить біля старого корпусу від мікроавтобуса. Останнє явно слугувала йому за намет під час останньої ночі, бо в імпровізованому бунгало досі лежить ковдра й якісь речі. Намагаємось завести розмову, але сильно заважає наше незнання грузинської, і його незнання російської. В результаті за кілька хвилин чабан вимовляє чарівну фразу «водки нет» й засмучено розводить руками. Богдан витягає пляшку в якій на дні ледве калатає вищезгадана прозора рідина й розводить руками: «закуски нет». В чабана швидко знаходяться залишки кукурудзяного млинця, трошки сала та щось схоже на м'який сир. Допиваємо чачу і їмо.
Перспектива лізти на перевал нас не тішить, та робити нічого, від сидіння на місці кілометраж не зменшиться. Починаємо повзти вгору, періодично спиняючись на споживання малини. І ось, вже переставши чекати на таке чудо, чуємо позаду авто. Старий ЗІЛ повільно вилазить з-за повороту серпантину. Знаходимо більш-менш рівне місце й махаємо руками що є сили. І , алілуя, він спиняється. В кабіні водій і старший син, в кузові купа речей: стара раковина, мішки з сиром, кріль в клітці, прив'язана за ногу курка, якісь баняки, відра, дошки, рейки та молодший син. Наші речі закидають в кузов, ми стрибаємо слідом і їдемо!
О яка це була подорож! Холодний вітер в обличчя, ноги стоять на дерев'яних дошках, а руки хапаються за металеву перекладину та борти авто.Як виявилось, ми пройшли лише третину підйому, далі на нас чекали суцільні сипушні схили в яких водій ледь не дивом знаходив дорогу - ЗІЛ не поміщався в повороти. Водій заїжджав носом потім здавав, а потім вирулював. І це все на вузесенькій дорозі над прірвою. ЗІЛ ставав ледь не дибки, нахиляючись то в один то в інший бік. Так, завмираючи від страху, ми доповзли до перевалу. За ним нас чекала суцільна хмара, що закривала все навкруги. Машина страшенно ревіла і періодично відмовлялась їхати, як сказав водій в нього насос солярку погано тягне, от і треба підкачувати. Як і слід очікувати відмовляв насос в найкрутіших місцях підйому. Тож підкачавши непокірну рідину тушинець здавав задом, щоб набрати швидкість для нового штурму.
З хмари ми виїхали далеко внизу, коли дорога вже йшла густим лісом. Між високими деревами зустрічались стрімкі скелі, що нависали над дорогою. В одному місці з такої скелі прямо на дорогу падав невеличкий водоспад. Він рівномірно змочив і нас і всі речі в кузові. Від поливання курка почала жалібно квохкати. Далі на деревах коло дороги почали зустрічатись м'якенькі світло-зелені їжачки їстівних каштанчиків та якісь дикі плодові дерева.
Ось коли ми вже їхали рівною дорогою, наш водій останній раз спинився підкачувати солярку. За роботою він сказав:
- Я вам раніше не казав, бо не хотів лякати. Я оце без гальмів їду, тільки з ручником, гальма щось в мене відмовили...
Написала моя дружина :)
Іліурта - неймовірне селище, одне з багатьох загублених напів закинутих поселень в горах Тушетії. Як казали місцеві колись тут цілий рік жило п’ятдесят родин, а зараз - нікого. Тільки влітку тут можна побачити одиноких скотарів з отарами.
Село розташоване на невеличкому зеленому п’ятачку на крутому відрозі вище рівня лісу.
Будиночки кучкуються один до одного й до невеличкої церкви, залишаючи маленькі проходи в які ледве вписується вершник на коні. Напевно, так було легше захищати село від нападників й обігріватися в зимовий період.
Серед будинків можна побачити як двоповерхові башти-палаци схожі на споруди в Шатілі, так і землянки, що височіють над землею на півтора метри, одним краєм зариваючись в схил.
Сланець - найпопулярніший і найзручніший, а насправді єдиний будівельний матеріал тутешніх гір, з нього роблять все: стіни, сходи, лави, дошки оголошень й навіть дахи. Між кам’яними пластинами нам знову не вдалось побачити навіть натяку на якийсь розчин - все тримається на чесному слові та силі тяжіння.
Багато домівок мають глибокі, вистелені дебелими сосновими дошками, прикрашені різноманітним різьбленням криті балкони. Розташований на першому поверсі такий балкон слугував і вітальнею, і передпокоєм, і їдальнею. З нього відкривались двері в житлові кімнати та невеличку кухню, прибудовану з одного з боків в формі хлібної чвертки. Зовнішня заокруглена стіна, складена з невеличких шматків сланцю, мала, зазвичай, два малесенькі віконечка, через які досі можна побачити не забрані хазяями давні предмети побуту. Мені особливо припали до смаку розташовані на деяких балконах низькі широкі дерев'яні лави.
Селище повне старовинних речей: саморобних діжок, видовбаних в стовбурі сосни, домашніх меблів, старих залізних ланцюгів та старовинних замків на дверях, різних дерев’яних прикрас на ганках та балконах. Все це антикварне розмаїття змушує забути про теперішнє й перенестись кудись в минуле на кілька століть. Ходиш між будинками ніби в музеї не наважуючись доторкнутись до чогось. Враження ніби в етнографічний музей під відкритим небом не лінуючись перенесли зразу все село. Серце просто обливалось кров'ю від того, що нічого з цієї краси сфотографувати не вдалось - батарея ж сіла...
Все це ми роздивляємось в швидкому темпі й не снідаючи збираємось рушати в Омало. На пропозицію дочекатись смаженої картопельки не пристаємо - часу нема, й судячи з усього картопелька буде ще не скоро, але якщо ви дасте нам з собою шматочок сиру й хліба, ми будемо страшенно вдячні, бо їжі в нас лишилось зовсім мало. Довго прощаємось з гостинними хазяями і рушаємо. Останній раз питаємо скільки йти до Омало.
Скласти до купи такі суперечливі повідомлення як «до Омало 42 км» і «до обіду дійдете» надзвичайно складно. Тож ми вирішили йти і не паритись. Дорога з Іліурти і правда існує, вона спускається в самий низ річкової долини, а потім підіймається на рівень села, але вже на протилежній стороні ущелини.
Вже на протилежному боці біля дороги знаходимо двійко помідорів, які явно випали в когось з автівки. Знахідка нас надихнула - ми йдемо правильною дорогою, все буде добре, а зараз час їсти! Снідаємо знайдені овочі з передостанньою рибною консервою з видом на село Іліурта, що на цілу ніч було нам за рідний дім. Йдемо далі.
Дорога підозріло повзе все вгору і вгору. Сонце пече, на дорогу періодично вибігають злі кавказькі вівчарки з намірами відігнати нас від отари чи від будинків. Так проходимо повз села Бегела, Дочу, Бочорму. З них найбільше запам'яталась Бегела, бо тут були справжні тушетьські вежі, вони стояли на самому краєчку схилу й мали добряче загрозливий вигляд.
За всю дорогу нам зустрілась лише одна автівка - камаз їхав нам назустріч залишаючи по собі хмари пилюки. Наші ноги підказували, що відстань, пройдена за день, вже перевалює за десять км. І ось коли Омало було вже видно, нас таки підібрали й завезли в село. Це були хазяї гестхаусу, що активно запрошували лишатись в них, бо сьогодні нічого вже вниз їхати не буде, а ночівля з триразовим харчуванням в них зовсім не дорога всього 50 лари (приблизно 250 грн). Ми відмовляємось і одним оком оглядаємо Омало.
Тутешні вежі кучкуються докупи на самісінькому вершечку пагорба, житлові будинки стоять нижче схилом. І на горі, і внизу йде активне будівництво. На горі проводять реставрацію, а внизу будують гестхауси і готелі. Навколо стук молотків, ричання бензопил й крики будівельників. Порівняно з тихою порожньою Іліуртою тут як на майдані в Києві. Але водночас тут взагалі повна глушина, жодний громадський транспорт сюди зараз не їздить, приватних автівок теж майже немає. Лише зрідка проїжджають джипи туристичних компаній, як правило, заповнені під зав’язку. Та нічого, і не з такої глушини вибирались, виберемось і цього разу! Ми йдемо вниз. Буде щось їхати - добре, не буде - не пропадемо.
Вздовж дороги йдуть стовпчики з кілометражем. Вони і надихають і підтримують, от тільки в машину ніхто нас не взяв. Кілька авто проїхало повні по вінця, а порожні не спинились. Зате ми знову знайшли біля дороги їжу. Хтось викинув десь півтора кілограми овочів. Помідори, перець і зелень чудово смакували до останньої порції макарон. Тож спали ми біля дороги поруч з стовпчиком 17/59. Від Омало ми пройшли 17 км, а до траси внизу за горами залишалось 59 км. Ми підбадьорювали себе думками, що за два дні можна дійти, головне не впасти від недоїдання.
Від ночівлі біля самісінької річки намет зранку був зовсім мокрий. З тенту можна було збирати воду для приготування сніданку. Снідаємо останньою консервою зі знайденими вчора овочами. З їжі в нас залишилось трохи більше однієї шоколадки і стратегічний запас арахісу. Попереду 51 км до траси - треба йти.
Досить скоро нашим очам відкрився перевал на який потрібно залізти, щоб спуститись в цивілізацію, де багато магазинів є їжа і працює автостоп. Перед початком підйому на схилі навпроти дороги бачимо стадо овець, що вишукувавшись в лінії нерухомо стоять опустивши голови долу. Вівці стоять навіть не намагаючись дотягтися до травички чи почухатись, своєю поведінкою тварини нагадували закутих у важезні кайдани каторжан, що після робочого дня на каменоломні чекають на арештантський потяг. З нашого берега за ними дивиться чабан, а навколо, як поліцаї ходять вівчарки. Чабана, сидить біля старого корпусу від мікроавтобуса. Останнє явно слугувала йому за намет під час останньої ночі, бо в імпровізованому бунгало досі лежить ковдра й якісь речі. Намагаємось завести розмову, але сильно заважає наше незнання грузинської, і його незнання російської. В результаті за кілька хвилин чабан вимовляє чарівну фразу «водки нет» й засмучено розводить руками. Богдан витягає пляшку в якій на дні ледве калатає вищезгадана прозора рідина й розводить руками: «закуски нет». В чабана швидко знаходяться залишки кукурудзяного млинця, трошки сала та щось схоже на м'який сир. Допиваємо чачу і їмо.
Перспектива лізти на перевал нас не тішить, та робити нічого, від сидіння на місці кілометраж не зменшиться. Починаємо повзти вгору, періодично спиняючись на споживання малини. І ось, вже переставши чекати на таке чудо, чуємо позаду авто. Старий ЗІЛ повільно вилазить з-за повороту серпантину. Знаходимо більш-менш рівне місце й махаємо руками що є сили. І , алілуя, він спиняється. В кабіні водій і старший син, в кузові купа речей: стара раковина, мішки з сиром, кріль в клітці, прив'язана за ногу курка, якісь баняки, відра, дошки, рейки та молодший син. Наші речі закидають в кузов, ми стрибаємо слідом і їдемо!
О яка це була подорож! Холодний вітер в обличчя, ноги стоять на дерев'яних дошках, а руки хапаються за металеву перекладину та борти авто.Як виявилось, ми пройшли лише третину підйому, далі на нас чекали суцільні сипушні схили в яких водій ледь не дивом знаходив дорогу - ЗІЛ не поміщався в повороти. Водій заїжджав носом потім здавав, а потім вирулював. І це все на вузесенькій дорозі над прірвою. ЗІЛ ставав ледь не дибки, нахиляючись то в один то в інший бік. Так, завмираючи від страху, ми доповзли до перевалу. За ним нас чекала суцільна хмара, що закривала все навкруги. Машина страшенно ревіла і періодично відмовлялась їхати, як сказав водій в нього насос солярку погано тягне, от і треба підкачувати. Як і слід очікувати відмовляв насос в найкрутіших місцях підйому. Тож підкачавши непокірну рідину тушинець здавав задом, щоб набрати швидкість для нового штурму.
З хмари ми виїхали далеко внизу, коли дорога вже йшла густим лісом. Між високими деревами зустрічались стрімкі скелі, що нависали над дорогою. В одному місці з такої скелі прямо на дорогу падав невеличкий водоспад. Він рівномірно змочив і нас і всі речі в кузові. Від поливання курка почала жалібно квохкати. Далі на деревах коло дороги почали зустрічатись м'якенькі світло-зелені їжачки їстівних каштанчиків та якісь дикі плодові дерева.
Ось коли ми вже їхали рівною дорогою, наш водій останній раз спинився підкачувати солярку. За роботою він сказав:
- Я вам раніше не казав, бо не хотів лякати. Я оце без гальмів їду, тільки з ручником, гальма щось в мене відмовили...