З Хевсуреті в Тушеті. День 7
Навчені попередніми ночами, ми розтягли намет й укріпили разтяжки камінням, та погода була до нас прихильна. Ніч пройшла без бурі. Тож зранку ми відчули себе виспаними, бадьорими та готовими до нових пригод.
Стежка продовжувала спокійненько йти річковою ущелиною як раптом ми побачили пастушу халабуду, а поряд з нею кількох коней. Поруч коней на сонечку грілось троє кавказьких вівчарок. Ой-ой. Зараз нам тут буде. І правда, завидівши нас собаки здійняли страшенний гвалт, і з криком: «це наша халабуда і коні, нам їх доручили охороняти!» - кинулись на нас. Довелось нам повзти на схил й обходити собак заростями кропиви. Та собаки нас не полишали, гавкаючи й підкрадаючись до ніг з роззявленими пащеками та цілком зрозумілими намірами поживитись нашими литками. Їх трохи спиняли трекінгові палки в руках, але не настільки, що б ми могли розслабитись.
Треба сказати що грузинські пастухи, навіть коли бачать ваше протистояння з їхніми собаками ніколи в це не втручаються. А на ваші відчайдушні крики: «Заберіть, б..дь, собаку!», вони реагують помахуванням руки в стилі «Привіт, привіт, не бійся, вона тобі нічого не зробить». Ясно, що чотириногі «друзі» сприймають такі дії як такі, що схвалюють їх поведінку, й ще завзятіше напускаються на безвинних перехожих.
Тож повоювавши з собаками з двісті метрів ми теж були добряче роздратовані до стану пристрелити одне з створінь, щоб решті було не повадно. Хоча закрадалась думка пристрелити чабана. Може одна смерть навчить місцевих виховувати собак...
Цей чабан виявився кращим за інших, побачивши наші безкінечні війни, він з добрячою швидкістю скотився зі схилу й нагнав власних собак камінням. Принципи тутешньої дресури просто вражають... Чабан виявився етнічним чеченцем, що переїхав в ці краї, поки на батьківщині неспокійно. Звали його Русланом. Тож ми сіли побазікати з Русланом про життя-буття тут, чи є якісь проблеми в грузин з тим, що він чеченець, і про власне ситуацію в його країні, а заодно розпитатись куди далі йде наша стежка. В результаті ми дізнались, що шлях підіймається добряче в вгору, а далі чи то до дороги, чи до Омало лишається кілометрів сім.
Тут далеко в ущелині з'явився вершник, що гнав перед собою двох коней. Коні ж розбігались в різні сторони й намагались втекти подалі пастись. Руслан подивився й сказав: «я цих коней не знаю, значить це якийсь тушинець, зараз він вас візьме з собою». Ми не були такі оптимістичні в прогнозах, оце треба якомусь місцевому брати з собою невідомих туристів, та ще й безкоштовно. Але гостинний грузинський народ не підвів. Вершник, назвавшись Яковом, сказав, що може нас взяти, але їде він не до дороги, а до своєї кошари, що тут через гору, звідки до Омало лишається два кілометри.
Не вагаючись ні секунди ми погоджуємось їхати, бо верхи на конях в тушетських горах, то просто мрія! Руслан з Яковом починають ловити коней, щоб препакувати клунки, підвісити наші наплічники й помогти нам залізти. Одна халепа: коні їхали як вантажні, і не мали ані стремен, ані м'якого сідла, ані вуздечок, лише мотузки навколо шиї. Важливі частина тіла Богдана оберігали перекинуті через сідло ковдри. Моя ж тупа їхала пряло на дерев'яному сідлі, що особливо відчувалось, коли кінь йшов вниз крутими гірськими стежками.
Отак верхи ми почали підйом знову на самісінький хребет. Коні, зачувши на собі вершників, перестали викидати коників й спокійненько йшли вгору, місцями пригальмовуючи біля особливо зелених шматків трави. Підіймались ми довго, а чудова погода дозволяла роздивитись оточуючі хребти й ущелини. Річка блищала на сонці, на сусідніх скелястих схилах танув вчорашній град - неймовірна краса!
Та ось ми виїжджаємо на перевал й починаємо не злізаючи з коней вдягатись. Тут віє сильний холодний вітер від якого мерзнуть навіть вуха і ноги в мокрих черевиках. Та всі незручності не варті й згадки порівняно з гірськими панорамами і краєвидами.
Ось ми підходимо до першого траверсу, що йде крутим схилом та ще й добре знайомою нам сипухою. Кінь робить перший крок низько нахиляє голову, ніби принюхуючись,.. другий,.. я вся напружена, думаю куди будемо зараз летіти. Якщо встигнути стрибнути вгору схилом, то шанси є, а от якщо полетіти разом з конем вниз... За такими роздумами не помічаю, що непарно копитний друг спокійненько пройшов сипуху й спинився поїсти високогірний будяк. Як пояснив Яків ці коні тут вже чотири роки ходять, вони й дорогу знають, і куди ноги ставити.
В результаті верхи ми піднялись вище, ніж ходили ногами, на вершину Самкурісцвері висотою 3256 метрів. Під ногами коней сипуха, скелі й іноді невеличкі кущики колючого будяка. При наближенні чергового куща мій кінь явно радіє і пришвидшується. Потім обережно відриває зубами квіточку й зі смаком жує. Зрушити його з місця не вдається допоки від не з'їсть три вершечки.
Так, вже трохи оповиті хмарами, починаємо спуск з хребта в долину. І от на відрозі Яків каже, що йому тут в ліво вниз, а от нам краще йти вперед до села Іліурта від якого йде дорога до Омало. Так що ми не заблукаємо. Ми щиро дякуємо і злазимо з коней, а ті спокійненько без всяких вказівок самі починають сходити стежкою в долину.
З останніх сил Богдан намагається вичавити ще хоча б одну фотографій з практично мертвої батареї. Після цього ми випиваємо на трьох чачі з нашої пляшки й прощаємось.
Бачу мету - не бачу перешкод! Нам сказали вперед і вниз, от ми і йдемо вперед і вниз, потім вниз і вперед, потім виявляється, що ми пішли занадто сильно вниз замість вперед. Ми робимо карколомні траверси вузесенькими овечими стежками, але врешті решт о четвертій годині доходимо до села Іліурта.
В Іліурті бачимо картину маслом: біля церкви стоїть довжелезний стіл за яким явно нещодавно пиячила велика компанія. Всюди розкидані брудні тарілки та склянки, довкола стоять баняки з якимись неїстівними залишками, а на почесному місці за столом сидить баян. Ще одним свідоцтвом того що недільна п'янка вдалась є група з чотирьох чоловіків, що в різноманітних позах сидять навколо єдиного джерела води в селі. Досвід одразу підказав нам - будемо пити.
І правда, одразу після здравствуйте ми з України нас потягли за стіл й налили чачі. Нам чесно сказали, що нікуди ми звідси сьогодні не підемо, бо до Омало 40 км, а вже пізно. Наші аргументи про ночівлю в наметі були гнівно відкинуті. Головував за столом приємний чоловік років під п’ятдесяти Аркадій. Він сказав, що селище порожнє окрім хлопців, що будують тут дачу олігарха нікого нема. Тому спати ми будемо під дахом і баста. Наші потуги рушити далі зовсім розвіялись після третьої чарки й ми залишились.
Потім Аркадій з хлопцями зняли з петель двері в церкву, бо ключі вони загубили під час однієї з п'янок, а не пустити гостей в храм то не ґречно. Тому лом, чотири хвилини праці й ми в церкві. Знадвору вона видається більшою, а в середині, виявляється, ледве є де розминутись десятку людей. Білі стіни церкви прикрашені іконами та незвичною для грузинських церков присутністю іконостасу. Як сказав Аркадій церкву збудували росіяни після підписання Георгіївського договору. Ще одним підтвердженням цієї історії є дзвін з написом «сделано в вятской губернии».
Там показують нашу кімнату, а на вечерю годують смачним смаженим на вогні овечим сиром і поять дивним зовсім прозорим вином. Задля цього варто було два дні блукати хребтом в суцільному молоці. Життя вдалося!