З ХЕВСУРЕТІ В ТУШЕТІ. ДЕНЬ 6
Оце так була буря!!! Години мабуть дві ми сиділи, підтримуючи руками стінки намету. Вітер гнув дуги, град сипав мов з відра, блискавки били з такою періодичністю, що більше було світло ніж темно! На щастя наш наметик витримав цю екзекуцію. Коли врешті все вщухло, прийшов дикий холод - град почав танути й забирати залишки тепла.
Та на ранок над нами знову було чисте небо. Град навколо розтав, залишивши по собі лише великі калюжі, а от навколишні хребти ще біліли від нічних опадів.
За досвідом попередніх днів ми вже знали, що сонце світитиме недовго, тож поснідавши й зібравшись з рекордною швидкістю, рвонули на той самий відріг Великої Борбало, де ми чекали просвітлення ще вчора, з надією врешті роздивитись як пройти хребтом поміж Борбалами. Та тільки ми вийшли, хмари знову почали спускатись до низу.
Дуже скоро видимість знову впала до вже добре знайомого нам нуля. Куди йти далі взагалі незрозуміло. Чекаємо... Вдалині вдарив грім... Опинитися знову посеред такої ж бурі як вночі, в нас бажання немає. Тож кудись треба йти. Тим більш їжі в нас лишилось максимум на два дні, треба вже спускатися. І все ж спускатися хочеться вперед, а не назад. Але куди вперед?.. Незрозуміло. Чекання нічого не дає, здається, хмари лише густішають. Десь неподалік знову гримить... Очевидно, чекати далі, коли хмари розійдуться, не має сенсу, тому приймаємо непросте, але, мабуть, правильне рішення - повернтаємо назад до перевалу Андакі, спускаємось від нього ліворуч в долину і далі чалапаємо багато кілометрів річковою долиною до найближчого населеного пункту.
Починаємо спуск назад... Кидаємо останній погляд в сторону Малої Борбало і!.. О-ля-ля! в останній момент хмари таки розійшлися! І звідси ми не тільки бачимо стежку, яка йде нижче, а й нормальний шлях хоч на вершину Малої Борбало! Відразу ж розвертаємось і швидко, поки картинка знову не втекла, але й обережно, схили ж з біса круті, йдемо вперед.
Проходимо перемичку між двома Борбалами, далі піднімаємось ребром вже меншої з двох сестер.. чи братів. Хмари погрозливо кружляють навколо нас, не вкриваючи шлях попереду, таке враження, наче хтось спеціально їх для нас розганяє. Ось доходимо до розгалуження стежки: перший шлях веде далі вгору ребром на вершину, другий - праворуч, траверсує Малу Борбало по нашим улюбленим сипухах:
Мою пропозицію йти на вершину дружина гнівно відкидає:
- Матковський, тобі б лише вверх-вниз ходити! Еверест - твоя вершина! Давай краще траверсом.
Додатковим аргументом на користь її слів були удари грому десь неподалік, тож я погодився. Й недаремно! Тільки ми завершили траверс і вийшли на протилежне ребро Малої Борбало, як нас знову вкрило густими сивими хмарами, й почався дощ... Та ми щойно пройшли останню складну ділянку цього маршруту й ми щасливі:
До речі, забув написати, що ще в попередній день, якраз під час фотографування озера перед перевалом Андакі в моєму фотоапараті сіла батарея. На жаль запасною я ще не обзавівся. Та все ж, як бачите, кілька фотографій після озера я зробив. Для цього треба було вийняти батарею добряче її згвалтувати потрясти, вставити її назад в фотокамеру й швидко-швидко фотографувати.
Справа дещо ускладнювалася тим, що в фотоапараті були збережені наші топографічні карти. Спеціально їхати в Тбілісі, щоб їх роздрукувати, мені було лінь, а купити в Грузії нормальні туристичні карти гірських районів на відміну від України неможливо. ВЗАГАЛІ! В місцевих заповідниках, як то в Лагодехі, Казбегі, Тушеті (про Сванеті не знаю) можна безкоштовно отримати так звані "карти" (maps) з намальованими маршрутами, від яких теоретично ви не маєте права відступати ані на крок. Пишу слово "карти" в лапках, бо ці шедеври топографічного мистецтва картами ніяк не назвеш, швидше схемами, при чому мало інформативними. Як по ним ходять європейські туристи, які не знають про існування генштабівок, для мене взагалі загадка. Насправді єдина нормальна топографічно-туристична карта в Грузії - карта Боржомського національного парку, але й та по ходу відфотошоплена генштабівка. Тож моя порада тим, хто їде в грузинські гори - запасайтесь картами ще в Україні.
Щоб глянути на карту, тепер доводилось робити ті ж маніпуляції, що й при фотографуванні - потрясти батарею, а потім швидко-швидко дивитись що треба, поки екран не згас.
Як би там не було, але далі на маршруті не намічалось нічого складного, тому можна було вже не хвилюватись. Взагалі йти Пшав-Хевсуретським хребтом на схід від Борбало - суцільне задоволення! Широкий хребет тягнеться кілька кілометрів, майже не спускаючись і не піднімаючись. Попереду ліворуч - долина Тушетської Алазані, навколо вищі гірські хребти - краса неземна. Щоправда ми все ще йшли в хмарі, тому краси цієї зовсім не видно. Лише іноді хмари розходились, й я швидко витягав з фотоапарата батарею й починав нею махати в різні сторони. І здається мені недаремно:
Дійшовши до перевалу Сакорно ми спустились ліворуч в долину Тушетської Алазані:
Як тоді здавалось, більше жодних підйомів в цьому поході не намічається.
Пройшовши ще кілометрів десять долиною, ми зупинились на ночівлю. Врешті погода заспокоїлась й дозволила нам нормально виспатись...
Та на ранок над нами знову було чисте небо. Град навколо розтав, залишивши по собі лише великі калюжі, а от навколишні хребти ще біліли від нічних опадів.
За досвідом попередніх днів ми вже знали, що сонце світитиме недовго, тож поснідавши й зібравшись з рекордною швидкістю, рвонули на той самий відріг Великої Борбало, де ми чекали просвітлення ще вчора, з надією врешті роздивитись як пройти хребтом поміж Борбалами. Та тільки ми вийшли, хмари знову почали спускатись до низу.
Дуже скоро видимість знову впала до вже добре знайомого нам нуля. Куди йти далі взагалі незрозуміло. Чекаємо... Вдалині вдарив грім... Опинитися знову посеред такої ж бурі як вночі, в нас бажання немає. Тож кудись треба йти. Тим більш їжі в нас лишилось максимум на два дні, треба вже спускатися. І все ж спускатися хочеться вперед, а не назад. Але куди вперед?.. Незрозуміло. Чекання нічого не дає, здається, хмари лише густішають. Десь неподалік знову гримить... Очевидно, чекати далі, коли хмари розійдуться, не має сенсу, тому приймаємо непросте, але, мабуть, правильне рішення - повернтаємо назад до перевалу Андакі, спускаємось від нього ліворуч в долину і далі чалапаємо багато кілометрів річковою долиною до найближчого населеного пункту.
Починаємо спуск назад... Кидаємо останній погляд в сторону Малої Борбало і!.. О-ля-ля! в останній момент хмари таки розійшлися! І звідси ми не тільки бачимо стежку, яка йде нижче, а й нормальний шлях хоч на вершину Малої Борбало! Відразу ж розвертаємось і швидко, поки картинка знову не втекла, але й обережно, схили ж з біса круті, йдемо вперед.
Проходимо перемичку між двома Борбалами, далі піднімаємось ребром вже меншої з двох сестер.. чи братів. Хмари погрозливо кружляють навколо нас, не вкриваючи шлях попереду, таке враження, наче хтось спеціально їх для нас розганяє. Ось доходимо до розгалуження стежки: перший шлях веде далі вгору ребром на вершину, другий - праворуч, траверсує Малу Борбало по нашим улюбленим сипухах:
Мою пропозицію йти на вершину дружина гнівно відкидає:
- Матковський, тобі б лише вверх-вниз ходити! Еверест - твоя вершина! Давай краще траверсом.
Додатковим аргументом на користь її слів були удари грому десь неподалік, тож я погодився. Й недаремно! Тільки ми завершили траверс і вийшли на протилежне ребро Малої Борбало, як нас знову вкрило густими сивими хмарами, й почався дощ... Та ми щойно пройшли останню складну ділянку цього маршруту й ми щасливі:
До речі, забув написати, що ще в попередній день, якраз під час фотографування озера перед перевалом Андакі в моєму фотоапараті сіла батарея. На жаль запасною я ще не обзавівся. Та все ж, як бачите, кілька фотографій після озера я зробив. Для цього треба було вийняти батарею добряче її згвалтувати потрясти, вставити її назад в фотокамеру й швидко-швидко фотографувати.
Справа дещо ускладнювалася тим, що в фотоапараті були збережені наші топографічні карти. Спеціально їхати в Тбілісі, щоб їх роздрукувати, мені було лінь, а купити в Грузії нормальні туристичні карти гірських районів на відміну від України неможливо. ВЗАГАЛІ! В місцевих заповідниках, як то в Лагодехі, Казбегі, Тушеті (про Сванеті не знаю) можна безкоштовно отримати так звані "карти" (maps) з намальованими маршрутами, від яких теоретично ви не маєте права відступати ані на крок. Пишу слово "карти" в лапках, бо ці шедеври топографічного мистецтва картами ніяк не назвеш, швидше схемами, при чому мало інформативними. Як по ним ходять європейські туристи, які не знають про існування генштабівок, для мене взагалі загадка. Насправді єдина нормальна топографічно-туристична карта в Грузії - карта Боржомського національного парку, але й та по ходу відфотошоплена генштабівка. Тож моя порада тим, хто їде в грузинські гори - запасайтесь картами ще в Україні.
Щоб глянути на карту, тепер доводилось робити ті ж маніпуляції, що й при фотографуванні - потрясти батарею, а потім швидко-швидко дивитись що треба, поки екран не згас.
Як би там не було, але далі на маршруті не намічалось нічого складного, тому можна було вже не хвилюватись. Взагалі йти Пшав-Хевсуретським хребтом на схід від Борбало - суцільне задоволення! Широкий хребет тягнеться кілька кілометрів, майже не спускаючись і не піднімаючись. Попереду ліворуч - долина Тушетської Алазані, навколо вищі гірські хребти - краса неземна. Щоправда ми все ще йшли в хмарі, тому краси цієї зовсім не видно. Лише іноді хмари розходились, й я швидко витягав з фотоапарата батарею й починав нею махати в різні сторони. І здається мені недаремно:
Дійшовши до перевалу Сакорно ми спустились ліворуч в долину Тушетської Алазані:
Як тоді здавалось, більше жодних підйомів в цьому поході не намічається.
Пройшовши ще кілометрів десять долиною, ми зупинились на ночівлю. Врешті погода заспокоїлась й дозволила нам нормально виспатись...