З ХЕВСУРЕТІ В ТУШЕТІ. ДЕНЬ 5. ЇЖАЧКИ В ТУМАНІ
Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/z-hevsureti-v-tusheti-den-5-yizhachki-v-tumani/
Цього разу ніч видалась ще бурхливішою, ніж попередня. Гроза з блискавками, громом, градом і всім чим положено кілька годин не давала мені заснути, хоча Зіна, скрутившись калачиком й притулившись до мене, лише при особливо сильних ударах грому прокидалася, загорталася в мене ще сильніше й знову засинала.
Визирнувши зранку назовні, я побачив перші сонячні промені й блакитне небо над головою.
Й лише сірі клубки хмар, що причепились до хребта навпроти, погрожували новими погодними неприємностями..
Перше завдання на сьогодні - траверс гори Арчилосмта. Теоретично нічого складного, не треба ні підійматись, ні опускатись, йдеш собі по стежці вперед і по всьому..
Але на практиці... ці два кілометри зайняли дві години й добряче виснажили нас і фізично, і морально.
Тільки ми почали траверс, як нас знову накрило непроглядншими хмарами навіть гіршими ніж учора, добре хоч устигли роздивитися, як наступні два кілометри йде стежка. Й маю вам сказати, побачене мене не порадувало. Попереду був крутий схил майже повністю всипаний цією неприємною, здавалося, нестійкою сипухою, стежка по ній наче йшла, але її регулярно то засипало то підмивало.
Пересування по такому схилу давалось мені якось дуже важко, здавалось, ось-ось вологий грунт не витримає й посуне під моєю вагою донизу, тому кожен крок я двічі перевіряв, перш ніж переносити вагу тіла на наступну ногу. Зіні ж тут було набагато легше, йшла вона набагато впевненіше й постійно мене підбадьорювала:
- Довіряй їй (сипусі), вона тримає краще ніж ти думаєш..
Найскладніше ж було проходити круті яри, що падали десь глибоко вниз, ще коли хмари не встигли повністю нас накрити, ми встигли нарахувати попереду сім таких бар’єрів. Та вже перед третім, особливо крутим яром мої нерви здали. Метрів п’ятдесят вище можна було пройти над яром по траві, а не по цій противній (бє-бє-бє) сипусі, тому я різко повернув вгору. Зіні ця ідея не надто сподобалася, так вона мені і сказала:
- Матковський, тобі б лиш вгору ходити! Еверест твоя гора!
Так ми обійшли по травичці вище двох таких ярів, йти тут було вже значно легше, тож я наддав ходи, але тепер нерви здали вже в Зіни. Виявилось, її черевики дуже сильно ковзають по мокрій траві, тож довелось обережно спускатися на таку ненависну мені сипушну стежку.
Але, мабуть, я вже звик до такого ландшафту, і йти стало легше, схоже, таки почав більше довіряти цій сипусі.
Найбільше нас дивували сліди підкованих кінських копит на цій стежці. Це ж якщо нам двоногим так непросто йти цим шляхом, то як тут ходять коні з їх масою і неможливістю побачити, куди ставити копита, взагалі важко уявити... Тоді ми ще не знали, що за два дні ми самі будемо їхати конями по таких стежках, при чому без стремен і вуздечок...
Далі стежка йшла хребтом, обходила вершини то зліва, то справа. Погода все погіршувалась, кілька разів нас, вже й так мокрих, поливав дощ. Кілька разів в тумані ми губили стежку, в такі моменти хмари завжди ледь привідкривалися, щоб ми могли побачити шлях далі.
Й лише, коли ми майже дійшли до перевалу Андакі, сонечко врешті вирішило нас хоч трохи підсушити.
Тут на хребті є невеличке озеро, що живиться з дуже цікавого джерела: з землі стирчить фюзеляж ракети, з якого ллється холодна й дуже смачна вода. Це джерело навіть свою назву має - Копалісцкаро.
Озеро дуже красиве, щоправда поросле якимись водоростями.
Йдемо далі. Ночувати збираємось десь за горою Мала Борбало, а якщо встигнемо, то вже в долині Тушетської Алазані.
Та погода знову сплутала нам карти, недовго сонечко світило. Як тільки ми перейшли перевал видимість впала до нуля, а стежка кудись зникла. Попереду круті скелясті схили, тож напролом не попреш. Треба шукати стежку, котра повинна обходити вершину, не набираючи висоти, а може навіть трохи спускаючись донизу на початку.
З надією, що хмари знову хоч на хвилинку розійдуться, й ми побачимо стежку, підіймаємося хребтом на відріг Великої Борбало, з якого видно перемичку з Борбало малою. Але хмари розступатись не збираються, швидше навіть навпаки. Ще пів години сидимо на рюкзаках й тупо чекаємо, коли хоч трохи розвидніється. Й врешті зовсім змерзлі з задубілими пальцями спускаємось назад до перевалу Андакі, знаходимо захищене від вітру місце й розбиваємо табір.
Як тільки почало темніти, десь вдалині почувся слабенький удар грому. Буря наближалась...
Цього разу ніч видалась ще бурхливішою, ніж попередня. Гроза з блискавками, громом, градом і всім чим положено кілька годин не давала мені заснути, хоча Зіна, скрутившись калачиком й притулившись до мене, лише при особливо сильних ударах грому прокидалася, загорталася в мене ще сильніше й знову засинала.
Визирнувши зранку назовні, я побачив перші сонячні промені й блакитне небо над головою.
Й лише сірі клубки хмар, що причепились до хребта навпроти, погрожували новими погодними неприємностями..
Перше завдання на сьогодні - траверс гори Арчилосмта. Теоретично нічого складного, не треба ні підійматись, ні опускатись, йдеш собі по стежці вперед і по всьому..
Але на практиці... ці два кілометри зайняли дві години й добряче виснажили нас і фізично, і морально.
Тільки ми почали траверс, як нас знову накрило непроглядншими хмарами навіть гіршими ніж учора, добре хоч устигли роздивитися, як наступні два кілометри йде стежка. Й маю вам сказати, побачене мене не порадувало. Попереду був крутий схил майже повністю всипаний цією неприємною, здавалося, нестійкою сипухою, стежка по ній наче йшла, але її регулярно то засипало то підмивало.
Пересування по такому схилу давалось мені якось дуже важко, здавалось, ось-ось вологий грунт не витримає й посуне під моєю вагою донизу, тому кожен крок я двічі перевіряв, перш ніж переносити вагу тіла на наступну ногу. Зіні ж тут було набагато легше, йшла вона набагато впевненіше й постійно мене підбадьорювала:
- Довіряй їй (сипусі), вона тримає краще ніж ти думаєш..
Найскладніше ж було проходити круті яри, що падали десь глибоко вниз, ще коли хмари не встигли повністю нас накрити, ми встигли нарахувати попереду сім таких бар’єрів. Та вже перед третім, особливо крутим яром мої нерви здали. Метрів п’ятдесят вище можна було пройти над яром по траві, а не по цій противній (бє-бє-бє) сипусі, тому я різко повернув вгору. Зіні ця ідея не надто сподобалася, так вона мені і сказала:
- Матковський, тобі б лиш вгору ходити! Еверест твоя гора!
Так ми обійшли по травичці вище двох таких ярів, йти тут було вже значно легше, тож я наддав ходи, але тепер нерви здали вже в Зіни. Виявилось, її черевики дуже сильно ковзають по мокрій траві, тож довелось обережно спускатися на таку ненависну мені сипушну стежку.
Але, мабуть, я вже звик до такого ландшафту, і йти стало легше, схоже, таки почав більше довіряти цій сипусі.
Найбільше нас дивували сліди підкованих кінських копит на цій стежці. Це ж якщо нам двоногим так непросто йти цим шляхом, то як тут ходять коні з їх масою і неможливістю побачити, куди ставити копита, взагалі важко уявити... Тоді ми ще не знали, що за два дні ми самі будемо їхати конями по таких стежках, при чому без стремен і вуздечок...
Далі стежка йшла хребтом, обходила вершини то зліва, то справа. Погода все погіршувалась, кілька разів нас, вже й так мокрих, поливав дощ. Кілька разів в тумані ми губили стежку, в такі моменти хмари завжди ледь привідкривалися, щоб ми могли побачити шлях далі.
Й лише, коли ми майже дійшли до перевалу Андакі, сонечко врешті вирішило нас хоч трохи підсушити.
Тут на хребті є невеличке озеро, що живиться з дуже цікавого джерела: з землі стирчить фюзеляж ракети, з якого ллється холодна й дуже смачна вода. Це джерело навіть свою назву має - Копалісцкаро.
Озеро дуже красиве, щоправда поросле якимись водоростями.
Йдемо далі. Ночувати збираємось десь за горою Мала Борбало, а якщо встигнемо, то вже в долині Тушетської Алазані.
Та погода знову сплутала нам карти, недовго сонечко світило. Як тільки ми перейшли перевал видимість впала до нуля, а стежка кудись зникла. Попереду круті скелясті схили, тож напролом не попреш. Треба шукати стежку, котра повинна обходити вершину, не набираючи висоти, а може навіть трохи спускаючись донизу на початку.
З надією, що хмари знову хоч на хвилинку розійдуться, й ми побачимо стежку, підіймаємося хребтом на відріг Великої Борбало, з якого видно перемичку з Борбало малою. Але хмари розступатись не збираються, швидше навіть навпаки. Ще пів години сидимо на рюкзаках й тупо чекаємо, коли хоч трохи розвидніється. Й врешті зовсім змерзлі з задубілими пальцями спускаємось назад до перевалу Андакі, знаходимо захищене від вітру місце й розбиваємо табір.
Як тільки почало темніти, десь вдалині почувся слабенький удар грому. Буря наближалась...