З Хевсуреті в Тушеті. День 4. Пшав-Хевсуретський хребет
Оригінальна публікація тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/z-hevsureti-v-tusheti-den-4-pshav-hevsuretskiy-hrebet/
Ніч видалась неспокійною. Крізь сон я відчував, як кілька разів приходили і йшли далі в своїх справах грози з блискавками, громом і всім чим положено. Від їх шквального вітру нас рятували хіба що природні земляні стіни, що з трьох боків оточували наш намет. Лише вдале розташування зберегло цієї ночі наш спокійний сон.
На ранок погода врешті устаканилась, але вкрите перистими хмарами небо особливих надій не вселяло, дарма що прогноз обіцяв сонечко, сонечко і ще раз сонечко на найближчі п’ять днів. Поки Зіна поралася з сніданком, я вибрався ще раз подивитись на вершину з дивною назвою Чокісмта-Матура (3169 м).
Невеликий відступ, щоб написати про те, чого Зіна в описах попередніх днів не торкалася - власне нашого маршруту. Куди, чого і наскільки? Клікайте по карті, щоб продивитись її детальніше.
Маршрут наш починався в Шатілі, столиці історичної області Верхня Хевсуреті, а закінчитись мав в Омало, теж столиці області Тушеті. Між цими двома невеличкими селищами, дарма що вони носять горде звання "столиця", ходить досить багато туристів, в перший же день ми нарахували чотири чи п’ять іноземних груп, одна з них навіть верхи. Стандартний, навіть нещодавно промаркований маршрут між Шатілі й Омало починається як і наш, але за два кілометри після Муцо повертає ліворуч, переходить через перевал Ацунта (3431 м) й спускається в долину річки вже в Тушеті, й далі півтора-два дні переходу річковою долиною до Омало. Ми ж вирішили, що долинами річок ходити не надто цікаво, а лише один перевал на чотири-п’ять днів, щоб споглядати гірські вершини з їх рівня, то явно замало. Тож ми вирішили ускладнити собі завдання й від басейну Аргуна до долини Тушетської Алазані пройтися Головним Кавказьким хребтом, чи точніше його ділянкою під назвою Пшав-Хевсуретський хребет.
Першою вершиною хребта на нашому шляху і була оця Чокісмта-Матура (3169 м). По карті видавалось, що підйом на неї з перевалу жодних складнощів викликати не повинен, й справді, початок підйому з перевалу йде пологим широким ребром, але сама вершина вдалині видається надто стрімкою, крім того на неї не видно жоднісінької, навіть найменшої стежки. Якщо уважніше придивитись до карти, видно, що останні горизонталі перед вершиною зовсім поряд одна від одної, значить зір таки не підводить - схил там дуже крутий. Через день-другий ми будемо стрибати по ще крутішим схилам мов гірські архари, але на даний момент вигляд крутого підйому й ще крутіших схилів по бокам добряче лоскотав нам нерви.
Тож ми вирішили спуститися назад в долину річки й почати підйом по стежці, принаймні на карті вона намальована, на хребет трьома кілометрами західніше Чокісмто-Матури.
Вранішні вівці вже встигли піднятися на схил навпроти, здалеку вони були схожими на маленьких білих черв’ячків:
Спуститись додолу було справою простою, а от новий підйом приніс нові неприємності. Небо заволокли густі хмари й почали повільно, але неухильно спускатися нам на зустріч.
Скоро ми вже опинились в хмарі з видимістю в кілька десятків метрів. Тут же ми вперше стикнулись з непростими й неприємними відрізками сипухи на крутих схилах. Грунт перемішаний з дрібненькими сланцевими камінцями при кожному кроці грозився поїхати вниз і влаштувати звуко-візуальне шоу під назвою "наступна зупинка в потоці сто п’ятдесятьма метрами нижче". Доводилось кожен крок робити дуже повільно й уважно, розподіляючи вагу тіла на трекінгові палиці.
Через деякий час і стежка, і маркування зникли у невідомому напрямку, й нам довелось підніматися далі наосліп, як в приказці для пілотів: "видимость на нулю, иду по приборам". Хоча іноді хмари все ж ледь-ледь розвіювались, дозволяючи нам роздивитись, куди йти далі.
Ось нарешті й він - Пшав-Хевсуретський хребет! Межа Європи й Азії! Фотосесія для грузинських прикордонників:
По ідеї ця дивна штука на паличці - фотокамера з датчиком руху, далі на хребті ми бачили ще багато таких. Та скільки ми перед ними не танцювали, жодного спалаху чи клацання затвору не було. Чи то батарейки сіли, чи то хтось вже встиг поламати їх до нас...
Ось ми на вершині Чанчахи (3023 м):
Після Чанчахи на кілометри чотири тягнеться широке плато, а далі нова вершина, яку наша стежка траверсує метрів двісті нижче вершини по дуже крутому схилу - вельми непроста ділянка. Це все ми бачимо тільки на карті, оскільки в реальності не видно нічого далі двадцяти-тридцяти метрів. Але оскільки вже скоро шоста година, й за якісь півтори години буде темно, вирішуємо ночувати в кінці широкого плато, тим більш, що нам знову пощастило знайти чудове місце для намету, з трьох боків захищене від вітру.
А тим часом до нас знову наближались грозові хмари...
Ніч видалась неспокійною. Крізь сон я відчував, як кілька разів приходили і йшли далі в своїх справах грози з блискавками, громом і всім чим положено. Від їх шквального вітру нас рятували хіба що природні земляні стіни, що з трьох боків оточували наш намет. Лише вдале розташування зберегло цієї ночі наш спокійний сон.
На ранок погода врешті устаканилась, але вкрите перистими хмарами небо особливих надій не вселяло, дарма що прогноз обіцяв сонечко, сонечко і ще раз сонечко на найближчі п’ять днів. Поки Зіна поралася з сніданком, я вибрався ще раз подивитись на вершину з дивною назвою Чокісмта-Матура (3169 м).
Невеликий відступ, щоб написати про те, чого Зіна в описах попередніх днів не торкалася - власне нашого маршруту. Куди, чого і наскільки? Клікайте по карті, щоб продивитись її детальніше.
Маршрут наш починався в Шатілі, столиці історичної області Верхня Хевсуреті, а закінчитись мав в Омало, теж столиці області Тушеті. Між цими двома невеличкими селищами, дарма що вони носять горде звання "столиця", ходить досить багато туристів, в перший же день ми нарахували чотири чи п’ять іноземних груп, одна з них навіть верхи. Стандартний, навіть нещодавно промаркований маршрут між Шатілі й Омало починається як і наш, але за два кілометри після Муцо повертає ліворуч, переходить через перевал Ацунта (3431 м) й спускається в долину річки вже в Тушеті, й далі півтора-два дні переходу річковою долиною до Омало. Ми ж вирішили, що долинами річок ходити не надто цікаво, а лише один перевал на чотири-п’ять днів, щоб споглядати гірські вершини з їх рівня, то явно замало. Тож ми вирішили ускладнити собі завдання й від басейну Аргуна до долини Тушетської Алазані пройтися Головним Кавказьким хребтом, чи точніше його ділянкою під назвою Пшав-Хевсуретський хребет.
Першою вершиною хребта на нашому шляху і була оця Чокісмта-Матура (3169 м). По карті видавалось, що підйом на неї з перевалу жодних складнощів викликати не повинен, й справді, початок підйому з перевалу йде пологим широким ребром, але сама вершина вдалині видається надто стрімкою, крім того на неї не видно жоднісінької, навіть найменшої стежки. Якщо уважніше придивитись до карти, видно, що останні горизонталі перед вершиною зовсім поряд одна від одної, значить зір таки не підводить - схил там дуже крутий. Через день-другий ми будемо стрибати по ще крутішим схилам мов гірські архари, але на даний момент вигляд крутого підйому й ще крутіших схилів по бокам добряче лоскотав нам нерви.
Тож ми вирішили спуститися назад в долину річки й почати підйом по стежці, принаймні на карті вона намальована, на хребет трьома кілометрами західніше Чокісмто-Матури.
Вранішні вівці вже встигли піднятися на схил навпроти, здалеку вони були схожими на маленьких білих черв’ячків:
Спуститись додолу було справою простою, а от новий підйом приніс нові неприємності. Небо заволокли густі хмари й почали повільно, але неухильно спускатися нам на зустріч.
Скоро ми вже опинились в хмарі з видимістю в кілька десятків метрів. Тут же ми вперше стикнулись з непростими й неприємними відрізками сипухи на крутих схилах. Грунт перемішаний з дрібненькими сланцевими камінцями при кожному кроці грозився поїхати вниз і влаштувати звуко-візуальне шоу під назвою "наступна зупинка в потоці сто п’ятдесятьма метрами нижче". Доводилось кожен крок робити дуже повільно й уважно, розподіляючи вагу тіла на трекінгові палиці.
Через деякий час і стежка, і маркування зникли у невідомому напрямку, й нам довелось підніматися далі наосліп, як в приказці для пілотів: "видимость на нулю, иду по приборам". Хоча іноді хмари все ж ледь-ледь розвіювались, дозволяючи нам роздивитись, куди йти далі.
Ось нарешті й він - Пшав-Хевсуретський хребет! Межа Європи й Азії! Фотосесія для грузинських прикордонників:
По ідеї ця дивна штука на паличці - фотокамера з датчиком руху, далі на хребті ми бачили ще багато таких. Та скільки ми перед ними не танцювали, жодного спалаху чи клацання затвору не було. Чи то батарейки сіли, чи то хтось вже встиг поламати їх до нас...
Ось ми на вершині Чанчахи (3023 м):
Після Чанчахи на кілометри чотири тягнеться широке плато, а далі нова вершина, яку наша стежка траверсує метрів двісті нижче вершини по дуже крутому схилу - вельми непроста ділянка. Це все ми бачимо тільки на карті, оскільки в реальності не видно нічого далі двадцяти-тридцяти метрів. Але оскільки вже скоро шоста година, й за якісь півтори години буде темно, вирішуємо ночувати в кінці широкого плато, тим більш, що нам знову пощастило знайти чудове місце для намету, з трьох боків захищене від вітру.
А тим часом до нас знову наближались грозові хмари...