З Хевсутерті в Тушеті. День третій. Хакабо і перевал 2855
Оригінальний запис тут: http://www.in-love-travel.com/georgia/yak-mi-svyatkuvali-pochatok-oseni-na-velikomu-kavkazi-z-hevsuterti-v-tusheti-den-tretiy/
Текст моєї дружини, фоти мої.
Ранок бадьорив холодом. Сонце хоч і світило, але зовсім не збиралось прогрівати галявину з нашим наметом. Крізь сон і лінь Богдан готує сніданок, а я збираю речі. Нас чекає останнє на нашому шляху покинуте селище Хакабо й сам неповторний Головний Кавказький Хребет!
Швидко доходимо до останніх чабанських поселень, після них маркування продовжується, але кладки через річку зникають.
Село Хакабо розташовано біля самого підніжжя височезної скелястої гори. Через колишнє село протікає два невеличких потічка, що утворюють водоспади й мелодійно журчать.
В літній час тут живе один чабан з вівцями та коровами й більше нікого.
Оглядаючи місцевість навколо, дивуюсь, як це село не зносило лавинами взимку. Так загрозливо виглядають гірські схили.
В цьому селі архітектура теж інша, тут не лінувались обтесувати каміння перед тим як закладати його в стіни. І тому здалека здається, що будинок складено з дивних сірих блискучих цеглин. А на фоні схилу з такими ж сірими скелями село взагалі можна не помітити, така собі маскувальна архітектура.
Наш маршрут йде долиною річки майже до самого її витоку, де нам треба буде підійматись на хребет. А поки сонечко пригріває, вівці по схилах ходять, соколи літають - краса.
От тільки чомусь йти стає все важче, ноги ледве пересуваються. Кожен підйом здається катуванням та знущанням над особистістю. Навіть постійно веселий і швидкий Богдан починає сповільнюватись й просити їсти. З їжею в нас стався невеличкий конфуз, бо купуючи крупу і макарони в магазині, ми явно недодивились за розміром пакунка з макаронами й замість кілограма купили грам шістсот чи сімсот, а це десь два рази зварити вечерю. Тож зменшеного пайка на сніданок моєму чоловікові катастрофічно не вистачало. Довелось надолужувати необхідні калорії за рахунок арахісу і шоколаду.
Та навіть після їжі справи пішли не краще. Кам’янистим руслом річки важко йшлось та ще й кожні пів кілометра доводилось роззуватись щоб переходити потік.
Нас втішали лише чергові зарості малини. Її стиглі ягоди просто танули в руках, вимазуючи всі долоні солодким червоним соком. А під заростями рододендронів ховались кущі чорниць і ґоґодзів. Така неочікувана кількість ягід була для нас справжнім подарунком.
Нарешті ми добряче знесилені дочалапали до початку підйому. Ну, що ж час вгору. Маркери прямують кудись вперед, а нам направо. Починається підйом на безіменний перевал висотою 2855 метрів.
Оточуючі зелені схили всіяні павутиною овечих стежок, що місцями проходять такими крутими місцями, від одної думки про які мороз проходить по шкірі.
Скоро ми побачили й самих овець. Велика отара спускалась в долину сусіднім схилом. Здалеку вівці були схожі на маленьких червачків, що невпинно повзуть вниз, та раптом, дійшовши до крутого спуску, перша вівця побігла вниз. За першою друга, третя і вся отара. Вони котились вниз як білі м’ячики, чи табун диких коней, здіймаючи в купи пилу, що курились в променях призахідного сонця.
Ніколи не бачила овець що летять з такою швидкістю вниз схилом. Вони долетіли до низу за якихось двадцять хвилин, лишивши по собі чабана, що, мабуть, чхав в хмарі пилюки.
Не доходячи до перемички якихось п’ятдесят метрів підйому знаходимо чудове місце для намету, захищене від вітру з трьох сторін. Кидаємо там наплічники й підіймаємось на перемичку подивитись на вершину, яка запланована на завтра.
Поки йдемо вгору здіймається все сильніший вітер. Пальці, що тримають трекінгові палиці відчутно німіють й перестають слухатись. Ноги, які необачно лишились в шортах, мерзнуть і збираються повертатись до наплічників, не зважаючи на те йдемо ми разом з ними чи ні.
Краєвид, що відкрився нашим очам був чудовим. Але, от чого йому бракувало то це чітко видимої стежки, що йде з перемички на вершину й далі запланованим нам маршрутом по самому хребту. Більш того з цього боку вершина, засипана сипухою на останніх ста метрах підйому закінчувалась високими стрімкими скелями, дертись на які ми не мали ні найменшого бажання. Оглянувши схили, робимо висновок, що й траверсом тут ніхто не ходив ні з ліва, ні з права. Розгублено дивимось на вершину й мерзнемо на вітрі.
Нам лишаються два варіанти:
1. Падати назад вниз в долину річки, переходити на протилежний бік і підійматись, забувши про цю вершину.
2. Падати вперед вниз в долину іншої річки, доходити майже до підйому на перевал Датвіс-Джварісґеле, а повернути вліво і вилазити на перемичку цієї гори з протилежного боку. Там, якщо вірити карті, точно має бути стежка на вершину.
Спускаємось до речей замерзлі і невеселі. Запиваємо горе чачею й лягаємо спати з думкою, що ранок покаже куди нам йти і що робити. А тим часом хмари над нами ставали все густішими...
Текст моєї дружини, фоти мої.
Ранок бадьорив холодом. Сонце хоч і світило, але зовсім не збиралось прогрівати галявину з нашим наметом. Крізь сон і лінь Богдан готує сніданок, а я збираю речі. Нас чекає останнє на нашому шляху покинуте селище Хакабо й сам неповторний Головний Кавказький Хребет!
Швидко доходимо до останніх чабанських поселень, після них маркування продовжується, але кладки через річку зникають.
Село Хакабо розташовано біля самого підніжжя височезної скелястої гори. Через колишнє село протікає два невеличких потічка, що утворюють водоспади й мелодійно журчать.
В літній час тут живе один чабан з вівцями та коровами й більше нікого.
Оглядаючи місцевість навколо, дивуюсь, як це село не зносило лавинами взимку. Так загрозливо виглядають гірські схили.
В цьому селі архітектура теж інша, тут не лінувались обтесувати каміння перед тим як закладати його в стіни. І тому здалека здається, що будинок складено з дивних сірих блискучих цеглин. А на фоні схилу з такими ж сірими скелями село взагалі можна не помітити, така собі маскувальна архітектура.
Наш маршрут йде долиною річки майже до самого її витоку, де нам треба буде підійматись на хребет. А поки сонечко пригріває, вівці по схилах ходять, соколи літають - краса.
От тільки чомусь йти стає все важче, ноги ледве пересуваються. Кожен підйом здається катуванням та знущанням над особистістю. Навіть постійно веселий і швидкий Богдан починає сповільнюватись й просити їсти. З їжею в нас стався невеличкий конфуз, бо купуючи крупу і макарони в магазині, ми явно недодивились за розміром пакунка з макаронами й замість кілограма купили грам шістсот чи сімсот, а це десь два рази зварити вечерю. Тож зменшеного пайка на сніданок моєму чоловікові катастрофічно не вистачало. Довелось надолужувати необхідні калорії за рахунок арахісу і шоколаду.
Та навіть після їжі справи пішли не краще. Кам’янистим руслом річки важко йшлось та ще й кожні пів кілометра доводилось роззуватись щоб переходити потік.
Нас втішали лише чергові зарості малини. Її стиглі ягоди просто танули в руках, вимазуючи всі долоні солодким червоним соком. А під заростями рододендронів ховались кущі чорниць і ґоґодзів. Така неочікувана кількість ягід була для нас справжнім подарунком.
Нарешті ми добряче знесилені дочалапали до початку підйому. Ну, що ж час вгору. Маркери прямують кудись вперед, а нам направо. Починається підйом на безіменний перевал висотою 2855 метрів.
Оточуючі зелені схили всіяні павутиною овечих стежок, що місцями проходять такими крутими місцями, від одної думки про які мороз проходить по шкірі.
Скоро ми побачили й самих овець. Велика отара спускалась в долину сусіднім схилом. Здалеку вівці були схожі на маленьких червачків, що невпинно повзуть вниз, та раптом, дійшовши до крутого спуску, перша вівця побігла вниз. За першою друга, третя і вся отара. Вони котились вниз як білі м’ячики, чи табун диких коней, здіймаючи в купи пилу, що курились в променях призахідного сонця.
Ніколи не бачила овець що летять з такою швидкістю вниз схилом. Вони долетіли до низу за якихось двадцять хвилин, лишивши по собі чабана, що, мабуть, чхав в хмарі пилюки.
Не доходячи до перемички якихось п’ятдесят метрів підйому знаходимо чудове місце для намету, захищене від вітру з трьох сторін. Кидаємо там наплічники й підіймаємось на перемичку подивитись на вершину, яка запланована на завтра.
Поки йдемо вгору здіймається все сильніший вітер. Пальці, що тримають трекінгові палиці відчутно німіють й перестають слухатись. Ноги, які необачно лишились в шортах, мерзнуть і збираються повертатись до наплічників, не зважаючи на те йдемо ми разом з ними чи ні.
Краєвид, що відкрився нашим очам був чудовим. Але, от чого йому бракувало то це чітко видимої стежки, що йде з перемички на вершину й далі запланованим нам маршрутом по самому хребту. Більш того з цього боку вершина, засипана сипухою на останніх ста метрах підйому закінчувалась високими стрімкими скелями, дертись на які ми не мали ні найменшого бажання. Оглянувши схили, робимо висновок, що й траверсом тут ніхто не ходив ні з ліва, ні з права. Розгублено дивимось на вершину й мерзнемо на вітрі.
Нам лишаються два варіанти:
1. Падати назад вниз в долину річки, переходити на протилежний бік і підійматись, забувши про цю вершину.
2. Падати вперед вниз в долину іншої річки, доходити майже до підйому на перевал Датвіс-Джварісґеле, а повернути вліво і вилазити на перемичку цієї гори з протилежного боку. Там, якщо вірити карті, точно має бути стежка на вершину.
Спускаємось до речей замерзлі і невеселі. Запиваємо горе чачею й лягаємо спати з думкою, що ранок покаже куди нам йти і що робити. А тим часом хмари над нами ставали все густішими...